Читати книгу - "Olya_#1"

— Були якісь виклики, окрім сержанта Уотс? — спитала вона, стоячи під щільним потоком теплого повітря сушилки.

— Командор Янь просив вас зайти, коли звільнитесь. Він наполягав, щоб ви не спішили, це не терміново.

— Ого, — хитнула Оля головою.

Вона підійшла до шафи і тицьнула на голографічному екрані іконку «Стандартного флотського комбінезону — СФК, компанії Iowa. LLC». Завжди віддавала перевагу зручному та функціональному одягу на противагу тому брендовому ганчір’ю, що в гонитві за прибутком постійно копіювало якісь дикі фічі з сивого минулого. У себе в нетрях, у юності, Оля так само постійно тягала спецівочну одежу «Voskhod. Net» — найбільшого місцевого провайдера глобальних мереж Skytek Corporation.

Комбінезон — темно-сірий, з тонкими чорними смужками маркування і флотською емблемою «Одинока зоря» на плечі, зрісся на ній, як влитий, взувши їй на босі ноги ще й стандартні військові тренувальні черевики з автоматичною декомпресією, що йшли в комплекті.

— Цікаво, чого б це командор раптом захотів мене бачити? — промугикала Оля собі під носа і рушила до ліжка.

На ліжку гамузом валялися деякі її цивільні речі, і вона вхопила звідти синтетичний в’язаний светр із терморегуляцією та самовідновленням механічних пошкоджень. Простенька річ, але вона прикипіла до неї — це було особисте. Цей самий светр мама своїми руками зв’язала для неї — хотіла тоді передати їй у в’язницю, але не встигла. Зате вже в Центрі Перепідготовки Ольга в ньому попоходила! Однокурсники дивились як на дурепу, а їй — хоч би, що!..

Власне, собі вона пояснювала любов до старомодної одежини просто — вона в ній виглядала якось більш… нонкомформно, чи що? І у пацієнтів більше довіри. Але насправді… Насправді цей якийсь такий запізнілий, але разом з тим такий щирий, зворушливий, у чомусь навіть недоладний вияв маминої любові дуже розчулив Олю тоді, і то був дорогий її серцю спогад. Вона, мабуть, на все життя запам’ятала оте мамине лагідне, трохи соромливе: «… Зв’яжу тобі светрик… доню». І її здавлений схлип, як вона ледь не розплакалась тоді, та все ж стримала себе. Мама тоді немов звихнулась на тому светрі — хотіла обов’язково його зв’язати до того, як… І не встигла. Хто ж знав, що всього лише не встигла передати його у в’язницю? Хто ж знав тоді, що Оля його просто сама забере, приїхавши додому на канікули з Центру Перепідготовки — ото і всього?

Вона натягла тонкий і майже невагомий светрик поверх комбінезона і начепила на шию ланцюжок з ID-карткою криптографа Skytek. Навряд чи та картка б їй знадобилась — вона призначалась для аварійних ситуацій, коли не можна було вийти в мережу безпосередньо. Але нехай — Олі здавалося, що з карткою вона виглядає солідніше серед екіпажу корабля і десантників. Це був такий аналог їхніх погон або шевронів на парадних кітелях. Ну й нехай, а чого?

Вона вже було розвернулась до дверей, але спинилась, поникла на хвильку, а тоді обернулась назад.

— Ну добре… — пробурмотіла собі під носа. — Люстерко.

Панорамне голографічне дзеркало засяяло над ліжком. Оля з напрочуд невдоволеним виразом обличчя зазирнула в нього.

Вона була худорлявою дівчинкою середнього зросту, з каштановим волоссям до пліч, милим, ба навіть зворушливим обличчям і… напрочуд виразним поглядом. Справді — вона виглядала б як юна безтурботна студенточка якогось провінційного інституту середньої руки або навіть школярка приватного коледжу, аби не оцей тяжкий виразний погляд великих світло-сірих очей.

Вона би й сама ніколи не дізналась, що має якийсь особливий погляд, але якось їй обережно про те сказав Макс. Насправді він сказав… Це була така дурниця насправді! Вони сиділи в змодельованому нею дрімі (він їх обожнював!) і просто теревенили. Дуркували. Врешті дійшли до питання — з чого почалась їхня симпатія? Вона довго і серйозно намагалася виявити, що в ньому її зачепило на самому початку, і так і не спинилась на чомусь одному. Вона говорила, що він їй запав отак в цілому, вона не могла виділити щось одне — його хода, трохи самовпевнена, але разом із тим якась немов незграбна, він наче постійно спотикався… Або його голос, низький, оксамитовий, а ще оця його манера немов промугикувати певні слова… А може, плечі, так, його розправлені плечі, так, у нього красиві плечі, їй завше хотілось доторкнутись до них, покласти голову йому на плече, поцілувати… Але ні, не самі плечі — може, його посмішка, якась така наївна, хлопчача… Та не сама ж лиш посмішка, а руки — так, їй же так подобалось, коли він брав її руки в свої… Словом — вона так і не змогла визначитись і, вдавано надувшись, буркнула:

— Твоя черга.

І примхливо відвернулась.

— Твій погляд.

— Що? — вона повернулась назад.

— Погляд. Пам’ятаєш — ти стояла там, з іншими дівчатами?

— Ну…

— В громадському парку. Під Центром…

— В Мюнхені?

— Так, я підійшов…

— Я пам’ятаю.

— Ти з кимось говорила. І озирнулась.

— Ну?

— Ти… — він замовк на хвильку. — Ти глянула на мене.

- І що?

— Я вкляк.

— Не видумуй! — вона всміхнулась.

— Клята відьмачка! Я вкляк, я став як укопаний!..

Він жартівливо шпортонув її за плече.

— Та ну тебе!

— Твій погляд… — він знов замовк. — Я на таке геть не очікував!

— Тобто?! — вона дійсно не розуміла.

— Цей погляд… Ти немов спинила мене, ти немов сказала «Стій», і я вкляк. І стояв. І… як ти не розумієш — аби ти не відвела погляд, то я так і СТОЯВ би там!

— Що ти мелеш?

— Перестань, я серйозно. Я би… Не знаю, — він знов замовк, опустив очі.

— Добре, і що… — вона пригорнулась до нього. — Що ж такого особливого ти знайшов у моєму погляді?

— Не знаю. Це важко описати, — він задумався. — Ти немов бачила мене наскрізь, от.

— Господи, досить тобі — ти тоді підійшов, щось буркнув своїй знайомій і…

— Ні-ні-ні! — він запротестував. — Це було так не схоже на все навкруг. На той парк, і тих дівчат з тобою, і мегаполіс за вашими спинами. Твій погляд. Він був чимось геть інакшим, нетутешнім, чужим…

— Ну…

— Думай як знаєш, — він махнув рукою і м’яко всміхнувся.

— Я тебе люблю, — прошепотіла вона і торкнулась губами його щоки.

А він поцілував їй волосся.

І тоді вона спитала:

— Ну добре, і що… На що це було схоже? Тобто — ЦЕЙ погляд. Який він був? Я дійсно не…

— Як у вовченяти.

— Що-о? — вона відхилилась, усміхаючись.

— Як у вовченяти, — повторив він. — Голодного, дикого вовченяти. Посеред усіх цих людей.