Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Чумацький шлях, Нагорняк Володимир 📚 - Українською

Читати книгу - "Чумацький шлях, Нагорняк Володимир"

292
0
02.05.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чумацький шлях" автора Нагорняк Володимир. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6
Перейти на сторінку:

І тільки се зійшов на степ, аж гульк — хтось огнище у степу розклада. Ага, як є, якраз біля тії доріжки, де йому йти. Глянув Грицько — ізрадувавсь, повеселішав.

Підходить ближче і баче: сидить якийсь старий дід, сивий та горбатий, сіра на йому свитка, ликом підперезаний, без шапки, а біля його лежить торбина, як у странника.

— Христос воскрес, дідусю! Дай мені огню...

— Воістино воскрес! Можно, можно...

— А що се ти, дідусю, не йдеш у слободу розговлятися?

— Як погасне огонь, тоді й піду, а тепер тримай-но заполу, я тобі насиплю багаття.

— Ой, у мене одна свитка тілько і є, та й та згорить!

— Тримай!

Підставив Грицько заполу, а дід і всипав йому руками три жмені жару, і приказав: "Іди швидше додому, до своїх діток. Заждались, мабуть. Ще колись згадаєш мене добрим словом!".

— Спасибі! — та й поспіша додому, а сам радий, що добув, чого йому треба було. Дійшов до своєї хати, оглянувся, — о, дивина! — ні діда тобі, ні огнища. Увійшов, багаття на припічок висипав, засвітив свічки, помолився і сів пасочку їсти зі своїми дітками, що так його довго чекали-виглядали. "Хороші дітки!" — подумав, зирк на припічок, а там замість багаття лежить куча червінців, обімлів от радощів, очам своїм не вірить. Перехрестився. Взяв у руки один червінець, а той так і засяяв, так і засяяв, і не взглянеш на його. Ударив перед іконами три поклони і прибрав у скриню ті гроші.

Зажив Грицько багато і привольно і, хто не спита, усім розказує про своє щастя-долю. Побудував нову хату, — куди там тому багатому сусідові!, — оженився — (жіночку взяв таку, щоб не тільки його самого, а й діточок його любила) — і лучче Грицька ніхто не жив на всій слободі".

— А хто, хто, ну, от скажи, хто його наградив, як не його доля, га?! От як ще бува на білому світі... — дід Сташко зробив довгу-довгу затяжку, аж захропіла чумацька люлька, аж у грудях заклекотіло, потім ще дві, поменші, майже беззвучні, і продовжив.

А розказував се Старший Чумак, бач, для того, щоб хоч якось Охріма, — о, забуватися став, дядька Охріма, — розважить, бо дуже той переживав після птиці, аж з лиця спав. Поки говорив-розказував, доварилася каша, розпочали вечерю. Старший Чумак і піднявся: "Вечеряйте, я уже, пройдуся..."Повертається через деякий час, і до дядька Охріма:

— Твій Рябий щось не те — ліг і не ворушиться. Чи не захворів?

— Подивимося, — встав дядько Охрім. Удвох пішли. Чуємо:

— Розлігся тут — ану, вставай... Вставай, кажу!

— Охріме, здох...

— Здох... Як здох? Та ти що?!

Ось, показалися, підходять. Поманив мене рукою Старший Чумак і каже, щоб скликав усіх. А кого — усіх? Тілько ж поїли, ще не розбрелися.

— Що таке?

— Що?

— Случилося щось?

— Случилося. Охрімів Рябий здох.

— Як здох?!

— А як здихають?

— Овва! Ось тобі і птиця!

— Я ж говорив...

— Досить базікати!!! Готуйте гроші, в кого які — всі! — І Старший Чумак першим же виймає з-за пазухи платочок з грішми, розв'язує. І всі так, і я... А ти як думав?! Ага, один лише дядько Петро, — я се зразу запримітив, — закрутився, наче веретено: платочок вийняти-то — вийняв, і розв'язав, а непомітно так, як йому одному здавалося, під шумок, хвать половину — і в свою кишеню. А дядько Данило, — хрясь!!! — його по руці, да так, що всі гроші по степу розлетілися. Дядько Петро збирає ті гроші навкарячки, а сам:

—Ой випали... позбираю, позбираю...

— Випали, кажеш?! — наступає дядько Данило.

