Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Шхуна незмінно рухалася, збільшуючи відстань до китобійного судна. Але недостатньо швидко. Я почула плаксивий вереск, і ще одна хвиля лискучої мінливої темряви помчала до нас, дорогою розпадаючись на крилаті тіла, підмогу для тіньових солдатів.

Штурмгонд теж їх побачив. Тицьнув пальцем в одного з Верескунів, що досі закликав у вітрила вітер.

— Блискавка, — крикнув капітан.

Я здригнулася. Невже він серйозно? Верескунам не дозволяють притягувати блискавки. Це надто непередбачувано, надто небезпечно, особливо у відкритому морі. Серед дерев’яних кораблів? Проте Штурмгондові гриші не вагалися. Верескуни стиснули долоні, потираючи їх. Тиск наростав, і у мене заклало вуха. Повітря тріскотіло від струму.

Нам вистачило часу, щоб кинутися на палубу, коли небо розірвали зазублені блискавки. Нова хвиля нічєвой приголомшено розсипалася навсібіч.

— Ну! — ревів Штурмгонд. — Верескуни, давайте на повну!

Шхуна рвонула вперед, і нас із Малом відкинуло на загорожу. Здавалося, наче гладенький корабель ширяє над хвилями.

Я побачила, як з китобійного судна вирвався ще один чорний рій. Звелася на ноги й зосередилася, збираючись із силами для наступної бійні.

Та цього не сталося. Схоже, у Дарклінґової сили теж була межа. Ми вирвалися з підконтрольної йому території. Я перехилилася через загорожу. Шкіру голочками кололи вітер і бризки, а Дарклінґів корабель разом із чудовиськами зникав за горизонтом. Із моїх грудей вирвалося щось середнє між сміхом і схлипом.

Мал обійняв мене, і я притиснулася міцніше, відчуваючи, як торкається щоки мокра сорочка, чуючи, як гупає його серце. Я хапалась за неймовірну думку, що ми досі живі.

А тоді, попри всю пролиту кров і втрачених друзів, екіпаж шхуни взявся святкувати. Вони галасували, завивали, гавкали і гарчали. Високо вгорі серед такелажу Толя однією рукою підняв гвинтівку, закинув голову і переможно завив, від чого в мене волосся на руках стало дибки.

Ми з Малом розімкнули обійми, дивлячись на моряків, що скаженіли й реготали навколо. Я знала: на думці в нього те саме, що і в мене, — у що це ми вплутались?

Притиснувшись до загорожі, ми втекли в пошуках місця, де вдалося виснажено й напівпритомно всістися. Ми вирвалися з Дарклінґових лабет, але опинилися на чужому кораблі в оточенні купки божевільних гриш, які перевдягалися в моряків і скав­чали, як скажені пси.

— З тобою все гаразд? — поцікавився Мал.

Я кивнула. Рана на плечі палала вогнем, але я залишилася неушкодженою, й тіло аж вібрувало від знову використаної сили.

— А з тобою? — перепитала у відповідь.

— Жодної подряпини, — сам собі не вірячи, озвався хлопець.

Корабель мчав хвилями з на позір неможливою швидкістю, його підганяли Верескуни і, як я зрозуміла, Плинороби. Коли переляк і збудження після битви минулися, я помітила, що вщент промокла. Зуби почали стукотіти. Мал обійняв мене, а згодом хтось із моряків загорнув нас у ковдру.

Урешті-решт Штурмгонд оголосив перерву й наказав опустити вітрила. Верескуни і Плинороби, опустивши руки, попадали одне на одного, вкрай виснажені. Від щойно використаної сили обличчя у них світилися, а очі сяяли.

Шхуна пригальмувала і м’яко погойдувалася на хвилях у тиші, яка раптом здалася приголомшливою.

— Продовжуйте пильнувати, — віддав команду Штурмгонд, і Прівєт відправив на ванти матроса з підзорною трубою.

Ми з Малом повільно звелися на ноги.

Капітан обходив ряд виснажених Етерців, плескаючи Верескунів і Плиноробів по спині й ледь чутно озиваючись до декого з них кількома словами. Я бачила, як він спрямував кількох поранених моряків до трюму, де, напевно, про них мав попіклуватися корабельний хірург або Корпуснієць-Цілитель. Схоже, на корсара працювали представники всіх орденів.

Розмашистим кроком Штурмнгонд наблизився до мене і витягнув з-за пояса ніж. Мої руки злетіли вгору, а Мал прикрив мене собою, націлившись на хлопцеві груди гвинтівкою. Тієї ж миті я почула, як члени екіпажу навколо нас витягли мечі і звели курки.

— Легше, Орецев, — пригальмувавши, заспокоїв його Штурм­гонд. — Я витратив чимало зусиль і грошей, щоб побачити вас на своєму кораблі. Шкода було б після цього продірявити вас. — Він повернув ножа лезом до себе і простягнув мені руків’я. — Це для потвори. Морського батога. Я так захопився битвою, що мало не забув про нього.

Повагавшись, Мал обережно опустив гвинтівку.

— Охолоньте, — наказав своєму екіпажу Штурмгонд.

Вони слухняно заховали пістолі й відклали мечі.

Капітан кивнув Тамарі:

— Затягуйте.

За наказом дівчини кілька моряків перехилилися через правий борт і розв’язали вигадливе хитросплетіння мотузок. Рвучко смикнули і повільно затягли через борт шхуни тіло морського батога. Він гупнувся на палубу, продовжуючи слабко борсатись у сріблястій сітці. Розлючено смикнувшись, тварина клацнула велетенськими зубами. Ми всі відскочили.

— Наскільки я зрозумів, саме ти маєш його вбити, — повів далі Штурмгонд, знову простягаючи мені ножа.

Я подивилася на корсара, замислившись, скільки йому взагалі відомо про підсилювачі і конкретно цей підсилювач.

— Ну ж бо, — підбадьорив він. — Нам слід рушати далі. Дарк­лінґів корабель понівечений, але незабаром його полагодять.

Лезо в його руці тьмяно зблиснуло на сонці. Гришинська сталь. Чомусь мене це не здивувало. Та я продовжувала вагатися.

— Я втратив тринадцятьох чудових людей, — тихо промовив Штурмгонд. — Не кажи, що намарно.

Я подивилася на морського батога. Він звивався