Читати книгу - "Чумацький шлях, Нагорняк Володимир"

І словом не встигли перемовитися — закипіло. І там, і там.

У кварту, що для Смерті, заварку з дурману та сон-трави виливає, а над своєю та Петровою квартою лише потримав. З більшого тагана, де справжній чумацький чай, а не дурман та сон-трава, собі та Петру наливає, а над Смертиною квартою лише потримав.

— Ось бачиш, Василю, який дядько Данило чумак був? — це вже дід Сташко до Катеринчука звертається, але наткнувся на Василів зацікавлено-напружено-нетерплячий погляд, повів розповідь далі.

Стали пить чай, а Петро — (можно, я поки-що без "дядьків"?) — руки в нього трясуться: не може взяти кварту. Не може — і все тут! Побачила Смерть, зраділа, проклята, просіяла вся:

— Що, боїшся мене, чумаче?!

— А хто ж тебе не боїться? — вступився за товариша Данило.

— Ото ж то!

Радіє, радіє та ще й насміхається. Чай свій одним махом, як горілку, перевернула в себе, а млость по її безсмертному тілі так і розходиться, так і розходиться...

— Як воду споганили... О, а чого се степ хитається, га, і крутиться, крутиться?.. Ану ти, Петре, свитку давай, вона тобі вже не знадобиться!.. Допивайте, та скоріше, свій чай чумацький, тьху, дозволяю... Чого, ну, чого се степ хитається, га, і крутиться-крутиться?

Та й заснула…заснула…а й було од чого: сон-трава, дурман, а горілка, горілка — первак! Став Данило Петра од огнища одтягувать, ага, а той не йде, упирається:

— Я чай недопив!

— На тому світі смолою доп'єш! Вставай!

— Одчепися!.. Дівчина, яка прекрасна дівчина!

— Прекрасна, як смерть.

— На! І ти ж недопив... — подає Данилу його кварту, той кидає її на землю.

— А свитка моя, моя свитка, а тагани — не пропадати ж добру!

— Та сідай уже, нещастя!!!

— Сиджу!.. А свитка моя...

Тільки й курява за ними. Зопалу навіть того не услідили, що воли до Білозерки, звідки їхали, розвернулися. А Данило лупить, гамселить, уродує волів і за ті гріхи, що ще будуть — від смерті тікають.

Дівчина-Смерть біля огнища залишилася. І не поворухнеться, так виморилася, спить. Коли, звідкіля не візьмись, жінка в чорному, Старша Відьма, на тобі! Зупинилася, стоїть, чаклує над Дівчиною-Смертю, будить чарами. Розбудила-таки, а та:

— Чого тобі?!

— Бачу — лежиш, думаю...

— За собою дивися!!!

— Та хіба ж...

— День, уявляєш: жодної душі не умертвила, жодної!..

— Колеса, чуєш?.. Їде наче хтось.

— Колеса?.. Злітай, подивися, і сюди. Та хоч цим поживлюся!

Старша Відьма перетворюється на ворону, летить. Дівчина-Смерть говорить сама собі:

— Жодної душі не умертвила, жодної!.. А чумаки, чумаки — від тебе ще ніхто не втікав, а вони втекли, втекли... О-ох-ох, і горілка в тії білозерської шинкарки... У шинкарки?!

Прилітає ворона, приземляється, перетворюється на Старшу Відьму:

— Двійко їх тамочки, двійко... Сюди їдуть... Ось же, ось показуються... Чумаки... Та ті ж таки...

— Чумаки?! Ті ж самі?! Чого ж ти мовчала, чорна роззяво!!! Ховаймося!!! Тікаймо!!!

— Що?!

— Ховаймося, кажу тобі, тікаймо!!! Тікаймо, Посварилися чумаки. Їдуть мовчки: Данило — на передку, волів поганяє; Петро — в середині воза, напівлежачи. Дістав-таки Петро Данила до живого, як говорять, ой, та вони помиряться! Але тепер мовчать. Мовчать та їдуть. Їдуть та мовчать. А скільки воно можно мовчати?!

— Даниле, а чи не здається тобі, що ми вже тут побували, га?

— Не здається!

— А то не наше огнище?.. О, тагани і свитка, моя свитка...

