Читати книгу - "Інша історія, Natali Ya"

Якось вона раптом сказала мені.

- Я невдовзі помру.

Я подивилася на неї, чекаючи пояснень. Вона посміхнулася.

- Ти знаєш, я ніколи не дивлюся майбутнє, ні твоє, ні своє, - продовжила вона. Але нещодавно, мені наснився поганий сон. За себе я не боюся, але твоя доля мені не байдужа, і тому мені довелося це зробити. Слухай уважно, Рапунцель, за нами скоро прийдуть. Швидше за все, це буде вночі, якщо я розбуджу тебе серед ночі, або покличу вдень, і скажу біжи, ти маєш бігти до сторожової вежі, обережно смикнеш за заховану мотузку, і сходи розмотаються. Забирайся на вежу, втягни за собою сходи, і сиди там як миша, що б не відбувалося, щоб ти не бачила, і не чула, не спускайся, і нікому не спускай сходи. Сиди стільки днів, скільки вистачить їжі та води, потім ночами можеш обережно спускатися, заготуй ще їжі, і сиди знову скільки вистачить сил. Тільки тоді, коли про тебе всі почнуть забувати, закопай книжки під вежею і йди звідси, йди на схід, і нікому не кажи, що ти знаєш мене, і нікому не показуй, що ти вмієш.

- А ти? - Запитала я. Тітонька не відповіла. - Чому ти не підеш разом зі мною?

- Я втомилася бігати, я не люблю ховатись і чаїтись і тому, якщо ти будеш поряд зі мною, ти весь час будеш у небезпеці. Рано чи пізно нас зловлять, і тоді в мене може не бути можливості тебе врятувати. До того ж, якщо вони знову нікого не знайдуть, нас можуть почати шукати, а так поки вони будуть зайняті мною, на тебе у них не вистачить сил.

Я промовчала, знаючи, якщо тітонька щось вирішила, переконати її неможливо, і мені залишалося тільки сподіватися, що вона помилилася, і цей день ніколи не настане, хоча в глибині душі я знала, тітонька не помиляється ніколи.

І ось цей день настав, точніше, ніч. Тітонька розбудила мене перед ранком, коли було ще темно, і як тільки я стала щось розуміти, сказала мені,

- Біжи!

Я заціпеніла. Я сиділа на ліжку, не в силах поворухнути ні рукою, ні ногою, мені здавалося, що це поганий сон, але коли тітонька жбурнула мені одяг зі словами, «Швидше», я прийшла до тями.

- Випий це, - сказала вона мені, подаючи кухоль після того, як я одяглася. Я запитливо подивилася на неї. - Якщо вони пустять по твоєму сліду собак, вони тебе не вчують, - пояснила вона, я випила. - Ходімо, - сказала вона, і повела мене надвір.

На краю галявини ми зупинилися, було тихо, тільки в селі гавкали собаки.

- Пам'ятаєш, що я тобі казала? - Запитала вона. Я кивнула, тому, що не в силах була говорити, від сліз, що підступили. - Прошу тебе, зроби як я сказала, ти повинна жити, ти ще така молода, тобі ще доведеться побачити стільки хорошого. Про мене не турбуйся, – додала вона. Немов прочитавши мої думки. - Я прожила довге цікаве життя, але я втомилася жити без нього, розумієш? - Я кивнула. Вона посміхнулась. - Нічого ти не розумієш, - лагідно сказала вона. - Але колись зрозумієш.

Вона обняла мене, і тут між деревами я побачила вогні, вони ніби стрибали і наближались.

- Все, йди, - сказала тітонька, і підштовхнула мене. Я пробігла кілька кроків і обернулась. Тітонька підійшла до будинку, відчинила двері, і махнула рукою, проганяючи мене. Я востаннє подивилася на її освітлену місяцем струнку постать, і побігла в хащі. Позаду почулися голоси, але я бігла , не зупиняючись, як заєць, петляючи між деревами. На краю лісу я зупинилася, щоб відпочити. Башта стояла недалеко, але до неї треба було пробігти хоч і невелику, але відкриту ділянку землі. Скільки разів я вже була там, але зараз, за кожним деревом мені здавався хтось страшний, що бажав завдати мені шкоди, і я довго не могла зважитися перетнути цю залиту місячним світлом ділянку поля. Нарешті я наважилася і побігла. Мотузку знайшла швидко, смикнула за неї, і зверху, з темряви до мене впали сходи, я почала дертися нагору. Діставшись приблизно половини, я раптом відчула, що сходи хитаються не тільки від моїх рухів. Подивившись униз, я похолола від жаху, за мною хтось дерся слідом. Я полізла швидше і, залізши в кімнату, висунулася з вікна, сподіваючись, що це тітонька вирішила піти за мною. Але людина, що дерлася, був чоловіком, до того ж, як мені здалося, не з нашого села. Я схопила ножа, принесеного сюди з іншими речами. І перерізала мотузки. З криком мій переслідувач звалився вниз, але не розбився, він ще не встиг високо залізти.

- Нічого відьма, не сховаєшся, зараз покличу інших, і ми тебе дістанемо! - крикнув він, і, діставши з сумки смолоскип, запалив його. - Гей, хлопці, сюди! – крикнув він знову.

Але тут, у місячному світлі, я побачила чиюсь тінь, що метнулася з лісу, це була вовчиця Сельма, приручена тітонькою. Вона стрілою стрибнула на незнайомця і, за хвилину, той уже лежав з перекушеним горлом. Від його смолоскипа, що впав на землю, спалахнула висока суха трава і незабаром, і мертвий чоловік, і мотузкові сходи зайнялися полум'ям. Від запаху паленого м'яса та одягу мене мало не вирвало, але тут заграва іншої пожежі відвернула мою увагу. З висоти вежі, на тлі темного лісу я побачила палаючу крапку, наче в лісі, запалили велике багаття. Я зрозуміла, що це горить наш будинок, а з ним, можливо, і тітонька. Від цієї думки мене почав бити озноб, я сіла на підлогу і заридала.

До ранку я не могла прийти до тями, качаючись по підлозі і ридаючи, не могла повірити, що більше не побачу тітоньку. Звичайно, не рахуючи думок про те, з якими муками вона померла я, як кожна людина в такій ситуації, перш за все шкодувала себе. Я не знала , що мені тепер робити, боялася, що мене знайдуть, а головне зрозуміла, що опинилася в пастці, адже інших сходів у мене не було, і як мені тепер вибратися з цієї вежі, я не знала.

На ранок я заснула, мабуть, і уві сні не перестаючи плакати, а вранці прокинулася від голосів. Спочатку я подумала, що все мені наснилося, але остаточно прийшовши до тями, зрозуміла, де знаходжусь і чому, і тихенько підійшовши до вікна, прислухалася до розмови.

- Я ж казав, нікому не йти поодинці, - сказав один чоловік. - Відьми небезпечні, і ось вам результат, ця молода відьма, спалила його живцем.