Читати книгу - "Olya_#1"

254
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Olya_#1" автора Володимир Худенко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 146
Перейти на сторінку:
дужче.

Вікно виявилось заґратованим. І вона помітила це, лиш коли почула кроки в коридорі, ледь чутне шаркання підошов. Боязко визирнула туди і вгледіла. На неї зі сцени сунув цілий виводок. Мерці човгали по підлозі або невисоко підлітали над нею.

Оля, зойкнувши, кинулась назад і засіла під вікном, вперши в плече розкладний приклад. Ну тепер все, тепер все. Як ввірвуться, стрілятиму — думала вона, — стрілятиму, поки не вхоплять, не розірвуть!.. Що там ти настріляєш, дурепо… Ох…

Вони спинились у проході — світло спинило їх. Одну обпекло, аж потяглась цівка диму. Упириця злісно засичала, оголивши ікла. Тоді зиркнула на Олю. Її очі зблиснули мутним смарагдовим у тьмі коридору, а погляд був звірячий, скажений. Спраглий. Вона дивилась і дивилась. Середнього зросту кирпата дівка, років двадцяти, худенька, смертельно бліда. Темно-русе волосся густе, закудлане, губи в засохлій крові. Темні плями під смарагдовими вогниками очей. Одіж брудна і затягана, як і у всіх їх — якийсь рожевий реглан, потерті джинси… З-за плеча дівчини визирав хлопчина — такий самий упир, тільки що чорнявий. А взагалі їх було більше — вони совались там у пітьмі коридору.

Наступні кілька годин Оля намагалася зірвати ґрати на вікні — безуспішно. Хотіла навіть підтягти до вікна важезний сейф, але лише спромоглась повалити його набік. Потім вона, ото так психонувши, вибила скло прикладом автомата. На біса? Лише порізалась ненароком. Ще більше ЇХ розлютивши.

Тепер серпневе сонце неспішно хилилось до вистиглих нив уздовж Роменської траси, а його проміння повзло по прапору УРСР на стіні комірчини. Все ближче до Кобзаря, все далі од дверей.

Русява упириця ступила крок у комірчину. Туди, де лягла вже тінь, і… лукаво всміхнулась до Олі. Її довгі ікла тьмяно зблиснули.

— Олю! О-олюуу!.. — долинуло раптом з вулиці.

— Макс… — стрепенулась вона. — Максиме-е!

Він знайшов її, знайшов! Вона знала, що він прийде!

— Максиме, я тут! Я застрягла!

Його голос долинав ще звідкись здалеку. Оля озирнулась і вгледіла страшне. Коло стіни вже залягала вечірня тінь, і ота русява упириця наближалась до неї, притиснувшись до стіни, ступаючи по тій тіні. Олю аж наче обдало холодом.

— Максиме, скоріш!..

Чорнявий упир зробив крок у комірчину. За ним совались тіні. А русява упирка знов зиркнула на Олю і лукаво всміхнулась, оголивши ікла.

— Олю!

— Максиме, я тут! Я тут!..

Русява упириця спрагло застогнала.

— Матінко…

І тут несподівано інтерфейс замерехтів червоним, вивівши перед Олиним поглядом екстрене повідомлення:

ТЕРМІНОВИЙ ВИКЛИК!

Сержант Елізабет Уотс потребує консультації криптографа;

Казарми десантників, рівень 6, каюта 14;

НЕВІДКЛАДНО.

Перервати дрім?

— Ох… — Оля важко зітхнула. — Ну переривай. Що ж тут зробиш?

Русява упириця спинилась перед нею, остовпіло позираючи.

Оля привітно помахала їй рукою.

— Побачимось, упирята! — мовила вона. — Цьом.

І м’яке блаженне світло огорнуло її.

2.

Вона торкнулась мокрими пальцями прозорої кришки анабіозної камери та позіхнула. Мулька або ж мультик — в’язкий живильний мультирозчин — поволі стікав з її лиця. Тіло розморювало, жили тягло — не надто, а так — немов після гарячої ванни. Камера ж і була такою собі ванною з в’язким мультиком усередині — «саркофаг» або «труна», як їх кличуть криптографи. І всі вони в цілому однакові — від саморобних «бочок» до високотехнологічних скайтеківських резервуарів, Ольга вже їх бачила-перебачила на своєму віку.

Лише от військові їй не траплялись, от — випала нагода. І теж вони такі ж, як і цивільні, хіба ото — більш пристосовані до тривалого анабіозу. А от мережевий захист у них слабенький — «дрімаючи», Оля однією лівою моніторила майже весь наявний трафік екіпажу, навіть повноцінно не входячи в систему.

Тіло розморювало. Можна було б простимулювати вихід із дріму, та Оля до того не звикла — їй подобалось різноманіття відчуттів, подобалось контролювати всі відтінки, а груба стимуляція тут тільки шкодила. Зрештою, то мій хліб — міркувала вона з цього приводу.

Так, лежачи і тицяючи занімілими пальцями по сенсорній кришці «саркофагу», Оля запросила в мережі корабля карту і параметричні образи десантника Елізабет Уотс…

— Ну ясно… — флегматично зітхнула Оля.

Вона моніторила Лізу разом з іншими в «дрімі», тому загальна картина вже була їй і так зрозуміла. Вона лише сподівалась, що це потерпить до прильоту, але, видно, десантниця почала не на жарт панікувати.

— Осягши вбогість буття… — зітхнула Оля знов про себе, і кришка саркофага од’їхала геть.

Її каюта була «офіцерською», тобто — підвищеного комфорту. Ну, так вважалось. Як пояснили їй тутешні космофлотці, першокласні апартаменти бувають лише на великих кораблях — та і то лише для всілякого адміралітету та політиканів. Їхня ж «Руанда», по суті, була сторожовим катером, хоча й досить новеньким — L109С, остання лінійка патрульних кораблів концерну British Technology. Макс навіть проектував для них системи озброєнь…

Ну, а що каюта? Каюта як каюта. Демократичний дизайн, новомодні органічні перекриття з доступом до мережі, окремий анабіоз, шафа, ліжко, душ…

Оля звісила ноги з саркофагу, всілась на його край і, обіпершись ліктем об коліно, обхопила долонею чоло. Мокре каштанове волосся опало на лице, і кілька важких крапель мультирозчину впало з нього на підлогу. Це вивело її з легкого заціпеніння.

— Паскудство, правда? — звернулась вона до мерехтливої стіни, піднявши голову. — Скільки до прильоту?

— 28 годин, 16 хвилин, 32 секунди, мем, — одізвався звідусіль аморфний голос, не зрозуміти, чи чоловічий, чи жіночий.

— Уже? — сполошилась Оля і зіскочила босими ногами на м’яку підлогу каюти.

— Так, мем.

— Як же це я… Зовсім «задрімалась»!

Оля струснула головою і кинулась в душ. Оборки душу, строго кажучи, «боксу знезараження», виступили зі стіни їй назустріч, і легкий приємний потік мікрокрапель вмить

1 2 3 ... 146
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Olya_#1», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Olya_#1"