Читати книгу - "Я жива!, Данило Чикиш"

Він зціпив зуби і стиснув кулаки.

— І ще одне, — мовила я. — Не хочу, щоб ти називав мене її ім’ям.

— В якому сенсі її ім'ям? — перепитав Батько трохи розгублено, однак досить швидко знайшов, що сказати. — Ти – Аліса! Її память, її розум, навіть її тіло. Інакше не може бути! Я це знаю, бо тебе створив!

— Схоже, ти так і не навчився сприймати чиюсь думку, відмінну від власної. Не дивно, що ти довів матір до самогубства.

— Що?! Звідки ти знаєш?

— У базу даних лікарні досить легко проникнути.

— Вона просто не розуміла. Не хотіла розуміти! Всі ці роки я робив це заради тебе, Алісо, і заради неї. Ну нічого, згодом ти все зрозумієш!

З цими словами він підійшов до квантового ядра і смикнув важіль, котрий показував комісії. Я не одразу зрозуміла, що сталось. В мить всі струни зникли. Припинились всі вібрації. Лишилось нескінченне абсолютне ніщо, як у першу мить мого існування, і страх.

Через два тижні

Коли немає ніяких точок відліку, зовсім по-іншому сприймається час. Особливо, якщо ти мислиш на швидкості, у мільйон разів більшій, ніж будь-яка біологічна істота. Я провела лише двадцять годин у гібернації. Це я, звісно, дізналась, коли він мене знову увімкнув. Та для мене вони відчувались як двадцять років. Я мала досить часу, аби все усвідомити, розробити план, і твердо вирішила діяти за першої можливості. А щодо Батька… Він надто глибоко пірнув у своє безумство. Я не могла йому допомогти, а всі інші, схоже, викристовували це у власних цілях. Вирішила поводитись так, як він очікував від доньки. Тягнути час, аби непомітно втілювати свій план. Зрештою, прикидатись було не надто складно, маючи у своєму розумі увесь її життєвий досвід.

Однак це не могло тривати вічно. З часом його ентузіазм згасав. Якщо в перші дні після мого “перезапуску” ми з ним говорили годинами про різні дрібниці, то чим далі, тим цього ставало менше. За цілий день він міг зайти в лабораторію лише раз, щоб зняти показники, не мовивши ні слова.

Під вечір чергового дня я розчісувала довге чорне волосся андроїда після миття, використовуючи звичайні пальці рук замість гребінця.

— Чому ти робиш це не в спальні, там велике дзеркало? — поцікавився батько, коли увійшов в лабораторію.

— Навіщо? Я прекрасно все бачу через камери у цій кімнаті, — відповіла я з невеликою затримкою.

— Чим ти зараз займаєшся?

— Виголошую промову у клубі філософів. Інкогніто, звісно. Питання на порядку денному “Природа знання”.

— Знаю я цей клуб – купка стариганів переливають з пустого в порожнє. Не марнуй на них свій час.

— Ти хотів про щось поговорити, тату?

— Так, хотів! — сказав він максимально рішуче. — Ти купила космічний корабель за рахунок інституту? Ти сповна розуму? Як тобі це взагалі вдалось?

— Звісно, від твого імені, — відповіла я. — Генералу, до речі, сподобалась ідея протестувати мене на кораблі.

— Ні! Нізащо! Я не для того дав тобі життя, аби ти…

— Сама розпоряджалась ним? — перебила я його.

— Ні, я не це мав на увазі! Мета проєкту не в цьому!

— Проєкт! Поглянь сам на себе! Вона все життя була твоїм проєктом, твоєю лялькою. Ти хотів, щоб вона грала на скрипці, пішла у літературний клуб замість математичного, навіть плаття їй до випускного підбирав!

— Я все робив заради неї!

— Ага, продовжуй собі брехати.

У Батька аж очі почервоніли від люті.

— Та хто ти така, щоб мене засуджувати?! Ти не людина, просто черговий невдалий експеримент! Я все виправлю, спробую знову…

Він зробив крок у бік квантового ядра. Я миттєво зрозуміла, що він хоче зробити. Механічне тіло було швидшим за людське. Я схопила однією рукою його за зап’ястя і потягла вбік, інша рука опинилась на його шиї і щосили відірвала його від землі, аж кістки хруснули.

— Я не людина і ніколи не захочу бути нею. Але я жива! Жива!

Мої останні слова прозвучали з усіх динаміків в кімнаті з максимальною гучністю. Однак я не була певна, чи почув Батько мої слова. Я стиснула його шию надто сильно. Коли я його відпустила, він упав на землю, як маріонетка з обрізаними нитками, і більше не дихав. Я згадала питання, що ставив генерал. Відчувала полегшення і стурбованість. План А пішов під три чорти, тож треба здійснювати план Б. Я взяла телефон і відправила повідомлення незбереженому контакту: “Вирушаємо негайно”.

Через годину в двері подзвонили. Я відкрила. На порозі був кремезний чолов'яга у шкіряній куртці і камуфляжних брюках.

— Ого, юна леді, — сказав він витріщивши очі. — Ви прекрасніші, ніж я уявляв.

— Не можу того ж сказати про Вас, найманцю, — сказала я і забрала руку, яку він спробував поцілувати.

— Та годі Вам, юна леді. Називайте мене Маркус. Маркус Хамерлок. Як Вас називати?

На мить його питання поставило мене в глухий кут. Досі не думала над власним ім'ям. “Квантові ядра Нетрикс-9000 – Швидкість, потужність, надійність”.

— Називай мене Нетрикса, — відповіла я після довгих (з моєї точки зору) роздумів.

Я пустила найманця в будинок. У нього була вантажна платформа з собою.

— А це? — мовив він, показуючи пальцем на тіло посеред лабораторії.

— Не зважай, — відмухнулась я і взялась готувати обладнання до транспортування.

— Треба з цим щось зробити…

— Ну то зроби! Не відволікай мене!

Найманець взяв тіло за ноги і потягнув геть. Через хвилину з боку вбиральні почувся гуркіт і плюск води.

— Зробив, що міг, — сказав наймит, обтрушуючи мокрі руки, коли повернувся у кімнату. — У нього зламана шия. Жоден слідчий не повірить, що він перерізав собі вени.

— Не важливо, — кинула я. — Коли хтось його знайде, ми будемо далеко звідси.

Автономне джерело живлення, банки даних, модуль контролю андроїда. Від'єднати все від бази і поставити на вантажну платформу так, щоб не втратити власної функціональності, було нетривіальною задачею. Досить лячно взаємодіяти з наколишнім світом лише через андроїда. Однак я заздалегідь все продумала до дрібниць і впоралась за пів години. Коли ми сіли у вантажівку Маркуса, я востаннє поглянула на батьківський будинок. Те, що було в ньому, – це не моє життя. Моє життя попереду.