— Знову здається? Перехрестись! — а сам і не дивиться у Петрову сторону.

— Та не здається!.. А свитку жалько — піду...

— Я тобі піду, я тобі піду! Як піду батогом по спині — миттю успокоїшся!

— О, я ж не доказав тобі, — промовив дід Сташко, — підіймаючись, — так і не послухав Данило Петра.

— Не послухав?!

— Не послухав... А свитку, Петрову свитку, жалько, хороша була...

— Пропала?

— Пропала. А жалько. Ти на чому туди, у свій Харсон, поїдеш?

— На машині. З Петром, Колі Бетлія, комірника, сином.

— Знаю. Білозерку ж будете проїжджати?

— А як же її об'їдеш?! Проїжджаємо.

— Верстов за десять після Білозерки, — та я там був, правда, давненько, — по праву сторону, як од нас їхати, валяються при дорозі два тагани — старовинні; один — побільше, а другий — зовсім манесенький. Так-так, якраз ті, з яких чумаки Смерті чай наливали. Он, скілько років пройшло, а ніхто їх не бере, і не візьме, і ви, не дай бог, не беріть. Машина се, звісно, не воли, можете й не побачити. А, якщо і побачите, то уваги не звернути. Бжик! — і проїхали! А не завадило б, їй-богу, увагу звернути! Гісторія се чи не гісторія?.. Гісторія, кажу тобі, гісторія!

ЯК ЧУМАКИ ЧОРТИХАЛИСЯ

(Вечір четвертий; розповідь діда Сташка)

— Прийшов?

— Скажете... Хіба можна не прийти?

Налаштували вогнище: дід Сташко розкладав дрова, неприминувши уже не в перший раз наголосити, що "огнище" — се не просто тобі так, се наука, і тре вміти, а не як здається". Катеринчук, смирно проковтнувши настанову, притягнув кілька дебелих гілок, розчахував, ламав їх об коліно на дрова, подавав дідові. Готово. Але спочатку — люлька. Без неї — ні-ні! Набивалася довго, ретельно. Нарешті. Спалахнув сірник: його одного вистачило як на дідову люльку, а це в першу чергу, так і на розпал вогнища. Полум'я захрустіло газетою; ще далеко недоївши її, почало облизувати нижні дровинячки, котрі заплакали, але зайнялися швидко, весело потріскуючи. Полум'я проскочило наверх, шмигонуло в різні боки, зашкварчало, загуділо. Зацмокала дідовими губами його знаменита чумацька люлька, задиміла розповідь.

Втекли-таки от Смерті-то, от Дівчини-Смерті, наші чумаки, дядько Данило та дядько Петро, втекли, а натерпілися скілько. Вирішили спочити — поспати годиночку так, не більше, хоч сонце і до полудня ще не дійшло. Розпрягли волів, хай попасуться, а самі вмістилися на возі. Поснули. Прокидаються — яка тобі там годиночка?! — темна-претемна ніч, зорі кричать.

— Ну ти, Петре, і спати моцний!

— А ти?

— Воли на місці? — запитує?

— Воли-то на місці, — відповідає дядько Петро, а на якому місці: тягли нас із возом куди паслися.

— Дорога скаже.

Кинувся дядько Данило впрягати волів, ага, не тут-то і було, як сказилися: фиркають, головами мотають не даються — і все тут!

— От чорт! — поспівчував дядько Петро.

— Чорт би вас побрав, бісові душі!!! — гаркнув на них щосили дядько Данило. Аж чує чи причудилося:

— Беру!

— Се ти Петре? — запитує.

— Ні, не я...

— А хто ж?

— Се я, — чують.

— Хто я?!

— Я — Чорт!

А дійсно: стоїть біля воза миршавенький такий чоловічок, якщо можно його так назвати; вуха, мов лопухи; ніс, як у свині; ріжки на голові прорізалися, як у бичка-однолітка; і так лукаво-лукаво зиркає на чумаків, наче душі виймає; і хвостиком перед своєю мордою хить-хить.

— Якого се чорта тобі од нас треба, Чорте?! — не на жарт розізлився дядько Данило.

— Згоден.

— Що згоден?!

— Говорив на волів: "Чорт би вас побрав?"

— Ну, говорив...

— То я згоден.