Якраз тоді Старший Чумак гроші рахувати закінчив:

— Петре, давай свої і вистачить, на доброго вола вистачить... І на дорогу... Давай... Охріме! Ні, тобі не можно, Данило поїде.

— Як се не можно, як се не можно, ви чули, га?! — розпалився дядько Охрім. — Віл-то, врешті-решт, мій...

— Не можно! — відрубав дядько Мартин. — Охріме, та клята птиця, повір мені, бувалому чумаку, себе ще покаже. З нами будеш — як не як, гуртом виручимо, а дорога, сам знаєш, дорога... Даниле, кого в напарники? О, я як підскочу: "Візьміть мене, дядьку Даниле,,. Не підведу!".

— Ні, — знову Старший Чумак, — хлопця не бери! Молодий ще, та й один він у матері, ті — дівки... Дорога...

— Поїдеш? — до дядька Петра дядько Данило підійшов.

— А що? Поїду...

— Тілько, Петре, слухайся Данила, він — старший! — Старший Чумак, а дядька Данила запитує: — Воли твої як?

— Моцні. А зустрінемося де?

— Де?.. — задумався. — Біле Озеро? Ні, ще один кордон... Біля Харсону, на в'їзді у сам Харсон... Ага!.. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Так-так, о, а гроші! — Старший Чумак передає дядьку Данилу чумацькі гроші. — Вола бери не жирного, а тяглового, жилавого. І не запрягай! Хай, попервах, за возом звикає... Харч заготовимо. Підніму до зорі. Лягайте спати!

Василь так заслухався, що ніякої уваги на вогнище уже не звертав — воно дотлівало.

— А вола-то Охрімові купили? — підігнав старого, що уже замовк.

— Аякже! У Білозерці. Як і домовилися — не жирного, а тяглового, жилавого. І не запрягали, щоб, попервах, за возом звикав. А лиха в дорозі натерпілися, не приведи господь! Приходи завтра — послухаєш...

— Прийду... Діду, а чорна птиця це насправді, чи, може, чумаки самі придумали, га? — і лукаво подивився на діла Сташка.

— Придумали... — аж образився дід. — Чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді, і про се всі знали, і вірили чумаку, бо він як скаже, то так воно і є... Придумали?! Ага, Охрім, як осе вола купили, наче повеселішав, прямо-таки на очах ожив, думав, що біда минулася, перед якою птиця кричала. А-ат, а не по його вийшло, не по його!

Тільки в'їхали в село, — Охрім ішов останнім, — назустріч знайомий чоловік:

— Здоров, Мартине!

— Здорові будьте, хлопці!

— Чи усі наші живі-здорові?

— Та всі, слава богу, — каже, — тільки на тій неділі, у п'ятницю, Охрімову маму поховали. Вмерла, не діждавшись сина... Він же не з вами?..

— З нами...

О, а як свою матір Охрім любив — слів таких нема, не скажеш! Ось тобі і чорна птиця... Придумали, ха, придумали!.. Хто ж таке може придумати? Нема йому що робити? Ну, може, трішечки я і наплутав, може, — старий вже, забувати став. Але не придумав!.. Та й скажи, з ким осе мені старину згадувати? Усі товариші повмирали, і моя черга, мабуть, от-от, недалечко. Прийде з косою, скаже, йди за мною, і піду, куди я подінусь, піду... — дід Сташко перевів подих, призадумався, придав обличчю нарочитої серйозності. Піднялися гранчаки, дідів — на дні.

— За них, дідуню?!

— За чумаків?.. Бо то, скажу тобі, були люди, лю-ю-ди, та-а куди вам!!! — і перехилив у себе.

БЛУД

(Вечір другий; розповідь діда Сташка)

Ну, так, ага, одправилися рано-ранесенько, ще до зорі, дядьки Данило та Петро, чумаки, вола купляти. Удвох на одному возі, аж гульк — роздоріжжя.

— Петре, куди? — питає дядько Данило.

— Цоб, канечно, цоб! Провіряти здумав...

— Цабе!

— Цоб, кажу тобі, цоб!

— Цабе, дурню!

— Яке цабе, яке цабе?! З глузду з'їхав... Цоб... О, хлопець іде — запитаємо.

