Читати книгу - "Інша історія, Natali Ya"

Весь цей час мене не залишало почуття образи. Навіщо Генріх таки розповів про мене. Але чому тоді він не приїхав із ними, і чому їх не було так довго? Я відганяла від себе ці питання вирішивши, що він міг забути про мене, а потім раптом згадати, чи бути у від'їзді. Причин могло бути багато, але найголовніше, це було мені уроком, не бути такою дурною і довірливою.

Ночувати в лісі було холодно, і невдовзі я повернулася до вежі. Більше за всю зиму «гостей» у мене не було.

Наприкінці березня я, як і веліла тітонька, загорнула книжки та сувої в шматок полотна, що служив мені ковдрою, і закопала під вежею. Потім, узявши свої нечисленні речі та гроші, я пішла на схід, мимоволі відзначивши, що сюди поїхав і Генріх.

Ці місця були мені абсолютно не знайомі і тому, коли через день шляху я вийшла до якогось замку, то постаралася обійти його, мені чомусь здавалося, що саме в замках живуть люди в капюшонах. Ще через день, я увійшла до міста трохи більшого, ніж те, де я народилась. У тому місті я бувала дуже рідко з тітонькою, там було дуже брудно і галасливо, це місто було таке саме. Розмірковуючи про те, що мені робити, і куди далі йти, я вийшла на ринок. Купивши собі їжі, я збиралася йти, але мою увагу привернули двоє вершників, що буквально влетіли на площу, і зупинились в самому її центрі, там, де знаходився поміст. Вони зійшли на поміст, один протрубив у ріг привертаючи загальну увагу, коли люди підійшли ближче, другий вершник розгорнув свиток і почав читати про якісь нові закони, а потім оголосив.

- Його світлість герцог, дарує п'ять тисяч золотом тому, хто вилікує його старшого сина!

- Та скільки вже намагалися його вилікувати, і все без толку, - почали шепотіти люди навколо мене.

- А що з ним? - Запитала я у бабусі.

– А він мила осліп, – відповіла та. - Восени, на його день народження влаштували в палаці гуляння, розпалили багаття, і як, не знаю, гарячим попелом молодому герцогу очі засипало, з того часу й не бачить нічого. І скільки лікарів не запрошували, нічого не помагає.

Не знаю як мені на думку прийшла така дурна ідея, але мені раптом захотілося допомогти цьому хлопцю. Тітонька вчила мене лікувати, і з її книг я багато пам'ятала про опіки очей, але я ніколи таке не лікувала, і боялась помилитися. Я відігнала від себе бажання піти в замок, адже там мене могли схопити як чаклунку, але думка про те, що я можу допомогти, але не роблю цього, гризла мене все сильніше, і нарешті я здалася.

Розпитавши людей де живе герцог, я вирушила туди, це виявився той самий замок, повз який я проходила. Кожен мій стукіт у ворота віддавався таким же стукотом мого серця, здавалося,готового  вистрибнути від хвилювання назовні.

Як тільки я сказала привратникові, навіщо прийшла, мене тут же проводили в замок. Слуга привів мене до якоїсь кімнати і попросив почекати. Незабаром увійшов високий чоловік, і, змірявши мене поглядом, сказав.

- Це ти прийшла вилікувати мого сина?

Я кивнула.

- Скільки тобі років? - Запитав він.

- Небагато, - відповіла я, і подумала, що з герцогами так напевно не розмовляють, і що він зараз розсердиться. Але його, схоже, зовсім не хвилювали формальності, тим більше, що ми були одні.

- І ти берешся вилікувати мого сина після того, як йому не допомогли досвідчені лікарі? – знову спитав він.

- Я можу спробувати, - зсунувши плечима, відповіла я.

Він підійшов до вікна і довго мовчав, потім сказав.

- Якщо вилікуєш його, я тебе озолочу, якщо ж йому стане гірше, тебе стратять. Ну що, все ще хочеш його вилікувати?

Я знову кивнула, бо в роті пересохло від хвилювання, але відступити я не могла.

- Ідемо, - сказав він, і сам повів мене до сина.

Ми увійшли до великої кімнати, де в кріслі біля каміна сидів молодший герцог. Побачивши його, я навіть зупинилась, а моє серце шалено забилося, бо це був Генріх, хлопець який обіцяв мене врятувати. Згадавши слова бабусі про те, що принц осліп ще восени, в мені затеплилася надія, що саме через це він і не зміг приїхати, а тих двох прислав, щоб справді мені допомогти.

Я змусила себе підійти ближче. Молодший герцог чув, що ми ввійшли, але не обернувся, за кілька місяців сліпоти, мабуть, звикнувши , що все одно нічого не побачить.

– Сину мій, ця дівчина обіцяла тобі допомогти, – сказав герцог.

– Я нічого не обіцяла, я сказала, що спробую, – поправила я його.

Герцог метнув у мене гнівний погляд, а Генріх сумно посміхнувся.

– Розкажіть, як усе сталося, – попросила я, помітивши, що пауза затяглася.

Генріх махнув рукою, даючи зрозуміти, що надає це право батькові. Той зітхнув, з виглядом людини, що всоте повторює одне й те саме, і розповів те саме, що й бабуся на базарі, тільки докладніше.

- Лікування займе багато днів, - сказала я, після того, як герцог закінчив.

- Добре, весь цей час ти житимеш у замку, тобі дадуть все, що потрібно, - відповів герцог, і вийшов, кликаючи слугу.

- Як тебе звати? - Запитав Генріх.

- Марія, - відповіла я, цього разу, назвавши своє справжнє ім'я.

- Марія, - повторив він. - Як думаєш, Марія, ти зможеш мене вилікувати?

– Не знаю, – чесно зізналася я. - У мене мало досвіду, але я постараюся.

– Скільки батько пообіцяв тобі за моє лікування?

Я зам'ялася, якось я вже й забула, що за це мені винні гроші.

– Так, на площі щось говорили про нагороду, здається тисяча чи дві.

Генріх замислився.

- Знаєш, крім перших двох лікарів, які намагалися мене вилікувати, ти перша вселила в мене надію, - сказав він.

- Але ж я нічого вам не обіцяла, - здивувалася я.

- У цьому вся справа, і прийшла ти сюди не через гроші.

Я опустила очі і, мабуть, почервоніла.

Мене поселили в кімнаті для прислуги, дали все, що я просила, більшість трав, необхідних для лікування, я принесла з собою тих, що не вистачало, я зібрала в лісі. Щодня, кілька разів я капала Генріху очі краплями, до складу яких входило кілька десятків трав, робила йому примочки, і змушувала пити настоянку.