Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

— Яким він був у ті часи?

Кройтц промовисто заглядає в порожній кухоль. Ґрю подумки кляне нетерплячий тон, яким він видав надмірну цікавість, та що зробиш, доводиться приставати на умови Кройтца і просити кельнера налити ще, нехай і в кредит. Собі теж бере ще, хоча вже не варто, та сидіти тверезим і дивитися, як п’ють інші, не годиться. Кройтц задоволено плямкає губами.

— Унтерофіцери бувають всякі, ти і сам знаєш. Є такі, що самі прагнуть чинів, почуваються князьками і досить незле дають собі раду, допоки пригноблені підлеглі випадково не пустять їм кулю у спину. Кардель був іншого штибу, звичайний пішак, якого підвищили майже всупереч його волі. Малопридатний для такої посади, він ставився до своїх підлеглих, як до молодших братів, няньчився з ними, наче останній дурень. Такі рідко доживають до старості, за старанність їм часто віддячують оловом чи свинцем.

— А що далі?

— У мирні часи такі бовдури дають собі ради ще гірше, ніж на війні. Найбільше милосердя для них — полягти в бою, інакше їх загризає сумління. «Інґеборґ» пішла на дно разом з усім екіпажем, Кардель був одним із небагатьох, кому вдалося врятуватися. У мене навіть склалося враження, що він сприйняв це як покарання, а не милість.

Франс Ґрю перечіпається через слова, коли плин розмови підводить до його справи.

— Не приховуватиму, що теж не терплю Карделя, як і ти. Чому би нам не об’єднати зусилля, щоби раз і назавжди припинити його муки? Ти, часом, не знаєш, де він мешкає?

Кройтц декілька секунд розглядає Ґрю, а тоді стишує голос і нахиляється ближче:

— Не знаю, але можу дізнатися. Це було би послугою для всіх.

Кройтцу вже не потрібна допомога Ґрю, щоб попросити в кельнера ще пійла. Тим часом довкола здіймається веремія. На лаву викликають заспівувача, той відкашлює­ться і відбиває ногою такт, поступово цей ритм підхоплюють усі гості, і підлога починає ходити ходором. Чоловік співає чистим дзвінким голосом, через рядок,— решту доспівують відвідувачі, щоби розділити його сум та журбу; найп’яніші рясно мочать бороди сльозами.

На темнім морі, на воді, біснується негода.

А я стою на кораблі, немов життя не шкода.

Коли ж наблизишся до хвиль, роздивишся сама:

Труна моя, прикрашена прапорами, пливе, наче шторму нема.

17.

— Мікелю!

Спершу Карделеві здається, що кличуть якогось його тезку, та коли обертається, бачить дівчину, що махає йому, відокремившись від гурту товаришок. Дівчата продають якийсь крам у кошиках, щільно згуртувавшись неподалік міського муру. Кожна вбрана у власний відтінок сірого, що дістався їй у спадок, на голові — хустина. Лотта Еріка крокує бруківкою з порожнім кошиком у руці. Зустрічаються на півдорозі і ховаються в тінь під колонами Біржі, щоб уникнути прямих сонячних променів. Літо спекотне, ніби поспішає надолужити все те, чого позбавила його холодна весна.

Кардель киває дівчині.

— Лотто, як твої справи?

Дівчина знизує плечима, та Кардель і сам бачить. Одяг охайний і чистий, видно, що не спить надворі, на руках немає синців від стусанів. Вигляд у неї здоровий, а погляд упевнений.

— Непогано.

— А вдома?

Лотта дивиться вбік і плює через плече, щоби не наврочити.

— Ох, як же Франс витріщається, Мікелю! Весь час дивиться на мене розпусним поглядом. Митися наважуюся тільки тоді, коли його нема вдома, інакше обов’язково, як «амінь» у церкві, придумає якусь справу, лише б пройти поруч і побачити більше, ніж дозволено. Але мене не чіпає і робить все, як ти наказав.

