Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Чумацький шлях, Нагорняк Володимир 📚 - Українською

Читати книгу - "Чумацький шлях, Нагорняк Володимир"

278
0
02.05.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чумацький шлях" автора Нагорняк Володимир. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6
Перейти на сторінку:

Толком і не закусили — зашкварчала люлька, задиміла чумацька розповідь...

Се під зиму було. Попродав дід годовані воли та й їде собі конячкою, щоб купити нових волів. Доганяє він чоловіка, що йшов з клумаком, а той чоловік і проситься: "Підвезіть мене, дядьку!". Дід собі думає, що якийсь подорожній чоловік іде, та ще й з клумаком, то чого ж його не підвезти, та й каже: "Сідайте". Припинив коняку, той сів і клумака поклав, їдуть. А як трохи проїхали, то так, здалеку, до діда, наче він його років сто знає, хитро так: — А що в тебе за загадка, що в тебе коняка гладка? — І так на діда подивився, так подивився, що дід одразу ж і здогадався, що той злодій, та й відповідає йому:

— А що се в тебе за думка, щоб ти ще й не позбувся клумка?

А далі злодій питає чумака:

— Де ви були?

— На базарі.

— А що купили?

Ага, а дід витягує з халяви ножа та й каже, що осього ножа купив, та й опустив ножа, наче нехотячи. Здержує дід коняку, а злодія просить, щоб зліз та подав, бо коняка така, що не хоче сама стояти.Злодій зліз і тільки-но нахилився, щоб ножа взяти, а дід батогом по конячині, батогом, і полетіла, як птах. Бо конячина-то, насправді, добра в нього була, то так дременув, що тільки порох знявся за візочком.

— І правильно зробив! — захоплено випалив дядько Петро. — Правильно. А що в тому клумаку було, Даниле!

— А хто його знає! Од'їхав дід далеченько, спинив коняку, помахав на злодія пужалном, скинув на шлях клумака та й поїхав.

— Як се — скинув на шлях клумака та й поїхав?.. Не розумію... — здивувався дядько Петро.

— А що тут розуміти? Дід мій — чумак був. Другий би так і поїхав би з клумаком, а чумак — ні. Хоч свого позбувся — чужого не захотів.

— Цоб, останнє, цоб давай! — аж закричав дядько Петро.

— Ледве не проскочили! — повертає дядько Данило.

— Ти, як хочеш, Данилечку, а я в Білому Озері покупаюсь-таки.

— І я чумацький піт змию — пилюку... Ов-ва, Петре, а чи не здається тобі, що ми вже тутечки бували, і не далі, як сьогодні, га?! — стрепенувся дядько Данило, припіднявся аж.

— Перехрестись, коли здається! Скажеш... Ось, глянь, чоловік іде — запитаємо...

— Сушняк неси — вогнище ледве дихає! — Василь не примусив себе чекати: швиденько притягнув дві розлогі яблуневі гілки, розчахнув й, по одній, почав ламати їх на коліні. Дід ворожив з дровами. Несмілі тендітні пелюсточки полум'я і, врешті-решт, вогнище загуло, запрацювало. Якусь мить дивилися на вогненну гру. Закашляла люлька:

— От, зараза! Кинуть якби, всі кажуть, а що від мене тоді залишиться, не виходить. Чоловіче, чумацька... — скосив поглядом на Василя, що розпочав копошиться в сумці. — Ні-ні, пить не будемо... Слухай...

Доганяють чумаки чоловіка, а се був Блуд, так-так — Блуд, запитують:

— А чи не скажеш, чоловіче, будь ласка... — дядько Петро розпочав.

—... як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки значиться? — дядько Данило продовжив. — Як не сказати — скажу, — відповідає чоловік-Блуд. — Через кожні десь так півгодини беріть цабе, і години так через дві якраз і біля Білого Озера будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо.

Та й пішов собі. Не побажав їхати з чумаками, сказав, що йому повертати. А чумаки їдуть далі.

— От, клятий хлопчисько, неправильно дорогу вказав! Даниле, мабуть, і не знав куди цоб, а куди цабе? Вони, молоді...

— Петре, ти очі його бачив?

— Кого? Чоловіка? Очі?.. Очі як очі!

