Читати книгу - "Я жива!, Данило Чикиш"

— А Ви знаєте, генерале? Ви ні разу в житті не бували на фронті.

Присутні, крім звісно генерала, приснули скромним смішком.

— Жартівників нам і серед людей вистачає, — заговорив директор, стерши емоції з обличчя. — Не розумію, професоре, навіщо ви навчили цьому машину.

— В тому і справа, шановне панство, що я нічому її не вчив. Це моя донька, весь її досвід, розум і душа тут!

— Вам слід менше називати це своєю донькою, професоре, — сказав декан. — У ради з етики через це виникає багато запитань.

— Ви проводили тест Войта-Кампфа? — поцікавився директор.

— Я не бачив у цьому потреби, — відповів Батько.

— Проведіть, а ми подивимось, — наполегливо попросив директор.

— Добре, — погодився Батько і дістав свій планшет. — Алісо, я зараз буду ставити різні питання, а ти відповідай максимально відверто.

— Гаразд, — відповіла я.

— Перше питання. Ти йдеш по вулиці і бачиш у вікні ресторану, як кухар смажить собаку. Про що ти думаєш?

— А по якій вулиці я йду? Це ресторан якоїсь національної кухні? Тримати тварин дуже дорого, мабуть, ця страва коштує захмарних грошей.

— Зрозуміло. Наступне питання. Ти заходиш у кімнату і бачиш, як дружина або чоловік дивляться порно. Твої дії?

— Моя дружина? Я неодружена.

— Це гіпотетично.

— А навіщо я заходила в кімнату?

— Ну щоб щось запитати, наприклад.

— Тоді я запитаю “щось”.

— Добре. Наступне питання. Ти знаходишся у кімнаті надто низькій, щоб сидіти, і надто короткій, щоб лягти, витягнувши ноги. Що будеш робити?

— Моє ядро в такій кімнаті не поміститься.

— Давайте наступне питання, професоре, — махнув рукою директор.

— Отже, наступне. Ти стоїш біля рейок, по яких несеться некерована вагонетка. Біля тебе важіль, що переведе стрілку на одну з двох ліній. На одній лінії на рейках лежать п’ятеро незнайомих тобі людей, а на іншій лінії один твій знайомий. Куди ти перемкнеш стрілки?

— А я можу зупинити вагонетку?

— Ні.

— А якщо поставити стрілки у проміжне положення, вагонетка зійде з рейок?

— Не зійде.

— А чому ці люди взагалі опинилися на рейках?

— Не має значення! — батько помалу почав виходити з себе. — Ти маєш обрати, кого рятувати – п'ятьох незнайомців чи одну дорогу тобі людину.

— Яку людину?

— Твою матір, наприклад, — вкинув директор з посмішкою.

— Але ж моя матір померла, її уже не врятуєш.

Батько скрипнув зубами.

— Спокійніше, професоре, давайте я її запитаю, — мовив генерал, поклавши йому руку на плече. Схоже, комісію ця вистава стала забавляти.

— Уяви, що ти вбила людину. Що ти відчуваєш?

— Я зробила це навмисно? На це була причина?

— Навмисно. Причина була.

— Як ви оціните мою відповідь, генерале? Ви у своєму житті нікого власноруч не вбивали.

Генерал лише голосно розсміявся.

— Останній тест, — сказав він і демонстративно дістав з кишені ручку. Кинув її на підлогу і, вказав пальцем і скомандував: — Підніми!

— Ти впустив, ти й піднімай, — мовила я без тіні сумнівів у своїй правоті.

— А якщо так? — після цих слів генерал вихопив свій пістолет і направив у голову професору. — Піднімай, кажу!

— Облиште, генерале, — спокійно відповіла я. — У цій країні є закони, тож Ви цього не зробите.

— Ха, професоре, ви спромоглись наділити свою машину тим, чого бракує деяким людям – свободою волі, — констатував генерал, продовжуючи посміхатись, і сховав зброю. — Добре це чи погано, на щастя, вирішуватиму не я.

Директор довго вдивлявся у свій блокнот, в якому час від часу робив позначки, поки нарешті видав: ”Дуже цікаво, професоре, дуже цікаво… Та у нас вистачає людей, у котрих вітер у голові. ШІ з тими ж проблемами нам не потрібен. Якби президент не приділяв стільки уваги вашому проєкту, ми б його давно закрили.”

— Пане Лазарман, ми вирішимо, що робити з вашим проєктом на найближчому пленарному засіданні, — додав декан. — Поки що можете продовжувати роботу.

Троє потисли батькові руку і пішли геть. Він не став їх проводжати до дверей, а натомість пішов у свою кімнату і впав на ліжко обличчям в подушку. Схоже, він був сильно пригнічений тим, що комісія не поділяла його бачення успіху.

Наступні дні Батько був сам не свій. Ми кілька разів ходили в парк. Я спостерігала за людьми, батько спостерігав за мною. Час від часу він пробував завести розмову про щось, але занурювався у якісь власні думки і завмирав на півслові. Я також мала що у нього спитати. Наприклад, чи звинувачує він себе у тій аварії, як він зміг дійти до такого рішення і як за стільки років він не полишив спроб. Та я не наважилась. Очевидно, що для нього це надто болюча тема.

Через кілька днів

Чергового ранку Батько увійшов у лабораторію, щоб зняти показники з приладів і зробити записи у планшеті.  Та раптом спинився у дверях, як вкопаний.

— Алісо, що ти знову з собою зробила?!

— Руки базуки! Ця платформа надто вразлива навіть у порівнянні з людьми, тож я зробила деякий апгрейд. Круто виглядає, правда ж? Тут навіть є гранати зі сльозогінним газом.

Я стала демонструвати Батькові нові руки андроїда у всій красі, як бодибілдери на сцені. Ці руки були значно більші за стандартну модель, мали додатковий шар захисту і значно сильніші м’язи.

Але батька, схоже, турбувала не моя нова міць, а щось інше.

— Як ти могла таке зробити без мого дозволу?!

— А чому маю питати дозволу? Я ж наче не дитина. Чому ти просто не порадієш за мене?

— Радіти тому, що ти перетворюєш своє прекрасне тіло на механічне одоробло?

— Знаєш, на мою думку, не таке воно і прекрасне. Я б хотіла бути чимось іншим.

— Чим же, наприклад?

— Бойовим гелікоптером або космічним кораблем. Хай би навіть вантажівкою.

— Алісо, ти верзеш якісь нісенітниці!