Доганяють хлопця, а це був Блуд, так-так — Блуд, запитують:

— А чи не скажеш, хлопче, будь ласка... — дядько Петро розпочав. — ... як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки, значиться? — дядько Данило продовжив.

— Як не сказати — скажу, — віповідає хлопець-Блуд. — Через кожні десь так півгодини беріть цоб, і години так через дві якраз біля Білого Озера і будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо.

Та й пішов собі. Не побажав їхати з чумаками, сказав, що йому повертати. А чумаки їдуть далі. Дядько Петро розвеселився — а чого б, вийшло як він казав; дядько Данило — трохи похнюпився.

— Цоб, цоб, нечисть! — повертає, оглядається. — Петре, а де ж той хлопець, що дорогу нам показував?

— Дався він тобі! Може, — а що?, — ліг спочити, а нам звідси не видно.

— Дай, боже, на твоє може...

Їдуть, мовчать. То ж дядько Петро, аж розпирає його, вирішив підначити дядька Данила:

— Даниле, га, Даниле, скажи-но мені, чого ти такий впертий?

— Який такий?

— Прямо тобі, як моя жінка: та як упреться, як упреться. Ось, та недавно, кажу я їй...

— Ой,та не вперта вона в тебе,що я не знаю, з нашого ж села, не вперта, а...

— Ну-ну, говори, раз почав!

— Не вперта, а... а дурна...

— Дурна?.. Чого дурна?!

— А в кого ж язик повернеться назвати її розумною, покумекай, коли вона за такого дурня, як ти, заміж вийшла? — сміється.

— Ти, значиться, так-так, добре-добре... — не знайшовся дядько Петро. — А я-то думав, дурний...

— Ось, бачиш, сам признаєшся! — з'язвив дядько Данило. — І правильно робиш! Хіба таке сховаєш?..

— ...думав за твого сина свою дочку віддавати, породичатися, уже вони давненько женихаються... Дзуськи! Не діждешся! — зобидився, навіть пересів з передка, зобидився.

Мовчать. Їдуть та мовчать. Довго мовчать. Дядько Данило, нарешті, не витримує, заговорив, наче й не було тягучої мовчанки:

— То се за котору — за старшу чи за молодшу?

— За молодшу... Скаже таке... Спочатку — старша, а потім — і молодша. Щоб як у людей... За старшу!

— А-а, що на жінку скидається, на Марію?

— Та ні! За старшу — вилитий я...

— Не дам, не дозволю!!! — аж підскакнув на возі від несподіванки дядько Петро.

— Що не дам, що не дозволю?! Та що з тобою, Даниле?!

— Хлопця калічити не дозволю! Вилитий він... Ти хочеш, щоб я по своїй хаті боявся вночі ходити? А, не дай бог, присниться, га?!

Зобидився, ох, і, зобидився дядько Петро, кричить:

— Цоб, цоб, давай цоб!!!

— Та бачу... — сміється.

— Кажу, давай, значить, давай!!! Буде ще мені тут...

— Цоб, цоб, круторогі! — повертає. — Петре, а яка се в тебе чумачка?

Мовчав-мовчав, але, все ж таки, відповідає:

— Сам я, правда, не чумакував, але дядьки мої чумакували, та й все наше село чумакувало, то я чумаків знаю... Ну, перва, а що?

— Нічого. Та ти не закипай — жартів не розумієш...

— Хто ж так?.. А в тебе яка?

— Ми — чумаки з діда-прадіда. А хочеш, друже, розкажу тобі як мій дід перед останньою своєю чумачкою злодія провчив?

— Послухаю — дорога довга...

Дід Сташко нап'яв груди, хотів було розмашисто затягнутися, але весь тютюн у люльці вже вигорів. Вибив, почав трамбувати новим. Василь витягнув із сумки пару гранчаків, пляшку казенки, закуску. Дід Сташко здивовано-запитально глипнув на Катеринчука.

— За чумачку!

— За чумачку не випити — гріх! — погодився старий. — А не сп'янію?

— Скільки вам тут до хати — на руках віднесу, — пожартував.

— Донести — донесеш, — окинув відстань поглядом, — а що люди скажуть?

Випили.

1 2 3 4 5 6
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чумацький шлях, Нагорняк Володимир», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чумацький шлях, Нагорняк Володимир"