Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

— Не тут, Карделе, номер двадцять чотири, і не зараз. Я надто ціную власну посаду, щоби на порозі ввіреної мені установи позбавляти пальтів життя.

Петтерссон киває головою у бік води.

— Не хвилюйся, тобі не доведеться довго чекати на смерть. Поруч берег затоки Ріддарф’єрден. Пропоную зустрітися там у вовчий час, коли буде повня, щоби добре бачити. Не та, що наближається, а наступна, бо в мене ­повно роботи. Наберися терпіння і не забудь свою обвуглену дерев’янку чи ще щось, що може стати тобі у пригоді. Я ж візьму Майстра Еріка. Він рідко п’є чоловічу кров, та на смак вона, либонь, така сама. Він швидко змусить тебе затанцювати.

Паски мулять старі шрами. Кардель шипить, аби не видати голосом біль. Від напруження темніє в очах, та пальт притискається ще ближче й бачить, як із-під куртки Петтерссона вибивається заяложений аркуш паперу.

— А застава? Вона ж мусила залишити тобі щось у заставу!

Петтерссон спрямовує силу в інший бік і розриває обій­ми. Сопе, приходячи до тями, заправляє сорочку назад у штани і розгладжує зім’яту тканину.

— Це лист.

Петтерссон лукаво посміхається, побачивши вираз обличчя Карделя.

— Для неї той лист означав двісті ріксдалерів. Коли Анна Стіна не повернулася, я почувався як останній обдурений йолоп. А потім прийшли люди, почали розпитувати про той лист, то я все зметикував. По тобі бачу, що ти теж усе второпав. Листа написала пані Руденшельд, він вартий пів королівства. Та що нам із того, Карделю? Для нас цей папірець коштує набагато більше. Нам же потрібна сама принцеса.

Петтерссон плює в долоню і пригладжує пасмо на скроні.

— Анна Стіна носила листа під сорочкою, при самій шкірі. Я й досі його нюхаю, коли залишаюся наодинці, уявляю, що папір усе ще пахне її пазухою. Признайся, ти б теж так робив.

— Прихопи його на танці, заберу його з твого холодного тіла.

16.

Франс Ґрю сидить у корчмі «Останній гріш» від раннього ранку до пізнього вечора. Бажання помститися не дає йому спокою ні вдень, ні вночі, у голові постійно крутиться те саме: якби Франс не був тоді такий п’яний і відразу второпав, із ким має справу, то зміг би краще захиститися, а якби мав під рукою якусь зброю, то щедро би відсипав нападнику. Ще й Лотта Еріка повернулася кілька тижнів тому і тепер постійно нагадує про цю ганьбу.

Ще з весни Франс зачастив до шинків, яких колись уникав. Це заклади, де збираються колишні солдати, тяжко скалічені війною і непридатні до іншого діла, щоби залитися оковитою і поринути у спогади. Раніше вони справляли на Франса гнітюче враження, наганяли жах і зневагу. Він рішуче їх сторонився, переконуючи себе, що не є одним із них, а тепер навмисне сідає поруч із такими товариствами, прислухаючись до розмов і сподіваючись почути ім’я, яке й сам дедалі голосніше повторює, що більше п’є.

Цього вечора Франсу нарешті пощастило.

— Ну а Кардель! Пам’ятаєте його? Ще той сучий син!..

Ґрю ледве впізнає промовця, а згодом пригадує і його прізвище. Вони час від часу з ним перетиналися, однак Франс ніколи не удостоював цього Кройтца чимось більшим, ніж побіжний погляд. Розглядаючи колишнього штик-­юнкера, Ґрю сам собі дивується, бо чоловік, якого колись знав Франс, майже не впізнаваний. Кройтц тримає спину рівно, мов натягнутий шнур, і невдовзі Ґрю усвідомлює, що з нею щось не так, щось там заклинило всередині і взагалі не згинається, змушуючи Кройтца шкутильгати на пласких стопах. Грю ніколи не чув його імені, лише прізвище, як і заведено серед вояків.

