Читати книгу - "Темний шлях, Анні Кос"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не наздоженете! І-і-їха! Вам мене не спіймати!
Земля здригнулася під ударами копит, кинулися в небо стривожені птахи. У бік тракту мчав вершник. Вітер грав його світлим волоссям, ринув до тіла, забираючись під тонку бавовну сорочки. Вершник озирнувся на всьому скаку, повністю довірившись чуттям тварини й анітрохи не переймаючись вибором дороги:
— І-їха-а-а!
Сіра в яблуках кобила перемахнула підступну яму, по крутій дузі обійшла купу каміння і, почувши волю, полетіла стрілою. Мить — і буйне різнотрав'я під копитами змінилося гладкою стрічкою дороги. Вершник розслаблено відкинувся назад, поступово переводячи коня на неквапливу рись.
— Ти шалена! Цілком божевільна! — долинуло ззаду.
З-за пагорба вилетіли двоє переслідувачів, які відстали на добру сотню кроків. Світловолоса дівчина притримала кобилку, відверто красуючись перед хлопцями:
— Не більше, ніж ви. Просто я легша, і Крісгі чудово відчуває землю під ногами.
— Якщо згорнеш собі шию, батько мене вб'є!
— Страшенно нудна смерть, — вона безтурботно знизила плечима. — Не годиться, про таку не складуть легенди.
— Йорунн! — у голосі старшого з хлопців, що на вигляд ледь ступив сімнадцяту весну, почулася загроза. — Ще одна така витівка — і повернемось додому.
Але його супутницю, розпалену гонитвою, анітрохи не злякали ані суворий тон, ані грізний вигляд друга.
— Спочатку спіймай, — засміялася вона. — Інакше як повертатимеш?
— Треба буде — упіймаю, — пообіцяв хлопець, недобре примруживши очі.
— Дивіться! — голос третього відірвав супутників від суперечки. — Ми вже близько.
Трійця попрямувала до гаю, що з'явився вдалині, по стежці, вздовж якої стирчали вриті в землю кам’яні фігури. Час не помилував ідолів, у них давно вже не було облич, очниці темніли порожніми провалами, вітер і морози стерли вибиті в камені візерунки одягу. Людські риси можна було вгадати лише у силуетах і складених на животах руках.
Сонце поволі торкнулося краю горизонту. Степ сонно зітхнув, наповнюючи повітря пряним запахом полину та нагрітого пилу, задзвенів співом цикад. Дорога пірнула в яр, крутнулася і вперлася в маленьку круглу галявину. Вершники із задоволенням спішилися, передчуваючи відпочинок, але старший раптово насторожився, озирнувся на всі боки й вихопив кинджал. Двоє інших, не питаючи, миттєво підняли луки.
Під деревами, спираючись спиною на стовбур дерева, завмер чоловік. Незнайомець не ворухнувся побачивши спрямовані на нього стріли, лише розглядав новоприбулих з абсолютно непроникним виразом обличчя. Хлопці здивовано переглянулися: звідки тут узявся чужинець, і чому ніхто не помітив його одразу?
Одягнений мандрівник був незвичайно для цих місць: під плащем лише тонка бавовняна сорочка, на зап'ястях широкі браслети з грубої шкіри. Навколо талії кільцями лежав широкий тканий пояс, волосся ховалося під багатьма шарами тканини. Ні лука зі стрілами, ні меча, ні сокири, ні навіть броні в нього не було.
— Доброго вечора, мандрівники. Я не бажаю вам зла, — чоловік порушив тишу першим та підняв порожні руки, демонструючи відсутність зброї.
Трійця на мить забарилася, потім старший прибрав кинджал у піхви й кивнув.
— І тобі доброго вечора, мандрівнику. Якщо хочеш, розділи з нами цей вечір. Мене звуть Ейдан, це мої супутники — Лід та його сестра Йорунн.
— Вітаю тебе, Ейдане, тебе, Ліду, і тебе, Йорунн. Моє ім'я Теріарх, я родом із Дуни, це маленьке місто в багатьох днях ходу звідси, — чоловік схилив голову і притиснув руку до серця. — І я з радістю прийму ваше запрошення.
— У нього дивний погляд, — прошепотіла Йорунн братові. — Холодом віє.
Лід злегка знизав плечима, мовляв, не вигадуй.
Поки Ейдан розсідлав коней, Теріарх приніс до вогнища похідну торбинку і дивний довгий темний пакунок. Впевненими рухами висік вогонь, закріпив над ним казанок з водою і почав ритися в сумці, наспівуючи незнайомою мовою. Один за одним на землю лягли маленькі мішечки, незнайомець додав потрохи з кожного у воду. Йорунн здивовано вдихнула незнайомий аромат: солодкий, із пряно-гострими нотками.
— Я довгий час провів на півдні, — відповів Теріарх на її невисловлене запитання, — так далеко від рідного міста, що мало хто повірить у розповіді про ті чудові землі. Там люди живуть по-іншому: не лише одяг та мова відрізняють їх від нас, все їхнє життя, звичаї та традиції зовсім не схожі на наші, північні. У тих краях багато сонця, піску, голих скель, а крапля води цінніша за золото. Там я навчився берегти кожен ковток цілющої вологи, там же перейняв звичку готувати чай із трав та спецій. Він здатний зігріти в холодну ніч і вгамувати спрагу спекотного полудня.
Теріарх розлив по маленьких дерев'яних чашках прозору червону рідину, відпив перший, подаючи приклад.
— Три довгі роки я не був дома, три роки не бачив зелені лісів і туманних гір півночі. Вони снилися мені ночами, тривожили душу на світанку, а в легкому вітрі я шукав запахи полину та м'яти. Але тепер, повертаючись до рідних країв, я заплющую очі й бачу безкрає море піску, безжально-синє небо і палюче сонце. У тих краях ночі співають зовсім як птахи, а зірки сяють яскравіше за алмази. Люди там смагляві, темноволосі й темноокі, вони ховають обличчя, рятуючись від сухого пустельного вітру. Коли лагідні сутінки лягають на землю, жителі пустелі часто збираються разом і розмовляють про все на світі. Бажаєте послухати їхні пісні?
Теріарх дбайливо поставив чашку на землю і потягнувся за чорним пакунком. Розплутав вузлик, розгорнув тканину і взяв у руки дивний музичний інструмент: округлий, з довгим грифом і з чотирма струнами. Пальці мандрівника пробігли ладом, полився тягучий мотив.
Ейдан та його супутники, наче заворожені, прислухалися до кожної ноти. Мелодія то сповільнювалася, наповнюючи серце тугою, то неслася вперед, розсипаючись на сотні коротких завзятих ударів. Тріщали поліна в багатті, мерехтіли зірки, тільки люди біля вогню не помітили цього. Коли вершини дерев посріблило світло місяця, Теріарх востаннє торкнувся струн і попросив:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темний шлях, Анні Кос», після закриття браузера.