Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

Як ставилася до нього Вірджинія, я не знаю. Сестра стала дорослою дівчиною, справжньою світською красунею, досконало навчилася володіти собою і приховувати свої почуття – характерна риса хороших манер у наші дні. Іноді вона була дуже весела, хоча її веселість здавалась мені удаваною. Часом ставала задумливою, навіть холодною та гордовитою. Я побоювався, що, набувши такої чарівності зовні, вона втратила те, що я вважав найціннішим у людині, – добре і чуйне серце. Втім, можливо, я не мав рації.

Мені багато про що кортіло розпитати її, але між нами зникла дитяча довірливість, а делікатність не дозволяла мені грубо втручатися в її сердечні справи. Про минуле – тобто про наші прогулянки в лісі, катання на озері, зустрічі на острівці під тінню пальм – ми ніколи не говорили.

Мене часто хвилювало питання, чи згадує сестра минуле і чи відчуває те саме, що і я. У мене ніколи не було впевненості у цьому. І хоча крім недовірливості мені властива була проникливість, все ж я виявився неуважним сторожем і недбалим опікуном.

Звісно, мої припущення були справедливими, бо навіщо їй мовчати про те, чим ми обоє насолоджувалися?

А може, вона мовчала через запізніле почуття провини перед батьками? Або її закрутило у вихорі світських утіх і тепер вона з презирством згадувала скромних друзів своїх дитячих років?

Я часто думав: чи жила в її серці любов? І якщо так, то чи жива вона досі? Ось чого я ніколи не міг остаточно збагнути. Минув час взаємних зізнань.

«Навряд, – міркував я, – вона зберегла ніжні почуття до молодого індіанця, якщо вони взагалі були. Мабуть, усе забулося, стерлося з її серця і пам’яті. Навряд чи воно збереглося дотепер. Зараз її оточують нові друзі – ці пихаті напахчені кавалери, які ненастанно лестять їй. Вона повинна забути швидше, ніж я. А хіба я не забув?» Нас було четверо, і дивно, що я знав тільки про свою любов. Я не помічав, чи дивився молодий індіанець захоплено на мою сестру і чи відповідала вона йому тим самим. Я лише припускав, підозрював, здогадувався. І, що дивно, ніколи не знав, яке почуття таїлося в тому серці, яке найбільше цікавило мене. Правда, я мріяв, що мене кохають. Довіряючись скороминущим поглядам і жестам, незначним учинкам, а не словам, я сховав у душі солодку надію… Та водночас мене долали сумніви. Зрештою, можливо, Маюмі і не любила мене!

Ці гіркі думки завдавали мені нестерпних мук. Та, хоч як дивно, саме вони найчастіше будили в мені спогади про Маюмі, і моя любов спалахувала з колишньою силою.

Уражене самолюбство! Воно таке ж потужне, як і сама любов. І ранить так само сильно, як муки кохання. Сяйво свічок у канделябрах тьмяніло, гарненькі обличчя, що миготіли переді мною в вихорі балу, блідли… Мої думки знову мчали до Країни Квітів, до озера, на острів, до Маюмі!

Минуло п’ять років. Збіг термін мого навчання в училищі Вест-Пойнт. Я достойно закінчив навчання, отримавши диплом із відзнакою. Це дало мені право вибрати рід зброї для подальшої служби. Я завжди надавав перевагу рушниці, хоча мав можливість обирати між піхотою, артилерією, кіннотою та інженерними військами. Отже, я вибрав піхоту і був зарахований до стрілецького полку. У газетах написали, що мені присвоєно звання лейтенанта. Незабаром я отримав відпустку, щоб відвідати рідних.

Сестра теж закінчила курс у жіночій школі з відзнакою. Ми поїхали додому разом.

Батько не зустрів нас – лише овдовіла мати зі сльозами вітала наш приїзд.

Коли я повернувся до Флориди, моя батьківщина була охоплена війною. І першим моїм іспитом із військової справи став захист рідної обителі. Я вже частково був підготовлений до цього. Це була найцікавіша тема у стінах військового училища, тож ми у всіх подробицях обговорювали можливості та перспективи майбутньої війни.

Протягом десяти років Сполучені Штати жили в мирі з усіма іншими країнами. Залізна рука «старого Гікорі»[19] вселяла жах індіанцям на кордонах. Ось уже понад десятиліття, як вони не мстили, і все було тихо і спокійно. Та зрештою мирному status quo[20] настав кінець.

Індіанці знову повстали на захист своїх прав, та ще й там, де цього не очікували, – не на далекому кордоні Заходу, а в самому центрі Країни Квітів. Відтепер Флориді судилося перетворитись на театр воєнних дій, сцену, на якій розігралася нова військова драма.

Варто згадати про минуле Флориди, бо ця повість ґрунтується на справжніх історичних фактах.

1821 року іспанський прапор зник із бастіонів фортів святого Августина і святого Марка. Іспанія відмовилася від зазіхань на цю мальовничу землю – одне зі своїх останніх володінь в Америці. Правда, вона мала у Флориді лише плацдарм, за який чіпко трималася. Поступово індіанці витіснили іспанців із широких просторів країни у фортеці. Іспанські асієнди[21] перетворилися на руїни. Коні й корови здичавіли і блукали саванами. Колись квітучі плантації поросли бур’янами. Упродовж століть іспанці панували на цій території і за цей час звели багато прекрасних будівель. Їх руїни, значно величніші за будівлі, зведені англосаксами, що прийшли їм на зміну, й понині свідчать про колишню славу і силу Іспанії.

Та індіанцям не судилося довго володіти землею, яку вони відвоювали. Інше плем’я білих людей, таке ж хоробре і сильне, наступало з півночі. Червоношкірі бачили, що рано чи пізно вони змушені будуть поступитися своїми володіннями.

Одного разу їм уже довелося зійтися в битві з блідолицими загарбниками, які наступали під проводом суворого солдата, який тепер займав президентське крісло[22]. Тоді вони зазнали поразки і змушені були відступити далі на південь, у центр півострова. За угодою, тут їх ніхто не мав права чіпати. Угода, укладена в урочистій обстановці і скріплена урочистими клятвами, гарантувала їм права на землю, і семіноли були задоволені.

На жаль! Угоди між сильними і слабкими – умовна річ, і порушуються вони за бажанням перших. І в цьому випадку угоду було ганебно порушено.

Білі шукачі пригод прийшли і оселилися біля самісінького індіанського кордону. Вони ходили по землі індіанців – і не просто так. Вони бачили, що ґрунти