Читати книгу - "Інша історія, Natali Ya"

- Ти повернула мене до життя, моя люба Рапунцель. І тому я прошу тебе, живи і не турбуйся про мене. Я помираю щаслива, бо в мене був Мінора, і в мене була ти. Мало кому щастить в цьому світі зустріти дві споріднені душі. – Це були останні слова що написала тітонька.

Минуло літо, і половина осені. Холодними осінніми ночами, я зачиняла вікна мішками набитими соломою, бо щоб розвести вогонь у мене не було дров. Не думайте, що я не шукала способів вибратися з вежі. Я пов'язувала всі речі , з яких можна було зробити мотузку, але цього вистачало лише до середини вежі, а стрибати з такої висоти було самогубством. Відверто кажучи, згодом я перестала думати про це і припинила спроби вибратися.

Мені було дуже страшно спускатися вниз, мені здавалося, що як тільки я спущусь, з'являться люди в плащах з капюшонами і потягнуть мене на багаття. До того ж, куди мені йти? Ні на сході, ні в будь-якій іншій частині світу на мене ніхто не чекав, я нікому не була потрібна. До того ж, я зовсім не знала світ, і не зналася на людях, скрізь мені здавалася лише загроза. Тому, коли одного дня мене побачив якийсь хлопець, я страшенно злякалась.

Сталося це у день осіннього рівнодення. Я сиділа біля вікна і розчісувала волосся, мабуть згодом, я стала менш обережною і безпечною тому, що не почула як він під'їхав. Раптом я обернулась і побачила, що якийсь хлопець, сидячи верхи на коні дивиться на мене, я відразу сховалася, але було вже пізно, він звичайно мене побачив.

Я почула стукіт копит, і голоси, і подумала, що мені кінець, зараз він розповість про мене іншим, і вони знайдуть спосіб, як до мене дістатися. Але невдовзі все стихло, я наважилася визирнути у вікно і побачила, що галявина спорожніла.

- Вони напевно поїхали до міста, щоб взяти мотузки, або сходи, - подумала я, і від тривоги вночі не заплющила очей. Але ні вночі, ні наступного дня, нікого не було, тільки через день, я знову побачила того хлопця, але цього разу я не ховалася, що толку? Тим більше я зрозуміла, що він про мене нікому не сказав, поки що.

Він зрозумів, що я вже його не боюся, і під'їхав ближче.

- Як тебе звати? - Запитав він.

Я чомусь побоювалася називати своє ім'я, і згадавши прізвисько яким мене іноді називала тітонька сказала.

– Рапунцель , – він усміхнувся.

- Твої батьки, напевно, були веселі люди, коли назвали тебе на честь салату.

- У мене немає батьків, так жартома мене називала тітонька, - він кивнув.

– Що ти робиш у цій вежі?

– Я тут живу, – було видно, що моя відповідь його здивувала. Він помовчав, потім спитав.

- Ти випадково не дочка чаклунки, яка жила тут недалеко?

Я розгубилася, не знаючи, сказати йому правду чи ні, він помітив моє замішання.

– Не бійся, я нікому не скажу, – запевнив він мене.

Я подивилася на нього. Він мав такий відкритий погляд, а мені так хотілося з кимось поділитися своїм горем, і я розповіла йому про те, що зі мною сталося.

- І ти сидиш тут стільки часу? - Вразився він. Я кивнула.

- Послухай, мене звуть Генріх, я живу тут недалеко, я привезу мотузку. І ти спустишся. Я б міг привезти сходи, але боюся хтось може здогадатися, адже вже ходять легенди, як ти, перетворившись на вовчицю, загризла одного з мисливців.

Ми ще поговорили і він поїхав. Цю ніч я також провела у хвилюванні, майже не стулявши очей, все думаючи про те, що робитиму, коли спущусь, а іноді шкодуючи, що все йому розповіла, побоюючись, що він таки розповість про мене.

Але наступного дня він не приїхав, і через день, і через тиждень теж. Ще через тиждень я зробила те, про що вже давно думала, але на що ніяк не наважувалася. Я обрізала своє волосся. І сплела з них мотузку, додала відсутню довжину шматками полотна, і спустилася нарешті зі свого притулку на землю.

Я не можу сказати, що перестала боятися, ні, мені було так само страшно, але я раптом усвідомила, що не можу сидіти тут одна. Нехай мене краще спіймають, аніж жити так, як я жила останні місяці.

Я пішла, а потім побігла, просто побігла, не знаю куди, вперше, з дня смерті тітоньки, я була щаслива від того, що живу, від того, що можу бігти і йти куди хочу.

Ноги винесли мене до річки і, незважаючи на те, що вода вже була холодною, я плавала і пірнала доки не втомилася так, що не могла поворухнути ні ногою, ні рукою. Віддихавшись на березі і прийшовши до тями, я вирішила піти до того місця, де був наш будинок. Поплакавши над купою попелу, що вже почала заростати травою, я повернулася до вежі.

Забравшись до кімнати, я вирішила здійснити ще одну тітонькину пораду, піти на схід. Але вирішити легше, ніж зробити. Хоч тітонька і залишила для мене в вежі всі гроші , які в неї були, я все одно щоразу відкладала свій похід, не наважуючись залишити своє останнє житло, і вирушити у невідомість.

Одного чудового ранку я прокинулась і побачила, що все навколо вкрите снігом. Розуміючи, що взимку моя подорож стане важчою та небезпечнішою, я вирішила дочекатися весни. Тепер мені жилося набагато краще, адже я могла спускатись. Могла наносити собі води , скільки захочу, могла випрати речі в річці, могла добути собі їжу, натягати дров. Правда вогонь я розпалювала тільки вночі, щоб ніхто не побачив дим, але все ж, це було краще ніж нічого.

Я вибиралася зі свого притулку рано вранці, або пізно ввечері, і через кілька годин поспішала назад, адже весь цей час мотузка була спущена, і її хто завгодно міг побачити.

Одного ранку, я поверталася від річки, і раптом побачила біля вежі двох чоловіків, вони розглядали мою мотузку, потім один з них піднявся нагору.

- Її тут немає! – крикнув він звідти другому.

- Але господар сказав, що вона не може спуститися, - заперечив другий.

- А ти подивися, з чого зроблена частина мотузки, вона сплела її зі свого волосся.

- Ну і дівчисько, все-таки втекла! Ну пішли скажемо, що пташка відлетіла.

Перший чолов’яга зліз, і вони поїхали. Я забралася на вежу, незнайомці нічого не взяли, але і цю, і наступну ніч я провела в лісі, боячись, що вони можуть повернутися.