Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Чумацький шлях, Нагорняк Володимир 📚 - Українською

Читати книгу - "Чумацький шлях, Нагорняк Володимир"

288
0
02.05.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чумацький шлях" автора Нагорняк Володимир. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6
Перейти на сторінку:

Потім, от-от, ніколи не держали шинкарі посуди рівно, як наливали там бичка чи половинчика, теличку, восьмушку, чвертку, кварту чи пів-кварти.

Скілько б вони не наливали, то обов'язково держать похило й далеко от крента, щоб дзюрчало та пінило. Тоді не видно, що не повна. От чумак підіп'є, то коло його пів-пляшки, а він всерівно каже: "Шинкарко, бісова дочко, дай горілки!!!" То вони в ту пляшку трохи доллють, а гроші беруть, як за повну.

— І що, всі так?

— Не говори, не всі: були й такі, я про шинкарів, котрі розуміли нелегку чумацьку працю. "Сіль от поту чумацького солона!" — казали. Ті не обманювали.

Вола?.. Тут же, в Білозерці. Не жирного, а тяглового, ну, як ще тоді домовлялися. І сторгувалися недорого. Ага. Воно ж як по-християнськи?.. Покупку обмить треба! Закон! Другий якийсь нещасний віник купить, щоб хату підмітати, а обмиє його так, що хату продати — мало... Чумаки ж, сам знаєш, не такі люди, не такі, але хильнули добряче, з вершечечком, і на дорогу прихопили. Ой, а як воно на другий день — не говори, не згадуй! Їхати-то треба, треба... Розмова? Та яка там тобі розмова — світ перевертається! Мовчки — заснеш. Дядько Петро першим і розпочав:

— Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки!

— Ох, і горілка!

— Погана?

— Погана... Чому погана?! П'ється, як вода... легко...

— А водить... водить...

— Ох, і водить!

Їдуть. Мовчать. Їдуть та мовчать. Довго так — уже й кимарити починають. Дядько Данило не витримав, заговорив:

— Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки!

— Ох, і горілка!

— Погана?

— Погана... Чому погана?! П'ється, як вода... легко...

— А водить... водить...

— Ох і водить!

Осе й порозмовляли... Думка, якщо якась, нещасна, і приблудиться ненароком, то й та про те як опохмелитися. Бр-р-р!! Хіба не знаєш як воно на той проклятий другий день буває?.. Сказати, подумати бридко!..

— Ви.. гик-к!.. — хотів було осміліти дядько Петро.

— ...п'ємо... гик-к! — мужньо продовжив глибоку і дуже своєчасну думку товариша дядько Данило.

— Зараз?

— За раз!

— Ага.... гик-к!.. — навіть задумався дядько Петро.

— А.... колеса? — запитує дядько Данило.

— Стоять.

— Стоять?.. А правильно?!

— Правильно.

— А.... воли?

— Воли?.. Крутяться.

— А як крутяться, га?

— Попарно.

— Угу... Правильно?

— Правильно.

— Ви..гик-к!.. п'ємо?! — продовжує уже сам дядько Данило.

— На возі!? — дядько Петро запитує.

— Чумаки на возі... гик-к!.. гик-к!.. гик-к!!!

— Не п'ють! — здогадався дядько Петро.

— Не п'ють!

— Злізаємо?

— Злізаємо!

Ага, злізли б вони тобі, якби не яма на дорозі: дядько Данило — наліво; дядько Петро — направо. Так і поснули. Воли стоять, ремигають.

Лежать чумаченьки, хропака дають, степ здригається. Звідки не візьмись — жінка в чорному: заглянула, як ворона в кістку, на воза, пошарила. Нічого не взяла, не збрешу. Глипнула на третього, купленого, аж затрясся. Відьма, як не як, а не просто жінка. Над дядьком Данилом стала, чаклує. Заворушився чумак. Над дядьком Петром — ну, той зразу. І пішла собі.

— Петре, агов, де ти, Петре?! — дядько Данило гукає, зліва по возу підіймаючись.

— Даниле, агов, де ти, Даниле?! — дядько Петро гукає, справа по возу підіймаючись. Зустрічаються поглядами:

— Здоров, Петре!

— Здоров, Даниле!

— Щось розумієш?..

— Голова...

