Читати книгу - "Інша історія, Natali Ya"

Я думаю, відьма тут ні до чого, - обізвався інший чоловік.

Я їх не бачила, боялася, що коли вигляну, мене помітять, і тому розрізняла їх по голосах.

— Дивіться, як він лежить, якби його спалили живцем, тіло було б скорчене, а він лежить так, наче заснув.

— Ну, значить , вона його спочатку вбила, а потім спалила, — заперечив перший.

- Теж ні, подивіться сюди, бачите, у нього перекушена горлянка, навряд чи в цієї дівчинки вовчі зуби, - спокійно сказав другий.

- То що, на твою думку, тут трапилося? – роздратовано спитав перший.

- Думаю, він погнався за дівчиськом, але вовк наздогнав його раніше, він навіть ножа не встиг вихопити, а так, як у руці у нього був смолоскип, то впавши, вже мертвим, він підпалив траву, потім спалахнув одяг, - підсумував другий.

- Яка різниця хто його вбив, все одно у всьому винні ці відьми! - Вигукнув перший. - А тобі Вільгельм, я раджу багато не балакати, і перенесіть тіло в село, його треба поховати, - додав він, і напевно пішов, бо якийсь час було тихо.

Виглянувши на секунду у вікно, я побачила три фігури, що віддалялися в плащах, з відкинутими каптурами. Серце в мене забилося від переляку, але я намагалася не шуміти, бо біля вежі ще лишалися люди. Коли трійця в плащах зникла в лісі, один із тих, що залишився, обурено сказав.

- Понаїхали тут, а нам прибирай за ними.

- Навіщо ведуню спалили, жила собі нікого не чіпала? Добре хоч дівчинка втекла, – підтакнув ще один.

- Треба було їх захистити. - Тихо сказав чоловік, якого назвали Вільгельмом.

- Ти що, сам на багаття захотів? – злякано вигукнув перший.

- Та вже чого доброго і тебе, і дітей з дружиною спалять. Бачив, які молодці з ними понаїхали? – знову підтакнув другий.

- Вона навіть не крикнула жодного разу, - знову сказав Вільгельм, і зітхнув.

Я закрила рот рукою, тому, що готова була закричати від болю, що розривав мою душу.

- А я вовка тепер у житті не вб'ю, треба ж молодець який, цей гад видно за дівчиськом погнався, а він його за горло, - додав Вільгельм.

- Так, дивні вони все-таки були, не здивуюсь, якщо це чаклунка вовка видресувала, - сказав перший.

– А може, це дівчисько на вовка перетворилося? – злякано спитав ще один.

— Якщо так, то я сподіваюся, що вона далеко звідси, — відповів Вільгельм. – Ну що, взяли! - Скомандував він, і вони, напевно, підняли тіло.

- А я тобі Вільгельм так скажу, краще мовчи про все, ціліше будеш. І особливо про те, що чаклунку тобі шкода.

Почула я тихі голоси, і знову ненадовго наважившись визирнути у вікно, побачила чотирьох чоловіків що за руки і ноги, несли обгорілий труп.

На мить мною заволоділа паніка, адже я залишалася зовсім одна, не тільки в цій вежі, а й на всьому світі. Мені захотілося крикнути, покликати їх, але я зупинила себе, згадавши слова, сказані одним із чоловіків, «Краще мовчи, ціліше будеш».

– Вони бояться, – подумала я. Навіть якщо хтось із них мені допоможе, знайдуться такі, які видадуть, і тоді постраждають усі, хто мене приховував. Ні, тітонька ясно мені сказала, що робити, вона знала про все. Вона знала людей у селі, вона могла мені сказати, піди до того, чи до того, попроси допомоги, але вона цього не сказала, значить треба мовчати і чекати, тітонька не помилялася ніколи.

Коли всі пішли, я все-таки зважилася, і висунувшись із вікна подивилася вниз. Вся трава навколо вежі була обгоріла, сходи згоріли теж. До горла знову підступили сльози, але це були сльози подяки, подяки Сельмі, яка, рятуючи мене від одного переслідувача, сама того не розуміючи, врятувала від решти. Адже якби ті, в капюшонах, побачили біля тіла обрізані сходи, то про все здогадалися б, але вогонь знищив усе. Ось тільки я залишилася бранкою в вежі, яка стала мені й порятунком і в'язницею.

Дні тривали довго і похмуро. У мене було заготовлено багато сухарів та сушених фруктів, коли закінчувалася вода, я прив'язувала до лап сокола глек, і він приносив мені воду. Від нічого робити, я тричі на день розчісувала і переплітала своє волосся, яке навіть заплетене в косу, волочилося по підлозі. Ще я взялася за читання тітонькиних книг, їх було не багато і майже всі вони були про трави, і їх застосування. У свитках, які раніше тітонька не дозволяла мені читати, були записані магічні заклинання, і пояснення, як їх використовувати, навіть про те, про що треба думати в цей момент. За час свого ув'язнення я вивчила зміст усіх книг і сувоїв напам'ять (що в майбутньому мені дуже знадобилося), проте застосовувати заклинання ще довго не наважувалася. Був серед інших один сувій, якого я раніше ніколи не бачила, мабуть тітонька написала його нещодавно. Цей сувій був написаний спеціально для мене, в ньому вона описала основні події свого життя, свої думки та почуття.

Заливаючись сльозами я читав про її життя. Виявляється, її справжнє ім'я Анрієтта, і вона була баронесою за походженням. Вона з дитинства ненавиділа життя, яким жили оточуючі її люди, і яким треба було жити їй.

Постійне ув'язнення у родовому замку з рідкісними виїздами у гості. Постійно п'яні батько, дядько і майже всі чоловіки, які жили у замку, їх грубі жарти та жорстокі розваги. Мати, яка цілими днями сиділа біля вікна з вишивкою, і спускалася тільки до вечері, та й то не на довго. Тітоньку, залишися вона в замку чекала така ж доля, але вона зустріла Мінору, і коли він покликав із собою, пішла не замислюючись. Часом їм доводилося дуже важко, але вона жодного разу не поскаржилася і не пошкодувала про те, що пішла з ним. З її записів я зрозуміла, що він помер, рятуючи її.

Після його смерті, вона безцільно ходила з міста до міста, з села в село. Люди вважила її божевільною, деякі жаліли і допомагали, деякі проганяли. Одного разу, вона йшла по вулиці, в руках у неї був пучок салата, що дала якась добра жінка. Назустріч їй йшла молодиця, вона кликнула тітоньку, і попросила продати салат. Тітонька дала їй пучок, і жартома сказала, що продасть його тільки за живу душу. Нащо молодиця серйозно відповіла, що згодна і кудись повела тітоньку. Та пішла, думаючи, що молодиця збирається дати їй курку, або качку, і вже міркувала як відмовитись, бо видно було, що молодиця дуже бідна. Але, коли вони прийшли до оселі, молодиця попросила її почекати на дворі і, невдовзі повернулась, вручила їй згорток ганчирок і зникла. Розгорнувши його, тітонька побачила немовля. То звичайно ж була я.