— Метушливі, сірі, насмішкуваті і якісь бездонні чи що, як і в того хлопця.

— Ой, знову йому здається! Чумаки, з діда-прадіда...

— Здається, кажеш?! Ой, не здається, чує моє серце, що не здається! — зіскакує з воза, нагрібає біля дороги кучу землі, вставляє бадилину, заскакує на воза, їдуть.

— Навіщо? — ледве стримує сміх дядько Петро. — Надієшся колись повернутися, га?

— А чи не рано смієшся?!

— Та ну тебе! Розкажи щось... О, а хто такий Кирило-чумак, чув про нього?

— Чув, чумак. Справжній чумак. Був. А скілько його гісторій по світу ходять! Ага, осю любив розказувати найбільше...

І дід Сташко вже робився Кирилом-чумаком: піднімався на ноги, опускав на шапці вуха, натягував її, бідолашну, скільки могла, знімав зі штанів ремінь і підперізувався ним майже біля грудей... На ошарашений погляд Катеринчука відповідав: "Чумаки, знай, про чумачку завжди розказували від себе, начебто се з ними було. Зрозумів? Щоб ніхто не засумнівався, що правду говорить.

Як раз мені випадок був, що аж сорому набрався от священика. Ой, господи! А все через те, що я рідко вдома бував.Одного разу зробилося мені в дорозі на серці так важко, так важко, що аж покору не знайду, аж одхлипую, як мала дитина. Коли б чого вдома не трапилося, думаю.Що його робить? Доїхали ми до села, стали возами під селом, а й кажу до хлопців: "Залишайтеся котрий коло волів, а хто хоче, йдіть зі мною до церкви, бо я піду молебствіє провести за здоров'я домашніх. Так мені важко, що бодай би там чого не трапилось".

Пішли ми. Все чумацтво повернуло до церкви, а я аж до попа підійшов. Підійшов і прошу: "Панотче, одправте молебствіє". Він каже: "Добре". Взяв папіра й почав записувати.

— Звуть вас як?

— Кирило.

— А жінку?

Нагадував я, нагадував, ну, ніяк... Він і питає:

— Яка ж то вам жінка, коли ви не знаєте, як вона зветься? Чи вона вам вінчана?

Так мені соромно стало, соромно стало, що й світа божого не бачу.

— Та як же невінчана, коли з нею брав шлюб у нашій церкві, у свого панотця?!

— А діти є?

— Є, — кажу.

— Скілько їх?

— Здається... Здається, п'ятеро... та п'ятеро!

— А як їх звуть?

— А як?.. Не знаю, — кажу.

— Та як же так, щоб своєї родини не знав як зветься?! Як же ви їх звете?

— Я, панотче, буваю вдома раз на рік або й рідше... То отак, як що треба, то кажу: подай, моя дитино, принеси чи там що. А як треба гукнуть, то на жінку гукаю "стара", а вона мене "старий"; на дітей гукаю "малий", "мала"; і, господи, як вони до мене лебедяться, як лебедяться. Я їх по голові кожного погладю, гостинці дам, а як вони звуться, то я і не то. Стара якось на них каже, а хіба прислухався. Коли приїду, — чи до них тоді? — людей повна хата, в самий перед обід треба справити, а ще й розпитувати ідуть — двері не зачиняються... Ні, не пригадаю, ні!

Записав піп: "Кирило со чадом", — то так і відправив. Я-то пригадав, опісля уже пригадав, як жінку казав колись, коли сватався, Марія, а про дітей... Приїхав, то жінку кілька разів розпитував як вони звуться, ага, знаю-знаю.

Ой, а скілько сорому набрався од священика!

— То що:докажу чи вже розбігаємося — зірка північ показує, га?

— Та ви що, на півслові?!

— Добре-добре! Ач, насів... — дід Сташко взяв рукою жарину і поклав її прямо в люльку, смачно зацмокав, задимів.

Так чи інакше, а дісталися наші чумаки до четвертого цабе. Повертають, аж гульк — огнище, а біля його хтось ворушиться. Жива душа — зраділи. Сидить біля огнища дід. Сивий-сивий. Як туман. А очі-то, очі, — вже і дядько Петро став придивлятися, — точнісінько, як у тих хлопця та чоловіка, ага, точнісінько.

