Читати книгу - "Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Олексій закопилив губу і сказав:
— Бу-у!..
— Чого такий невеселий? Неприємності якісь?
Олексій не обізвався. Він не любив, щоб його розпитували.
— Ясно! — усміхнувся дідусь. — Значить, це ти сьогодні цілий ранок співав арію з опери «Ой, не хочу! Ай, не буду!». У тебе хороший голос. Мабуть, коли виростеш, будеш народним артистом. Га? Хочеш бути артистом?
Олексій знову мотнув головою і сказав:
— Ай!
— Шкода! Такий талант пропадає. Ти був би гарним артистом, Олексію.
Олексій здивовано звів брови — звідки дідусь знає, як його звуть?
Дідусь ніби прочитав його думки:
— А я все знаю. От знаю, що тебе діти прозивають Олексій-Плаксій, а мама лагідно зве Лесиком.
— А… а звідки в-ви знаєте? — затинаючись, спитав Олексій.
— Бо я — чарівник.
— Як-кий ча… чарівник?
— Звичайний. Той, що робить чудеса.
— Е, ні,— заперечливо похитав головою Олексій. — Так не буває!
— От! Не вірить! Точно! Чарівник-жартівник Нежурись.
— Так не буває! — знову похитав головою Олексій.
— Буває, — усміхнувся дідусь. — То ти просто не знаєш. От ти, мабуть, думаєш, що сам прийшов сюди, до мене. А це я тебе викликав.
— Ніхто мене не викликав. Я… я сам.
— Сам би ти ніколи не знайшов сюди дороги. Тебе привів мій помічник — чарівне кошеня Мурмур… Киць-киць-киць! — покликав дідусь, і не знати й звідки на коліна йому стрибнуло смугасте кошеня. — Воно?
— В… воно, — розгубився Олексій.
— Бачиш. А ти не вірив. А викликав я тебе для того, щоб… От хочеш потрапити в казку?
— Як?
— Дуже просто.
— А… а це… не страшно? — схилив голову набік Олексій.
— Ну ти ж мужчина. Хіба мужчини бояться? До того ж казки завжди кінчаються щасливо. Ти ж знаєш.
Дідусь говорив дуже серйозно і переконливо. Олексій подумав-подумав і сказав:
— Давайте!
— Е-е… так зразу воно не робиться. Почекай трохи. Для цього потрібні три неодмінні умови: по-перше, треба, щоб була ніч (бо, як відомо, все казкове і загадкове відбувається опівночі), по-друге, треба, щоб ти дуже повірив у те, що потрапиш у казку, і, по-третє, треба хоч один день утриматися — не плакати й не капризувати.
— А-а! Обманюєте! — розчаровано махнув рукою Олексій. — Це ви мене виховуєте! Знаю! Мені вже і мама, і тато, і Світлана Іванівна скільки разів таке говорили.
— Ну, твоя справа. Можеш вірити, можеш не вірити. Дивись тільки, щоб потім не шкодував. От тебе зараз покличуть і…
Не встиг він це сказати, як тут же за парканом почувся розпачливий, стурбований голос Світлани Іванівни:
— Лесику! Олесь! Де ти? Лесику! Лесику! Олексію! Ой, де ж він? Де ж він? Лесику! Олексію!
Дідусь усміхнувся й підморгнув.
— Ну так от, якщо ти не плакатимеш, не капризуватимеш… І повіриш у те, що я тобі сказав… І перед сном, у ліжку, уже заплющивши очі, кілька разів скажеш:
Ну, будь ласка, Ну, будь ласка, Починайся, диво-казка! —ти потрапиш у казку. А тепер біжи, бо вихователька дуже хвилюється.
— До побачення! — сказав Олексій і пірнув назад у кущі.
Так сталося, що ніхто навіть не побачив, як і звідки він узявся. Перед цим Світлана Іванівна, шукаючи його, кілька разів зазирала за будку, але вона й гадки не мала, що там у паркані дірка.
І вона й діти, що табунцем бігали за нею, в цей час були у протилежному кінці дитсадка, біля їдальні. І коли Олексій несподівано вигулькнув на майданчику для ігор, всі здивовано зойкнули.
— Де ти був? Де ти був? — хвилювалася Світлана Іванівна.
Але Олексій, опустивши голову, мовчав. Якби його пекли вогнем і різали на шматки — і то б він не признався.
До самісінького вечора Олексій ходив зосереджений, задуманий і на диво тихий.
Правда, манну кашу він все-таки відсунув, скривився і сказав: «Не хочу». І коли всі почали гратися у «веселі каруселі», він одійшов убік і сказав: «Не буду!» А коли Сергійко спитав його: «Чого набурмосився?» — він не витримав і таки сказав: «Мій тато тобі я-ак дасть! І я тобі я-ак дам!»
Але хіба то вередування!
Він же ні разу не впав на землю і не замолотив ногами. 1 не заголосив. І не брязнув чашкою об підлогу…
Коли він дома отак поводився, мама щасливо усміхалася і казала:
— Лесик молодець!
Тепер йому було дуже важко отак поводитися — одвик.
«Хай! — вирішив він. — Один день спробую. Потерплю».
І коли мама прийшла забирати його з дитсадка і почала одягати, він не мотав головою, не сукав ногами, не кинув панамку під стіл і не пожбурив сандалики через усю кімнату.
Мама стурбовано схилилася до нього, притулилася губами до його скроні і спитала:
— Лесику! Ти не захворів? Що з тобою?
Він витримано сказав:
— Нічого!
І вони пішли додому.
Дома він мовчки тинявся по квартирі і не міг дочекатися вечора.
Забрів у куток з іграшками. Та гратися не хотілося.
Зовсім. Звернув тільки увагу, що десь нема Веселесика, ведмежати Гришки і Залізного Роба. Завжди лежали зверху, на видноті, а тут… Але одразу й думати про це забув. Хотілося якнайшвидше дочекатися миті, коли можна вже буде промовити чарівні слова і…
Він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця», після закриття браузера.