Спочатку Франс не знає, як відновити знайомство. Мідяків у його кишені вистачить хіба на кілька чарок або на вечерю, але не на те й інше. Тому він робить вибір на користь випивки, щоби подолати невпевненість. Дешеве пійло гірке, як отрута, але якщо змусити горлянку проковт­нути рідину, розливається таке ж приємне тепло, як і від дорожчих трунків, тож скаржитися нічого. Як і очікувано, оковита додає відваги, і коли решта товариства розбрідається, Франс упевнено підсувається липкою лавою до Кройтца.

— Усі нагору!

Кройтц спочатку мружиться у бік гостя, і лише тоді відповідає. Ґрю помічає на його вкритому борознами обличчі всі ті почуття, які нещодавно пережив сам. Правду кажучи, Франс теж не зразок юності і краси, даються взнаки вік і спосіб життя, вже не кажучи про війну.

— Ґрю, якщо не помиляюся? З «Александера»?

— Точно так.

Ґрю частує Кройтца випивкою, і цього виявляється достатньо. Як справжні вояки, вони занурюються у давні спогади: про канонади в кубриках, коли вояки псували повітря через погану їжу, про битву під Виборгом, про хвойду, яка перевдягнулася юнгою, та даремні крики юнги, якого згодом переплутали із хвойдою. Кройтц працює в тютюновій крамничці за мізер, і від самої згадки про це плює в тирсу, якою встелена долівка.

— Наглядач такий гаспид, що супроти нього капітан Ріс­берґ — суцільна доброта. Знаєш, коли ядро поцілило в нашу щоглу, мене почастувало жменею осколків, і відтоді ця клята спина не згинається. Коли хтось просить дістати товар з нижніх полиць, мушу ставати на коліна і шукати наосліп. Якісь збиточники помітили цю мою ваду і приходять до крамниці, аби побавитися. А коли я заледве підводжуся, їх і сліду нема. От тобі і вдячність за те, що боронив країну.

— Ну то таке діло, ми ж, правду кажучи, першими напали.

— Від того не легше.

Кройтц таємниче нахиляється до вуха Ґрю:

— Я щонеділі ходжу до Ріддаргольменської церкви, щоби насцяти на стіну, за якою похований король. У нього на грудях на золотому ланцюзі висить велика медаль за взяття Свенсксунда, яку він викарбував собі сам. Якщо хоч кілька крапель просочиться до його крипти, я помру щасливим. І знаєш, не я один ходжу туди із цією метою.

Ґрю набирає повні груди повітря і відкриває рота, щоби перейти до справи. Під закіптюженими балками наби­ває­ться все більше люду, і гамір стає нестерпним. У вухах і так постійно свистить, відколи гарматні залпи пошкодили його слух.

— Я чув від тебе знайоме ім’я. Ти сказав — Кардель.

Кройтц на якусь мить замислюється, а тоді, згадавши, морщить чоло.

— А, той чортяка. Зустрів його якось, коли він сидів у «Гамбурзі», знехтувавши службою, обмінялися кількома словами. На диво відлюдькуватий, завжди корчить із себе пана. У мене в кишені тоді якраз були гроші — пара монет від дядька, що, певно, промахнувся пером, складаючи заповіт. Щойно Кардель побачив гаманець, як заспівав іншої — відразу на «ти» і запанібрата, а трохи випивши, взявся вмовляти, щоб я позичив йому ті гроші. Я, дурний, погодився в обмін на вексель та обіцянку, що Кардель поверне все до наступної суботи. Та дідька лисого — прокинувшись наступного ранку, я не знайшов у кишені ніякого векселя. І що, ти думаєш, та падлюка сказала мені в суботу, коли я прийшов з’ясувати своє становище?

— Що?

— Удав, що нічого не чув ані