— А чи не скажете, дідуню, будь ласка... — дядько Петро розпочав. — ...як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки, значиться? — дядько Данило продовжив.

— Як не сказати — скажу, — відповідає дід-Блуд, так-так — Блуд. — Через кожні перші півгодини беріть цоб, а через кожні другі пів-години беріть цабе, і години через дві якраз біля Білого Озера і будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо. Прямо. До роздоріжжя.

"Спасибі!" — і їдуть собі. Оглядаються через деякий час — що таке? — ні того огнища тобі, ні того діда. Зупинили волів, прийняли знамення боже, перехрестилися тричі, кожний, стоять. Кругом степ, — а що степ?! — куди не глянь — степ. А ніч — хоч би зірочка! Раптом: "Даниле, мітка твоя. Так і є — Данилова мітка.

— Приїхали... — вже і дядько Данило розгубився.

— Що робити, що робити?! — дядько Петро, аж трясе ним.

— Що?! Робити! Їхати! І не рюмсати...

— Куди, куди їхати?!

— Прямо!

— Ага, прямо...

— Малому мені, згадав, бабуся Оришка говорила, що першу дорогу Блуд завжди правильно каже. А се — Блуд. Не інакше — Блуд. Їдемо.

— А другу?

— Що другу?

— Д-дру-у-гу дорогу... — починає продавати дрижаки

— Запитай про щось інше! — уже злиться.

Роздоріжжя...

— К-кук-ку-ди-и?..

— Розкудахтався! Прямо...

І ні слова більше, їдуть-їдуть-їдуть... Знову дядько Петро:

— В-вовк-к!

— Який... Ого, завбільшки з вола!

— Що робити, що робити?!

— Ага, а звідки вітер?

— На нас.

— А воли?

— Ідуть.

— І того вовка не чують?

— Не чують.

— Ану, Петре, перехрести його, вовка сього... Тричі...

— Перехрестить? — хрестить перший раз. — Дивися, дивися, на задні лапи піднявся!

— Перехрести другий раз.

— Перехрестить? — хрестить другий раз. Вовк завив, да так, що чумакам аж мороз по шкірі пішов.

— Перехрести третій раз.

— Перехрестить? — хрестить третій раз — вовк зникає— Ага, — замахав пужалном дядько Данило,— боїться нечисть знамення божого, боїться!

Доїжджають до "вовчого" місця — стовб. На стовбі — табличка.

— Читай, Петре!

— Читаю: Біле Озеро...

Зіскакує з воза, летить до таблички, читає, протирає очі, знову читає, перехрещує табличку, ще раз читає:

— Біле Озеро, Данилечку, Біле Озеро!!!

— Не кричи — всіх білозерських собак розбудиш! — а сам-то, сам, як мала дитина, місця собі на возі знайти не може. Не витримав таки — зіскочив:

— Покупаємося?!

— Та хоч до ранку!

— Доїхали...

— Доїхали, Данилечку, доїхали!!! — і обійнялися чумаки, як брати, котрі довго-довго не бачилися, і... Та ні, брешу, здалося... То небо пустило сльозу, — не плакали, коротку, але радісну, — на щастя.

А воли?! Де воли?! Самі не йшли, а бігли, як ніколи, до такої довгожданої тремтячої води Білого Озера.

ЯК ЧУМАКИ ЗІ СМЕРТЮ ЗУСТРІЧАЛИСЯ

(Вечір третій; розповідь Діда Сташка)

— А чумаки оковиту полюбляли, кажуть, га?

— Та ти що? — аж люлька випала. Підняв, досипав тютюну, прикурив, затягнувся. — Аякже! Та що ж то за чумак був би, що не випивав би. Дорога — і холод, і голод, і хвороби, та усяке бувало. А лікуватися чим, ну, чим, га? Нею. Як нерідко бувало, зайдуть у шинок... Любили! Но, я тобі скажу, шинкарі їх обманювали, наживалися... На самий перед у барило води наллють відро чи й двоє, а горілку виточать. Ага. Хоч на барило до крента і перчатка прикладена сургучова, а вони вміли так зробить, що й ніхто не впізнає.

1 2 3 4 5 6
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чумацький шлях, Нагорняк Володимир», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чумацький шлях, Нагорняк Володимир"