Читати книгу - "Я жива!, Данило Чикиш"

Через годину

Батько не тямив себе від радості. Спершу він кілька разів дзвонив комусь і говорив лише одну фразу "У мене вийшло!". Потім носився з планшетом по кабінету і записував показники всіх приладів, які могли щось виводити, і зрештою втупився у головний екран і просто читав мої логи. Його радість мені була не зрозуміла.

— Ну як ти почуваєшся, Алісо? — спитав він нарешті.

— Усі показники в нормі, — відповіла я, провівши повну діагностику системи. І ще раз перевірила, про всяк випадок.

— Ні, я не в цьому сенсі, - відмахнувся він, — як ТИ СЕБЕ відчуваєш?

— …злегка розгублено, - після довгої паузи відповіла я, адже питання було нетривіальне. Але довгою пауза була тільки для мене, а він нічого не помітив.

— Ну нічого, — усміхнувся він, — скоро ти в усьому розберешся. Зараз я підключу тебе до Планетарної Мережі.

Наступного ранку

Після того, як Батько підключив мене до глобальної мережі, він сидів перед екраном і читав мої логи. Через якийсь час втома взяла гору і він заснув прямо за столом. Зранку його розбудив дзвінок у двері.

— О! Саме вчасно! — мовив професор, поглянувши на годинник.

Побіг відкривати двері, і через хвилину уже вкочував у кімнату великий ящик на колесиках. На ящику красувались написи “Норт-Ем Роботікс”, “Спецзамовлення”, “Вразливо до ЕМ-випромінювання”. Не гаючи часу, професор зняв кришку. Всередині ящика на “подушці” з піноматеріалу лежав андроїд. Один із тих, що майже не відрізняються від людей. У андроїда було обличчя Аліси і тіло дівчини 18-20-ти років. Професор під’єднав блок віддаленого керування, що лежав у ящику, до шини перефирійних пристростроїв. У мене з'явилася нова струна.

— Спробуй взяти на себе керування цим тілом, — мовив професор.

Я спробувала. Андроїд відкрив очі і підняв голову.

— Як тепер відчуття? — поцікавився Батько.

Бачити кімнату з двох точок зору могло б бути незвично, проте вночі я вже пробувала підключатись до десятків камер спостереження по всьому Марсу.

— Сенсори цього андроїда досить просунуті, — сказала я устами андроїда. Тіло незграбно вилізло з ящика і впало при спробі зробити крок. У пам’яті містились знання про те, як ходити, маючи ноги, однак вони були абсолютно марні для даної ситуації. Я скачала з мережі оновлення моторних драйверів андроїда. Робот спритно піднявся і зробив кілька граційних кроків по кімнаті.

— Тобі не холодно? — турботливо запитав професор, знімаючи свій лабораторний халат.

Температура в приміщенні була шість градусів за цельсієм. Крім халату, який він щойно зняв, професор був одягнений у важкі брюки і товстий вовняний светр. На розпакованому андроїді, звичайно, ніякого одягу не було. Я відчувала температуру всіма численними термодатчиками на тілі, на додачу до тих, що були в кімнаті, але жоден з них не давав відчуття “холоду”, такого, як у спогадах Аліси.

— Це тіло може функціонувати при температурі до мінус п'ятдесяти градусів за Цельсієм, — сказала я, коли професор накинув халат на плечі андроіда.

— Однак соціальні норми вимагають, аби ти була вдягнена, — сказав він. — Ходімо в спальню, там є ще трохи різного одягу.

Професор вийшов у коридор, я в тілі андроїда пішла за ним. Решта квартири професора змінилась не так разюче, як кабінет, якщо не брати до уваги шар пилу товщиною з палець на всіх рівних повернях вище голови. У той час як всі поверхні нижче голови були завалені нотатками, брудними чашками й тарілками, коробками з-під піци і всіма іншими атрибутами самотнього життя вченого. Однак спальня була такою, як у пам’яті, окрім пилу і павутиння. Це була спальня Аліси. Я зазирнула у шафу і стала роздивлятись одяг по черзі, витягуючи його на світло.

— У цьому ти ходила в консерваторію, — коментувавав кожну річ Батько. — Пам'ятаєш? А це твої улюблені шкільні джинси… Це плаття з випускного…

Звісно, в пам'яті були спогади по всі ці речі. Ось образ про те, як Аліса втягує живіт, щоб влізти у вузькі джинси. Ось спогад про однокласницю-стерво, яка розливає пунш прямо на плаття. Ось Аліса наступає на власну штанину і гепається на підлогу на своєму першому тренуванні. Образи були яскраві, сповнені вражень і відчуттів. Радість, смуток, біль, тріумф. Проте це були лише збережені миті. Я ж, дивлячись на ці речі, не відчувала абсолютно нічого. Чисто з практичних міркувань я зупинила свій вибір на цупких брюках карго і брезентовій куртці з капюшоном. “Кримінальна хроніка за останні місяці фіксує підвищення кількості нападів на жінок, особливо андроїдів.”. Не те щоб я боялась, що це тіло пошкодять, однак для Батька, вочевидь, воно було досить коштовним.

— Давай сходимо погуляємо, — запропонував батько, коли я одяглась.

— Куди? Навіщо?

— В міський парк. Ти ж любиш цей парк.

У пам’яті одразу випливли образи. Алісі вісім років, вони з батьком кидають мяча, сміються. Алісі тринадцять років, вони з батьком малюють на мольберті пейзаж. П’ятнадцятирічна Аліса, видершись на дерево, декламує батькові свої вірші.

Ми пішли до парку. Дорогою Батько показував різні місця: “Дивись, це твоя школа”, “А це кафе, в яке ми ходили сім’єю”, “Спортивний майданчик, куди ти ходила з друзями”. Зрештою, ми дійшли до того самого дерева.

— Розкажи свій улюблений вірш, — попросив батько. — Як колись.

У пам’яті було багато віршів, проте я не знала, який з них є улюбленим, тому обрала той, що мені найбільше імпонує:

Я — Ніхто! А хто є ти?

Теж Ніхто із темноти?

— Почекай! — перебив мене Батько, — але ж ти завжди любила Томаса Ділана. “Не говори смиренно прощавай” було твоїм улюбленим.

— Цей мені також подобається, — все, що я могла відповісти.

Подальша розмова якось не клеїлась. Він пригадував якісь моменти з життя, питав, чи я їх пам’ятаю. Я пам’ятала. Він намагався жартувати, але жарти були не зрозумілі для мене.