— Го... Не нагадуй! О-о-огнище розкладемо, чайку заваримо... Він нас і поставить на ноги.

— З чого чайку?

— Зі степу. Справжнього, чумацького, від усіх болячок та хвороб...

Пішли степом — сухостій на огнище збирають. Данило, дядько Данило інколи степової травички підірве. Та не підряд, не підряд, боже борони, тут яку знати треба!

...А в цей час на обрії Старша Відьма, — ну, жінка в чорному, — так-так, Старша Відьма, дівчину зустрічає. Молоду-молоду, всю в білому-білому, як наречену, а що красиву — очей не відірвати, світ не бачив, ага, Дівчину-Смерть. Дівчина-Смерть першою і заговорила:

— Куди, стара, дибаєш?

— Стара... Світ за очі. Та яка ж я стара?! Супроти тебе — немовлятко...

— Супроти мене, безсмертної, немовлятко. Се ти правду кажеш.

— А ти далеко?

— Никаю. Там нікого не бачила, щоб поживитися?

— Чумаки, двоє, а п'янющі — ледве підняла. Хоч би спасибі — і не побачили... Та тобі там роботи небагато!..

—Піду, подивлюся, хоч цим поживлюся...

— До зустрічі!

— Мені так не кажуть, чуєш?! — хижо блимнула очима, але тут же і пригасила очі. — Іди, іди...

А що чумаки? Огнище розклали, таганок на вогонь приладнали, гріють воду на чай чумацький. Опохмелятися, — та ти що?! — навіть у той бік, де білозерська самогонка на возі, бр-р-р, дивитися не примусиш. Тяжко...

— А чай із чого, Даниле?

— Зі степу.

— Не пив.

— Вип'єш — все, як рукою, зніме.

— Скажеш! Зніме...

— Побачиш.

Глипнув у степ дядько Петро, — та що се таке?! — вдивляється, тире очі, знову вдивляється, знову тре очі:

— Даниле, якась дівчина іде... Чи привижатися починає?

А дядько Данило біля огнища був:

— Очі протри! Нам осе з тобою лиш до дівчат! Та хто тут, у сьому голому степу, бути може?!

— Тер уже, Даниле, та іде, Даниле, бачу, Даниле, дівчина...

— Дівчина... Іде...

— Наче і до нас, та до нас-таки!

Підходить. Посміхається. А чумакам-то звідки знати, що то Дівчина-Смерть, зраділи їй.

— Добрий день, красуне!

— Добрий день, чумаки!

— Добрий день! — дядько Петро вітається.

— А як се ти одна в степу і не боїшся? — дядько Данило цікавиться.

— А кого мені боятися? — відповідає-запитує.

— Простели свитку, Петре! Сідай, красуне, почастуємо чим бог послав.

— Спасибі. Сяду.

— А звідки ти і куди, звісно, якщо сказати хочеш? — не вгаває дядько Данило.

— А чого б не сказати? Звідусіль і всюди.

— Зрозумів... Точно сказано... Ага, а до кого?

— До вас. Хіба не бачите?

— До нас?! До мене і до нього? — уточнює.

— До вас, до тебе і до нього.

— Щось ти, дівчинко, все загадками говориш! Чия, скажи, ти тоді така будеш?

— Та ваша ж! І твоя, і його.

Тут уже й дядько Данило не витримує — на дядька Петра накидається:

— Ану ти, недопечений, признавайся, де се ми удвох з тобою могли согрішити?! — і не жартома запитує.

— Де?! А ніде! Що я — п'яний?!

— Правильно. І я — не п'яний... З похмілля, з глибокого похмілля, але ж не на стільки, ще при розумі!.. Щось, ти, дівчинко, не те, не те...

— А як вас звати? — знайшовся дядько Петро.

— О, звати тебе як? — підтримав його дядько Данило.

— Смерть.

— Смерть?!! — аж затрясло дядьком Петром.

— Смерть?.. — і дядько Данило пополотнів.

— Іду звідусіль, ходю всюди, а прийшла до вас: і до тебе, і до нього.

Чумаки — ні живі, ні мертві, і тиша... Першим дядько Данило оговтався:

— Хто б ти не була, ти, насамперед, наш гість, а се — святе... Почастуємо тебе, ну, а... Не по-чумацьки якось виходить... Та встигнеш, встигнеш — не переживай — од тебе, от Смерті-то, не втечеш!

