Читати книгу - "Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця"

Лисичка-сестричка хоробро стрибнула через Яр-Крутояр, Вовчик-братик мужньо поліз її витягати, а Залізний Роб погодився самого себе розгвинтити, щоб побудувати місток. Не кажучи вже про ляльку Гальку, яка собою пожертвувала, щоб Лесика захистити.

І ніхто не те що не заплакав ні разу — не скривився навіть.

Згадав усе те Лесик і не сказав нічого. Тільки зітхнув.

Обережно ступаючи з купини на купину, пішов він через Болото-Болотище. Довго йшов. Страшно йому було, дуже хотілося назад повернути, але він щоразу згадував про друзів, про ляльку Гальку і примушував себе йти.

І перейшов він нарешті Болото-Болотище.

І вийшов на широку Квітучу Долину

І хоч був він уже дуже стомлений, але йому так захотілося якнайшвидше врятувати ляльку Гальку, що він кинувся бігти.

Біг, біг, біг і прибіг до Диво-Саду.

У саду стояв веселий мелодійний шелест. Дерева, сплівшися між собою вітами, наче за руки взявшись, погойдувалися з боку в бік, немов танцювали танок.

Посеред саду росло велике дерево, рясно вкрите листям, що було схоже на усміхнені ротики. Віти його рипіли, наче сміялися.

То був Горіх — Веселий Сміх.

На вершині горіха сиділа велика яскрава пташка, схожа чимось на циркового артиста-клоуна. Один бік у неї був жовтий у зелені горошини, другий червоний у сині горошини. На голові рудий чуб, схожий на клоунський ковпак. А дзьоб широкий, як у папуги, і весело усміхався.

Ну, звичайно, це була чарівна Жарт-Птиця.

Лесика охопила така радість, що він засміявся.

Нарешті!

Жарт-Птиця сиділа нерухомо, з заплющеними очима, — мабуть, спала.

Коли Лесик підійшов, вона розплющила одне око, схилила набік голову, глянула на нього цим оком, підморгнула і сказала:

— Здоров, козаче!

Зовсім як чарівник-жартівник Нежурись.

Потім те око заплющила, а розплющила друге, схилила голову на другий бік і спитала:

— А хто такий ти і чого Прийшов до дерева мого?

Лесик чогось знітився і, затинаючись, відповів:

— А… а я Олексій… Лесик я…

Дзьоб Жарт-Птиці кумедно розкрився від здивування:

Овва! Овва! Які дива! А чи не той ти Олексій, Якого кличуть ще Плаксій? Що вередує день при дні, Що капризує день при дні, Чи той ти хлопчик, а чи ні?

Лесик опустив очі і став носаком свого сандалика колупати землю.

— Так я ж не винен. Це ж Вередазмія-Капризазмія! 1 я ж оце прийшов, щоб…

Жарт-Птиця не дала йому доказати, раптом змахнула крилами і закричала:

— Нічого на когось звалювати! Не хочу! Не буду! Не полечу!

— Як?! — спантеличено закліпав очима Лесик.

— А отак! — перекривила його Жарт-Птиця. — А отак! Не хочу — і все!

Вереду і Плаксія Рятувать не буду я! Хай куса лиха змія Вереду і Плаксія! От!

Лесик зовсім розгубився. Але раптом подумав про ляльку Гальку і сказав з докором:

— І вам не соромно! А ще чарівна Жарт-Птиця називається! Там хороша лялька Галька мучиться, а ви… Я про себе вже й не кажу! Мене можете не рятувати! А ляльку Гальку мусите! І все!

— От! Так би й зразу! — весело сказала Жарт-Птиця. — Тепер я бачу, що ти гарний хлопчик і що в усьому винна таки Вередазмія-Капризазмія. Не сердься! То я пожартувала. Я ж усе- таки Жарт-Птиця.

Вона спурхнула з дерева на землю і сказала:

— Сідай мені на крила. Полетимо.

— Ага! А Залізний Роб, а Вовчик-братик, а Лисичка-сеетричка, а заєць Сергій, а качечка Крячечка, а слон Филимон, а ведмежа Гришка? Треба їх забрати.

— Ого, скільки! А де ж вони?

— Я покажу.

— Давай.

Сів Лесик на крила Жарт-Птиці, і полетіли вони через Квітучу Долину, через Болото-Болотище. Зустріли Залізного Роба. Разом з ним дісталися до Яру-Крутояру. Там Вовчик- братик уже витяг Лисичку-сестричку. Взяв він її собі на спину, і всі пішли до Лісу-Лісища.

Там їх чекали заєць Сергій і качечка Крячечка (яку Сергій, звичайно, знайшов). Усі гуртом пройшли вони через ліс.

На узліссі побачили слона Филимона. І знову слон Филимон повіз їх через Велику Жовту Пустелю. А на березі Моря Сліз зустріли Гришку. Сіли на корабель і попливли шукати Вередазмію-Капризазмію.

Вередазмія-Капризазмія ховалася у своєму палаці на Острові Ридань.

— Вона не повинна мене бачити, — сказала Жарт-Птиця. — Бо тоді вона ніколи з свого палацу не виповзе. А проникнути в її палац неможливо. Зробимо так. Я сховаюсь на кораблі. А хтось із вас вийде на берег. Хто не боїться?

Всі як один підняли вгору лапи і сказали:

— Я піду!

Але тут підвівся Лесик і сказав:

— Ні, друзі! Дозвольте першому вийти мені. Я дуже вас прошу!

— Ну, якщо він так просить, — сказав слон Филимон, — думаю, треба йому дозволити.

— Правильно, — погодилися всі.

Біля Острова Ридань Море Сліз завжди було неспокійне, бурхливе.

Хвилі билися об скелі і гірко схлипували.

Корабель ледве пристав.

І