Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

замерзають там, мов приблудні кошенята, або під машиною — як

вони роблять це на машині, такі мініатюрні жінки, які не ослизають

у безодню, підкладають під ніжки шафи такі товстелезні тлумачні

словники на кшталт Брокгауза та Ефрона, вона дивиться в тебе і

нічого там не бачить, ця безодня вічного тлумачення написаних слів, не бачить нічого, але силкується зрозуміти, отже заслужений поет

Якутії Анамподест Шварценберг закоханий в дівчину, тінь якої у

вітрині він колись бачив у формі хлопчика в шкільній формі та з

портфелем — тоді ще були портфелі, але на них уже наклеювали

таких милих Міккі-Маусів, такі пошарпані коричневі портфелі зі

замінювача шкіри, але вона — уже не він, він просто купив тоді

ромову бабу, в часи вічного дефіциту тепла ромова баба теж

згодиться — це навіть дуже приємно, він силкується згадати, де

бачив її раніше, але не впізнає ці риси, вдало розтиражовані

мільйонами примірників глянцевих журналів для підлітків будь-якого віку, вона не хоче нічого розуміти в цьому житті — воно їй

просто не до смаку — просто фарбує повіки-губи-нігті — такий

французький манікюр, бо нігті мають бути доглянутими, інакше

приходиш на якусь фірму, а у працівниць — хатніх домогосподарок

у охайних фартушках — просто недоглянуті нігті, і в тебе виривається

зойк розпачу, і ти вже просто не знаєш, як діяти далі в цій нестандартній

54

ситуації, скільки ти себе знав, ти завжди грав якусь роль, саме через

це актори втрачають органіку в реальному житті, грають роль, яка

їм не пасує, але так само переконливо, переконують себе та інших

у невдачі ще однієї спроби, кровожерливий автор п’єси розсаджує

їх колом, змушує вимовляти якісь слова: «Доброго ранку. Мене

звати Отто фон Шмульц, поет і алкоголік, мешкаю на задвірках

невідомо якої імперії, бо все настільки переплелося за стільки років, просто вавилонське стовпотворіння народів, від слова “стовп”», Олександрійський стовп Олександрії, пишу невідомо якою мовою, насправді зараз у моді верлібри, їх легше перекладати, вони змушу-ють замислитися над речами, яких взагалі не існує, і нікому не

спало б на думку замислюватися над ними — наприклад, кохання, його визначення апофатичне, усі знають, як погано, коли воно

відсутнє, але ніхто не замислюється, що ти будеш робити, коли з

тебе викачають усе повітря і ти перетворишся на кульку без гелію, на самотню кульку, яка лежить, вдрукована в асфальт, перехожі

наступають на неї своїми конвертами, вони взагалі люблять лише

наступати, ці варвари Нового Середньовіччя, пращі та стріли, бом-барди і машини для метання вогню, вогню й полум’я, тут ми пере-ходимо до його джерела. «Доброго дня, мене звати Агнешка — це

ім’я, яке не зобов’язує ні до чого і нічого не означає. Його не

можна вставити в жодне прислів’я, розбити на склади, зосередитися

на ньому й медитувати, поки не настане ранок або поки не прийдуть

сусіди з дешевим вином Молдавії, так, колись там теж були дешеві

непоживні вина, але це вже якась антиреклама, не ті, хто володіє

інформацією, володіє світом, а ті, хто її створює, мене звуть Агнешка, але я більше не впевнена в цьому, з того часу, як він подивився на

мене своїми сірими очима з цятками на роговиці». Якого кольору

були цятки, я не зрозуміла, але це було вже не важливо, коли є

можливість говорити, краще нею скористатися, отже, я підійшла до

нього і заговорила. «Овва, ви вмієте розмовляти? Не очікував цього

від такої красуні», — щиро здивувався він. Мені було неприємно це

чути, але я проковтнула навіть таку образу, бо від нього була готова

прийняти будь-яку отруту — чар-зілля в шкалику для шоту, який

треба випивати одним махом, інакше почнеться гикавка, мабуть.

Зачарованість мовою ще нікого не доводила до добра, ми стали

більше ніж чоловіком і дружиною — поетом і секретаркою, насправді

невідомо, які в поета можуть бути секрети, особливо якщо він

інтимний лірик, але непересічна особистість вимагала вічної втоми

55

від сірої буденності, він міг отримати що завгодно, але зробив саме

такий вибір — жити у замку зі мною. Ні, до чого тут архітектура — це

був просто привід. Точніше, привид. Ви знаєте, що в замку мешкають привиди? Коли роман закінчується, його так шкода відпускати, відпускати свою дитину у світ, там з ним може статися що завгодно, а зараз він належить лише тобі, формуєш його за своїм образом і

подобою, і жодних образ із будь-якого боку. А як він там без тебе.

І коли треба ставити крапку? Ти думаєш, що тобі підкаже якесь

особливе шосте чуття, але такі романи пишуться вічно — ніколи не

відпускала б його хвилясте волосся, вирвала б пасмо на пам’ять, і

щоб більше вони ніколи на цьому місці не росли, хай залишиться

ця мітка, але він завжди буде подобатися жінкам — він ізз тих, хто

завжди подобається, яка б відсутність зачіски не зіяла неприродно

у нього на голові, їм подарували два квитки в театр — хтось не

захотів іти на «Короля Ліра», отже квитки віддали їм, хоча можна

було продати біля входу, адже люди сиділи в проході на приставних

стільцях, їм дісталися місця в різних рядах, вона просто дуже боялася, що він піде і вона ніколи його не побачить, як той герцог, якому викололи очі і він більше не міг читати газету, соромно

зізнатися в цьому, але вона не знала сюжету п’єсі, бачила якісь

епізоди зі старого кіно, але вони ніяк не складалися в цілісну

картину, а зараз у неї просто не було сил слідкувати за сюжетом, вона вигадувала варіанти розвитку подій, які могли б задовольнити

її уяву, він випив трохи коньяку в буфеті, або він випив занадто

багато коньяку в буфеті і притиснув її до себе так гаряче й пристрасно, як там навчають зображати пристрасть у театрі, і вона

просто зомліла, не зважаючи на жодну сценографію. Але ні, дикий

олень відвіз її на край світу і полишив там, вона сидить десь в тундрі, або де там мешкають дикі олені, і перебирає в пам’яті всі можливі

та неможливі варіанти, кохання ніколи не проходить і залишається, коли ти покинутий напризволяще — якісь перебірки плоті навколо, нічого не навіює ніщо, не виринає на поверхню. Поет