Читати книгу - "Байки, Олена Пчілка"

От вам і Лиска та плохенька!

От і наука єсть гарненька!

Що і плохого не займай,

Не користай з його терпіння,

Не уживай того дражніння -

Бо є,й терпінню край!

Галя з мамою в садочку

Груші в кошичок збирає;

Себто - мама більш пильнує,

Доня ж - тільки помагає.

- Що ж ти, Галочко, минаєш?

Он же, бачиш, у травиці

Ще грушок зосталось зо три.

- То, матусенько, гнилиці!

- А оці дві онде, бачиш?

- То, мамусю, дуже дрібні!

Нащо нам грушки такії?

Та хіба ж такі ми бідні? -

Мама вмовкла та в травицю

Все пильненько поглядає,

Нахиляється й помалу

Груші в кошичок складає.

Літо любеє минуло!

Ох, недовго пробуває!

Десь лиха зима взялася,

Снігом землю укриває!..

Вже й Різдво якось надбігло,

Ось і Свят-вечір у хаті,

Всі клопочуться, радіють

І убогі, і багаті.

На столі і пиріжечки,

І кутя, й узвар укупці -

Все завдяки чи бабусі,

Чи матусеньці голубці!

Тож і Галя коло мами

Їсть узварець, поживає;

З’їла зо дві, зо три грушки

Та уголос і питає:

- Де таких, матусю, добрих

Грушечок оце достала?

- А се тії,- каже мама,-

Що в садочку ти минала!..

Якось-то кухар знакомитий,

Обід зваривши смаковитий,

Побіг близенько у крамничку,

Либонь, купить якусь дрібничку.

А може, й чарочку смикнуть

(Любив часами він черкнуть!).

А при своїй всілякій справі

Покинув котика на лаві,-

Либонь на теє, щоб стеріг.

А котик зараз і побіг

Та плиг на діл,

Після на стільчик та на стіл;

Сюди-туди він там метнувсь,

Аж поки м’ясива дочувсь…

Вернувся кухар за хвилину -

І бачить він таку картину:

Котусь коханий примостивсь,

Голівкою на бік схиливсь

І гарненько курча вминає

(Крильця одного вже немає!)…

Тут кухар наш почав гукать,

Котові дорікать:

- А, харцизяко ти, злодюго!

Ах, капосний же ти котюго!

Ну як же можна так робить,

Так по-злодійському чинить?

Та я ж на тебе так звірявсь,-

А ти мерщій на стіл забравсь,

Потяг курчатко щонайкраще!

Ах, безсоромцю, ах, ледащо! -

Тож кухар наш так дорікає,

А котик слуха та вминає…

Поки ж то кухар все довів,

То котик геть курчатко з'їв!..

Гай-гай! Було ж не тратить слова,-

Потрібна тут була не мова!

Узяв би котика за хвіст

Та й скинув швидше на поміст!

Якось об ранішній порі

В господаря Петра в дворі

Сірко озвався до Гнідка:

- Бач, правдонька яка

На світі божому панує!

Тебе господар як шанує:

Тобі і сіна, і вівса

Дає, хоч ти й не просиш,

В тебе заплетена й коса

Із гриви, ще й попону носиш.

Куди, яка догода!

А за що? З’їв собі, напивсь

Та й ляжеш, як колода!

А я! На лихо я вродивсь!

Чи хто за мене дбає,

Чи хто про те згадає,

Що може б винести Сіркові

Поснідати гарненько,

Або налить відро повненько

Помийок, щоб були готові,-

Про це ні гадки. Що-небудь

Сіркові кинуть - от і край:

Чи кістку, чи сухар дадуть,-

На краще не вповай!

Тим часом, хто весь двір глядить,

За ким господар міцно спить?

Усе - Сірко! Все я гляжу,

Усе добро я стережу,-

У клуні, і в коморах,

І на току, й в оборах!

Усе я доглядаю.

На всю оселю калатаю! -

Озвавсь на те й Гнідий:

- Який же ти чудний!

Та що ж би ти тут доглядав,

Біля чого б ти калатав,

Коли б то я не працював?

То ж я на полі й сіножаті

Роблю з господарем. І в хаті

Тепленько з тих дровець,

Що я господарю в хлівець

Вожу запряжений, оце

Тобі моє і слово все.

Про те гарненько погадай

І більш мені не дорікай!

Снігирчик бідний у сильце попався,

А Щиглик-молодець,

Той жвавий джигунець,

Дививсь на його та сміявся:

- Оце так мудрагель з тебе!

Ну як-таки не вгледіти себе,

Біди не встерегтись!

Щоб так в лиху попасти штучку,

Як в ятір ловлять ту дурную щучку!

Се бачив я колись,

Такого цілий вік боявся,-

Ось бач, і не попався! -

Так Щиглик промовляє

Та все собі стрибає.

Аж гульк!.. Ох, лишенько тяжке!

Се що таке?!

В якусь-то сіточку Щигол ускочив

(Немов собі наврочив!).

Тепера сіпає і сяк і так,

Не вирве ніжки вже ніяк!

Хоч борсався й мотався,

Та в сіточці остався.

Ото тобі, козаче:

Із лишенька чужого,

Із горенька тяжкого

Не смійся, небораче!

Раз метелик мовив так:

- Шкода, мамо, моїх літ!

Полечу лиш я у світ.

Що ж отак тут пробувати

У кущах і не видати

Світа божого ніяк!

А таки ж бо я юнак!

Треба світа повидати

Та й себе десь показати.

Як мене побачать люди,

От-то втіхи з мене буде!

Бо таку хорошу вроду

Ще не бачили ізроду!