Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Олень так довго жив у моїй уяві, що, вийшовши нарешті з-поміж дерев на засніжену галявину, здався мені знайомим, майже рідним. Морський батіг був незнайомцем, радше міфічним, аніж справжнім створінням, попри сумне й неспростовне видовище його поламаного тіла.

— Він однаково не виживе, — запевнив мене корсар.

Я схопила руків’я ножа. Він важко ліг у долоню. «Невже це милосердя?» Без сумнівів, це геть не те милосердя, яке я про­явила до оленя Морозова.

Русал. Проклятий принц, вартовий Кістяного Шляху. У легендах він заманював собі на спину самотніх дівчат і зі сміхом відносив їх хвилями аж туди, де ніхто з берега не почує їхніх криків про допомогу. А тоді пірнав, тягнучи їх углиб, до свого підводного палацу. Дівчата марніли, не маючи іншої їжі, крім коралів і перлів. Русал плакав і співав над їхніми тілами своїх скорботних пісень, а тоді повертався на поверхню в пошуках нової королеви.

«Це казки, — нагадала я собі. — Він не принц, а просто зболена тварина».

Боки морського батога здіймалися. Він марно клацав у повітрі щелепами. Зі спини стирчали два гарпуни, а з ран сочилася водяниста кров. Я підняла ніж, не певна, що саме маю зробити, куди встромити лезо. Руки тремтіли. Тварина важко і жалісливо зітхнула, та це було лише слабким відлунням того чарівного хору голосів.

Мал зробив крок до мене.

— Добий його, Аліно, — хрипко сказав він. — Заради всіх Святих.

Хлопець забрав у мене ножа і кинув його на палубу. Потім узяв мене за кисті і стиснув їх на руків’ї гарпуна. Одним різким рухом ми проштовхнули його наскрізь.

Морський батіг здригнувся і завмер, кров річкою залила палубу.

Мал опустив погляд на свої закривавлені руки, потім витер їх об порвану сорочку і відвернувся.

Уперед вийшли Толя з Тамарою. Мій шлунок зав’язався вузлом, адже я знала, що зараз станеться. «Це не так, — заперечив голос у голові. — Ти можеш піти геть. Покинути все». Мені знову здалося, наче події розгортаються занадто швидко. Та я не могла ось так знічев’я кинути підсилювач назад у море. Дракон уже віддав Святим душу. До того ж, навіть якщо я візьму підсилювач, ним не обов’язково користуватися.

Луска морського батога була напівпрозора з білим відтінком і ніжно переливалася веселками, лиш одна смужка, що тяглася головою від очей до м’якої гриви, сяяла золотом.

Тамара витягнула з-за пояса кинджал і з Толиною допомогою почистила луску. Я не дозволяла собі відводити погляд. Упоравшись, вони простягли мені сім досконалих лусочок, ще вологих від крові.

— Схилімо голови в пам’ять про втрачених сьогодні людей, — озвався Штурмгонд. — Гарних моряків. Гарних солдатів. Нехай море віднесе їх до спокійної гавані і на світлих берегах їх зустрічають Святі.

Він повторив молитву моряків керчинською, а тоді Тамара пробурмотіла її шуанською. Ми постояли хвилинку, гойдаючись разом з кораблем і опустивши голови. У мене в горлі бубнявів клубок. Знову померли люди й загинуло ще одне чарівне древнє створіння, його тіло спаплюжила гришинська сталь. Я поклала руку на мерехтливий бік морського батога. Він був прохолодний і гладенький на дотик. Червоні очі затуманилися й зробилися порожніми. Я стиснула лусочки в долоні, відчуваючи, як вони впиваються в плоть. А які Святі чекали на таких істот?

Минула довга хвилина, перш ніж Штурмгонд пробурмотів:

— Святі зустріли їх.

— Святі зустріли їх, — озвався екіпаж.

— Нам слід рухатися далі, — тихо повідомив капітан. — Корпус китобійного судна пробитий, але у Дарклінґа є Верескуни і кілька Творців, і, наскільки мені відомо, його чудовиськ можна навчити вправлятися з молотком і цвяхами. Краще не покладаймося на долю. — Він повернувся до Прівєта. — Дозволь Верескунам кілька хвилин перепочити, відзвітуй мені про втрати, а тоді підіймайте вітрила.

— Да, мой капітан, — рішуче озвався чоловік. Потім повагався. — Капітан… єсть люді, готові заплатити за драконячу луску будь-якого кольору гарну ціну.

Штурмгонд насупився, але коротко кивнув.

— Візьміть що хочете, потім приберіть на палубі і рушаймо вперед. Координати у вас є.

Кілька членів екіпажу накинулися на тіло морського батога, щоб зрізати луску. На це я вже не могла дивитися. Повернулася до них спиною, відчуваючи, як зав’язуються вузлом кишки.

Штурмгонд підійшов до мене.

— Не суди їх занадто суворо, — сказав він, озираючись через плече.

— Я суджу не їх, — відповіла я. — Ти тут капітан.

— А у них порожні гаманці і голодні батьки, брати чи сестри. Ми щойно втратили мало не половину екіпажу й запросили за це невелику винагороду. Не можна сказати, що ви у програші.

— Що я тут роблю? — поцікавилась я. — Чому ти нам допоміг?

— Упевнена, що допоміг?

— Відповідай на запитання, Штурмгонде, — втрутився Мал, приєднавшись до нас. — Навіщо полювати на морського батога, якщо ти однаково планував віддати його Аліні?

— Я не полював на морського батога. Я полював на вас.

— І саме тому зчинив заколот проти Дарклінґа? — перепитала я. — Щоб викрасти мене?

— Складно зчиняти заколот на власному кораблі.

— Називай це як тобі заманеться, — роздратовано кинула я. — Просто поясни, що до чого.

Штурмгонд сперся ліктями на поруччя, розглядаючи палубу.

— Якби Дарклінґ завдав собі клопоту спитати мене — а він цього, дякувати Святим, не зробив, —