— Та що ти згоден, нечисть ти рогата?!

— Та забрати їх!

— А-а-а, забрати... То се ти їх скаламутив?

— Я.

— Петре, а подай-но сюди батіг!

Дядько Петро подає батіг, а Чорт, — та ні, не злякався, — а тілько каже: "Чув я, що чумаки словами не кидаються. Значиться, не чумаки ви, а так собі..." Заїли, ох, заїли сі слова дядько Данила, за живе взяли: "Щоб якась свиняча ратиця та наді мною, над чумаком, насміхалася!" — се так подумав, а Чорту, — щоб той почув, — говорить:

— Так собі, не чумаки?! Добре, віддам, але за що?

— Даниле!!!

— Помовч, Петре! — а до Чорта — Що даєш?

— Гроші. Багато. Віз грошей. Згоден?

— Навіщо у степу мені твої гроші, котрі ти потім на черепки перетвориш?

— А ти звідки знаєш?

— І не з такими чортами зустрічався, знаю. Віз провіанту.

— Добре... Якщо побореш мене.

Катеринчук, котрий до цього ні разу не перебивав, стрепенувся:

— Скажете, та дядько Данило у два рази більший за Чорта, звісно, поборе. Ви вже вибачте мені...

— Поборе... Ти не дивися, що Чорт миршавий такий, не обманюйся: сила у його руках величезна, нелюдська — вола підніме! Запросто.

— Та ну!

— Ось тобі і "та ну!"... Дров підкинь, та й картоплю уже можно. Слухай.

А дядько Данило з Чортом продовжують суперечку:

— Не обманеш?

— Ти що, не віриш мені?! — аж зобидився Чорт.

— Не вірю. Клятву давай. І на крові.

— Кажу ж тобі...

— Клятву давай!

Чорт простягає праву руку до воза, бере звідти розписний ніж, робить ним надріз на лівій руці.

— О, а звідки у нас такий ніж? — здивувався дядько Петро.

— Ніж як ніж, — відповідає. — Та не у вас, а у мене. Кров справжня, дивіться, чорна... Що казати?!

— Таке ось скажи... — се вже дядько Данило. — Ага, щоб тобі крізь землю провалитися і більш нікому на сьому світі не показуватися, якщо ти нас, чумаків, надумаєш обманювати!

— Щоб мені крізь землю провалитися і більш нікому на сьому світі не показуватися, якщо я вас, чумаків, надумаю обманювати! — клянеться Чорт. — А тепер — ти... Клятву давай. На крові.

— А слова чумацького тобі недостатньо?!

— Чумацького?.. Згоден.

Дід Сташко глибоко затягується, аж заклекотіло — і в його старечих грудях, і в його чумацькій люльці:

— Чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді, і про се всі знали й вірили чумаку, бо як він скаже, то так воно і є.

— Так і є? — скоріше по інерції запитав Катеринчук.

— Так воно і є. Не сумлівайся.

— Даниле!!!

— Петре, помовч!

— Поборемося. Побореш мене — воли твої, і віз провіанту в додачу, не збрешу, не побореш — мої.

— Хто кого далі кине?

— Добре. Ти — перший.

Відійшов дядько Данило трохи подалі од воза та й кличе рукою до себе Чорта. Підходить. Ухватив його дядько Данило за хвоста та як почне розкручувать його навкруг себе, як почне розкручувать. Відпустив. Пролетів Чорт метрів так... багато... та як гупнеться, аж степ задрижав. А сам дядько Данило чимдуж до воза, кричить дядькові Петрові:

— В'яжи, Петре, чим зможеш, мене до штельваги!!!

— Навіщо?!

— Та в'яжи, кажу тобі!!!

Дядько Петро і постарався. Замотузив на совість.

— Тільки схопить, жени волів.

— Добре.

Підходить Чорт.

— Ну, тримайся, чумаче!!!

Та й ухопив дядька Данила упоперек. А той же був прив'язаний до штельваги, до воза. Підняв Чорт дядька Данила разом з возом, а дядько Петро по волах батогом — "лясь, лясь!!!" — та ще раз, та ще раз. Воли як рвонули — обох повалили: і дядька Данила, і Чорта. І штельвага лопнула — та ти що?! — така сила.