Книги Українською Мовою » 💙 Бойове фентезі » Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан 📚 - Українською

Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Витязь у ведмежій шкурі - 4" автора Кулик Степан. Жанр книги: 💙 Бойове фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 74
Перейти на сторінку:

— Ось тут наша Комишанка, — вказала на одне з кіл Зориця. — Це, — прокреслила довгу і звивисту лінію вбік, — дорога, якою ми йдемо. Вона веде до Кам'яних Мостів та Світлих Вод. Через день буде перехрестя. А ось тут, — тицьнула в інше коло, намальоване трохи вище, але майже поряд із Комишанкою — Ведмежий Кут. Бачиш? Якщо не дорогою, то близько. Але… — дівчина накреслила ще одну лінію, провівши її із заходу, майже впритул до обох селищ. — Тут уже ті землі, через які лицарі й воюють із нашим королем та князем Білих Рос.

— Близько.

— У тому й річ. Щоправда, як я вчора згадувала, останні кілька років тихо. Отже, вирішуй сам. Безпечним шляхом підемо чи коротким.

— А наскільки коротким… Скільки йти доведеться?

— Доки смеркне будемо. Бачиш, он там, кілька дерев нижче за інші? Як би приямок?

Я подивився у вказаний бік і побачив, що в одному місці лінія лісового масиву і справді ніби запала.

— Так.

— Це просіка... А від неї до села зовсім трохи. Місцеві туди худобу на випас женуть.

— До темряви… Що ж… З огляду на те, що ми ховаємось від можливої погоні. А її, якщо пошлють, то точно дорогою... Значить, підемо навпростець. А там подивимось. Бог… — почав було й швидко погладшав, з урахуванням місцевого фольклору. — Сестри не видадуть, грабиця не з'їсть.

І, звичайно, знову не вгадав.

— Тьху, тьху, тьху… — одразу тричі сплюнула дівчина і насупилась. — Не варто чудовиськ даремно згадувати. Погано це.

Та що ж таке? Що не скажу, все не в лад. А отже, що? Правильно більше діла, менше слів.

Засміявшись, я підхопив Зорицю на руки, притягнув до себе і смачно поцілував у слухняно підставлені уста. А чого? Чоловік я чи погуляти вийшов? Треба ж із чогось починати сімейне життя.

 

Поцілунок зненацька затягнувся. Дуже смачним виявився. Настільки, що мало не призвів до продовження. Тим більше, що дівчина, схоже, була зовсім не проти... Але я вчасно схаменувся. Ідіотизм же! Проспати півночі в обнімку, і навіть не поцілуватися перед сном, а вдень... Коротше... Зібравши волю в кулак, я відірвався від губ, що пахли молоком, вишнями та медом, і відсунув свою дружину на відстань витягнутих рук.

— Ну-ну, не бешкетуй, не час зараз. Ходімо... Поки й без кохання турбот вистачає. А для цієї справи Сестри людям подарували ніч.

Зориця навіть не пискнула. Кивнула і пішла вперед. Ось що означає правильне виховання. Мої дівчата-однолітки, зі стартового світу, ще як мінімум півгодини дули б губи або в інший спосіб демонстрували образу, а тут сказав чоловік «відставити кохання», отже, так треба і обговоренню не підлягає.

Ішли, начебто, не швидко. Але чи ноги самі несли, в очікуванні обіцяної ночі, чи відчуття небезпеки змушувало мимоволі прискорювати крок... коли ти єдина темна пляма на багато миль навколо і видимий здалеку, то мимоволі порівнюєш себе з мишею, якій треба перебігти від нірки до нірки, а в небі висить яструб.

Так що ліс, який здавався доволі далеким, зростав буквально на очах. А ще години через дві ми вже були на узліссі і пірнули під захист дерев.

Випадково вдалося чи Зориця вивела, не спитав, але вийшли ми не до диких чагарників, крізь які не те що не пройти — не прорубатися, а до просіки… Мабуть, тієї напівзанедбаної дороги, яка зв'язувала два селища. Досить вузької, подекуди вже порослої невеликими деревцями — природа відвойовувала своє — але йти по ній було досить зручно. Звичайно, не так швидко, як полем або лугом, але ми тепер і не дуже поспішали.

По-перше, — зникло відчуття чужого й недоброго погляду, що постійно переслідував мене на рівнині. А по-друге, — розкішна тінь, що відкидали вікові дерева, знімала проблему денної спеки.

— Степане… — дівчина тепер йшла поряд. — Розкажи про себе… трохи… будь ласка… якщо хочеш…

Гарна тема. І що ж мені, люба, тобі розповісти? Про те, як я жив у трикімнатній квартирі на шостому поверсі чотирнадцятиповерхової висотки? Чи їздив на навчання у політех на тролейбусі? Як займався боксом у інститутській секції? Як одного разу запав на фатальну блондинку і поперся за нею на тусовку рольовиків. Плануючи перевести наші відносини у горизонтальну площину? М-да… А, може, про відвойований мною у німецького лицаря замок Чорного Дощу? І ще одну красуню, яка поманила, але не дала, — і я, образившись пішов геть. Для того, щоб знайти на свою західну півкулю чергові пригоди. Ото здивується... Чи вирішить, що чоловік жартує? Ризикнути? Та, ні… Дурість. Мало як життя обернеться, а в дівчат язик без кісток. Усю легенду зламає. Отже, дотримуємось обраної версії.

— Ну що тобі розповісти? Народився я в Херсонесі, на березі Чорного моря. Море — це таке велике водоймище, протилежних берегів якого не тільки не видно, але, щоб доплисти від одного до іншого потрібні багато днів. Наші мореплавці навіть не ризикують перетинати його навпростець, а плавають уздовж берега.

— Це правда?

— А навіщо мені брехати? — роблю найневинніше обличчя. — До того ж, пам'ятаєш, твій батько про річку Благодатну розповідав, яка орду зупинила? Ти ж йому повірила? Ну, а море просто ще ширше.

— Вибач…

— Не варто. Не ти перша… та й навряд чи остання. Той, хто моря ніколи не бачив, уявити його не може. А воно як степ. Тільки замість трави вода. Так ось… Херсонес — це місто-порт. І його головний дохід, природно, від торгівлі. Здебільшого морської. Але деякі купці так само водять каравани по річках або суходолі. Наш, з яким я прийшов у ваші землі, був саме з таких. Тобто, як ти вже, мабуть, і сама зрозуміла — живуть у Херсонесі переважно купці та... воїни, які необхідні як для захисту багатств міста, так і для супроводу караванів. Батько мій воїн… мати — невільниця, яку він привіз із походу, організованого у відповідь на набіг степовиків.

1 ... 19 20 21 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"