— Відкладаєш гроші?

— Усе, що можу. А якщо вдасться знайти якусь службу, то переберуся жити туди.

— Гаразд.

Кардель нетерпляче дивиться на помпу, чекає, коли дів­чина перейде до справи. Із пащ кам’яних левів вивергає­ться вода, наповнюючи відро за відром. У черзі хтось від щирого серця свариться, хлопчина в ганчір’ї не хоче поступатися місцем і розважає дедалі більший натовп вигадливою та соковитою лайкою.

— Три речі маю сказати тобі, Мікелю. Здається, Франс готує помсту. Яку саме, не знаю, але коли п’є, постійно бубонить твоє ім’я та аж чорніє від люті.

— Франс Ґрю далеко не найгірше, із чим мені доводилося мати справу.

— Він лихий, як біс, особливо, коли тверезий. Моя справа попередити.

— Що там ще?

— Ти казав, що шукаєш чоловіка, який переховується. Я поширила це серед дівчат.

Лотта Еріка махає одній із них, та сором’язливо киває, підходить і кланяється Карделю, той киває у відповідь.

— Це Лісбет. Повтори Мікелю те, що розповіла мені.

Дівчина приземкувата, на вигляд десь на рік молодша від Лотти.

— Лісбет — молодша сестра однієї моєї знайомої, що ходить із кошиком довкола церкви Святої Ґертруди. Кажі, Лісбет.

— У кварталі Касіопея, що неподалік від нас, живе один чоловік. Поселився восени, за цілу зиму ні разу не виткнув носа за двері. Мій кузен носив йому дрова і провіант за скромну плату.

— Он як?

— Відростив бороду. Коли приїхав, був поголений, на щоці мав жахливий шрам.

— Із якого боку?

Дівчина проводить пальцем від лівого кутика рота догори.

— Покажеш, де це?

Перш ніж вони встигають рушити, Лотта зупиняє Карделя, нагадуючи про третю справу. Махає ще одній прия­тельці, у тієї на обличчі сліди від синців, що темнішають, коли дівча заливається рум’янцем. Тримає руки позаду, підходить упритул і вручає Карделю подарунок. Дівчата тамують подих, коли Мікель простягає єдину руку по рожеву косу із квітів-дзвоників, що візерунчасто сплетені разом зеленими стеблинками. Від квітів віє чистими пахощами, що перебивають сморід площі.

— Ми ходили за ними аж до митниці.

Кардель так і стоїть із косою в руці, не знаючи, куди її подіти. Дівчина, що дарувала, боязко дременула до зграйки товаришок, і коли вони розходяться, Мікель ще якийсь час тримає подарунок у жмені. Йому здається, що ті квіти в’януть на очах. Кардель затикає косу за пояс і слідом за Лісбет вирушає до кварталу Касіопея.

18.

Кардель і Вінґе чекають у кімнаті. Вище на сходовій клітці поставили поліцая, який має за командою заблокувати втікачеві дорогу. Чоловік замаскувався, як міг: плащ поверх мундира, нашийний жетон схований під коміром. Кімната маленька, повна протягів, вітер задуває крізь розсохлі дошки даху і шпарини між віконними лутками і кам’яними стінами, що ледве-ледве тримаються купи. Піч хоч як не напалюй, а зимою тут завжди холодно. Влітку протяги теж не подарунок: замість свіжого повітря до кімнати разом із нічним бризом проникає гаряче, мов запалене дихання, повітря. Закіптюжені шибки притлумлюють світло, підлога вкрита брудом і пилюкою, бамбетль схожий на розкуйовджене лігво з подертих ковдр. Клопи безсоромно звисають зі стін цілими гронами, приручені й терплячі.

У цій кімнаті стоїть особливий дух. Карделю він знайомий із тюремних камер і місць перетримки заарештованих: так пахне там, де людина перебувала занадто довго, байдуже, чи