— Ха! Чого мені переживати: я — безсмертна, всіх вас переживу. А од мене, се точно, ще ніхто не втікав...

— Ну і добре... Петре, неси припаси! Та не трясись ти, не трясись: чому бути, тому не минути. Білозерської прихопи, первачку, гостя ж у нас... Ой, та швидше, швидше ти там, не моняйся!

Приносить дядько Петро припаси і самогонку, а сам... Наливає дядько Данило, наливає до вінця, у три кварти наливає, і намагається всіляко розмову підтримати, бо зрозумів уже, що кінець розмові — се і їм, чумакам, кінець.

— Буде нам що на тому світі чумакам розповідати. А не повірять же, лобуряки, що довелося нам із самою Смертю випивати, не повірять...

— Будете розповідати, будете! Вже недовго!

Підіймає дяько Петро кварту, а руки ходуном ходять, розливає:

— За чум-мак-ків-в?..

— Мені всерівно, — говорить Дівчина-Смерть.

— Пий! — дядько Дан— Ви-и пийте-е!!! — стрільнула очима, аж залихорадило чумаками.

Дядько Данило одним махом перехилив усю кварту, занюхав хлібом, витерся рукавом. Дівчина-Смерть усе уважно спостерігала і точнісінько так повторила: випила одним махом усю кварту, занюхала хлібом, витерлася рукавом. Тут уже до розмови і дядько Петро підключився, осмілішав:

— Ви на нас, Смертонько, не дивіться, ми на сьому клятому зіллі виросли, закусюйте, закусюйте, а то сп'янієте...

— Та пий уже! Знавець мені знайшовся! — гримнув на нього дядько Данило.

— Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки! — попричитав дядько Петро, опорожнивши кварту. — Ох, і горілка!

Дід Сташко примовк: вибив тютюн з люльки, засипав новим, утрамбував. Василь же наламав та підкинув хмизу у вогнище. Нарешті! Зашамкала, запахкотіла, задиміла, запрацювала, заговорила люлька.

— А які останні слова говорив дядько Петро, га? Повтори.

— Запросто: "Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки! Ох, і горілка!". Так?

— Так то так. Але за сі його слова поплатилася білозерська шинкарка, ага, життям поплатилася. Зустрілася, мабуть, з нею Дівчина-Смерть. Коли чумаки поверталися з Криму, се я наперед забігаю, того шинка вже не було. Але святе місце, — прости, господи! — пустим не буває, стояв другий шинок. І шинкар другий, а та шинкарка того, уже... То слухай...

— Поїж, Смерте, що бог послав, поки чайок закипить, а я заварки нарву. Розваж гостю, Петре, налий ще по одній! — сказав, підіймаючись, дядько Данило. Налив дядько Петро по вінця Смерті, і собі тож, а Смерть:

— Як воду споганили, як воду споганили!

— За вас! — подає кварту. Смерть бере, але ставить на землю:

— Не буду!

— О, як се не буду?! За себе — і не буду! Ну, так не прийнято... Та й що вам, безсмертній, може статися, га?

— Та пий уже! Ох, і зануда...

Дядько Петро, а за ним і Дівчина-Смерть, випивають, вона і каже:

— Вода, і не гаряча, а гріє, гріє як!..

—Смертонько,а,ну,може... — мабуть, намагався вмилостивити дядько Петро.

— Чумаче, я — невблаганна! Мольбами ти свою кончину наближаєш! — блимнула очима, аж похитнувся, сидячи, дядько Петро. — А ось не стану я чекати вашого чумацького чаю!!!

— Та ви що, ви що?! Хіба так можно?! Я і не думав ображати вас, та ви що? Не так мене зрозуміли...

А дядько Данило на заварку траву збирає. Що ж він там збирає? Дурман та сон-траву, сон-траву та дурман. О, а в тагану, що на огнищі, справжня заварка з чумацьких трав, а не з дурману та сон-трави, ага. Се він, бач, так для Смерті старається! З воза таганок манесенький прихопив, кинув туди сеї нечистої трави, залив водою з першого тагана та й поставив таганок прямо у посередині огнища.

1 2 3 4 5 6
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чумацький шлях, Нагорняк Володимир», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чумацький шлях, Нагорняк Володимир"