Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Сьогодні була неділя і сімейство Гейл запросило мене на свій традиційний пікнік на задньому дворі. Зазвичай тут бували й найближчі сусіди, але почалося літо, і всі роз’їхалися хто куди. Тим краще. Не люблю натовп. Та й не всім із цього натовпу подобаюся я.

– Я можу з’їздити до супермаркету, – запропонувала, хоча не дуже мені й хотілося. 

Сонце пекло, солом’яна шляпка майже не допомагала, і я мріяла сховатися під намет. Краще б я зараз була на своєму подвір’ї, біля невеличкого басейну з прохолодною водою. Але ні. Мусила бути тут, інакше Ханна зовсім би засмутилася. Я не могла так вчинити з нею, бо насправді мені було її шкода.

Я поглянула на годинник. Була перша –  час зробити свій традиційний недільний дзвінок. Цієї години мати зазвичай перебувала у спа-салоні, але завжди примудрялася відповісти на мій дзвінок. Завжди. Ну й на тому спасибі. Можливо, її мучили докори сумління, не знаю. Мати моя – ексцентрична благодійниця. Чого лише варте моє ім’я. Навіть її чоловік, мій батько, не знав, що робиться в її голові.

Натиснувши відбій кілька хвилин по тому, я виявила, що навколо мене нічого не змінилося. Тед, як і раніше, сьорбав пиво, Ханна з Сарою на руках намагалася приготувати салат. Спеціальний низькокалорійний салат для мене.

– Може, я все таки з’їжджу?

– Ні, це довго. Синтіє, Оуене! – вона покликала старших дітей. Де вони зараз були – загадка. Звісно, на заклик ніхто не відізвався. – Де ці діти? Валенсіє, мені так незручно… Сходи до Бейкерів, здається, вони єдині ще вдома. Якщо тобі не дуже важко, – вона жалюгідно посміхнулася.

Нещасна жінка.

– Бейкери мене терпіти не можуть. Чому б не сходити Тедові?

– А хто дивитиметься за малими? – пробасив той.

Не дуже-то він й дивився, не відриваючись від пляшки і бейсбольного матчу, що коментували по радіо. Але в дечому зауваження було справедливим. Ліпше я піду.

– Добре, – здалася я. – Подумай, Ханно, може, тобі ще щось треба. Сіль? Содова? Щоб я двічі не ходила.

– Та ні. Наче все є. Поквапся, Валенсіє.

Я поправила своє довге волосся, акуратно заправляючи його під капелюшок, замилувавшись на мить золотистим відблиском, що залишило сонце на темно-каштановому пасмі. Поки чепурилася (хоча навряд чи це можна так назвати) малий бешкетник Біллі знову заволодів фонтанчиком і оббризкав мене з ніг до голови.

– Біллі! – Ханна вже бігла до малого. – Не можна так!

– Та нічого, – я натягнуто посміхнулася. – Все висохне, поки дійду.

Крокуючи повз Теда, намагаючись не наступати на маленькі калюжі, я перехопила його хтивий погляд, спрямований на мій мокрий рожевий топ.

– Теде, – звернулася пошепки, – тобі не шкода своїх яєць?

Той поперхнувся пивом і вдав, що дуже зацікавився своїми нігтями.

На щастя, подруга була зайнята виховним процесом.

Я вийшла на вулицю. Навкруги було пусто, дзижчали комахи, легкий вітерець гойдав розпечені верхівки дерев обабіч дороги, уздовж якої вишикувалися однотипні домівки. В іншу пору року тут зазвичай було галасливо і багатолюдно. Мокрий топ приємно холодив груди. 

Будинок Бейкерів, літньої самотньої пари, сусідив з Гейлівським через один. Я оминула акуратні квіткові клумби перед входом, постукала у двері, зазирнула у запнуте фіранкою вікно. У відповідь – нічого. Знадвору долинали якісь звуки, схожі на музику. Я обійшла уздовж стіни будинку, відчуваючи себе злодійкою, і зупинилася перед білою хвірткою з мене висотою. Остовпіла. З того боку звучав індастріал рок. Нічогенькі смаки у людей, що народилися за часів ледь не Першої світової.

Чемно постукавши, я зачекала. Покликала. Чомусь здавалося, що ніхто мене не чує. Авжеж, за такими-то басами. Я смикнула за ручку, надавила. Хвіртка наче піддалася. Я натисла сильніше плечем, а потім двері так різко – хоп! І вдарилися у щось. З того боку пролунала лайка.

Хоч би я не вибила вставну щелепу містеру Бейкеру.

– Вибачте, – промовила, обережно зазираючи всередину двору.

Моєму погляду постала… гм… п’ята точка у потертих джинсах, підперезана обметаною картатою сорочкою. Вище вона переходила в обтягнуту сірою футболкою спину, яка закінчувалася шиєю і головою у кепці з козирком ззаду. Безперечно, це не був містер Бейкер.

– Ви хто? – запитала я.

– Це ви хто? Увірвалися до чужої садиби, нанесли тілесні ушкодження і ще маєте нахабство питати.

Чоловік чи хлопець, одразу і не розбереш, питально дивився на мене, вказуючи пальцем собі на лоб, на якому красувалася неабияка подряпина. З неї поволі сочилася тонесенька крапля крові, а навколо розбухав майбутній синець.

– От чорт. Ви ж не подасте на мене в суд?