Книги Українською Мовою » 💙 Зарубіжна література » Хлопці, наших б'ють, Шулмен Макс 📚 - Українською

Читати книгу - "Хлопці, наших б'ють, Шулмен Макс"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хлопці, наших б'ють" автора Шулмен Макс. Жанр книги: 💙 Зарубіжна література. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 35
Перейти на сторінку:

Як ви поясните цей випадок?

— Що правда, то правда, — жваво промовив Гвідо. — Це надзвичайно рідкісний випадок, проте, не заперечую, він дійсно мав місце. Тільки, по— перше, після того були вжиті всі необхідні заходи, щоб такі речі більш не повторювались. По-друге ж, коли збіглий "найк" приземлився на шосе, він не вибухнув. "Найк" може вибухнути лише після спеціального сигналу по радіо, бо він сконструйований не за принципом контактної детонації. Отже, коли навіть уявити, що "найк" знову раптом вирветься в повітря, то, будьте певні, він приземлиться без вибуху.

— Гаразд, — сказав Джордж Мелвін, — ми віримо вам на слово, що жителям нашого міста не треба боятися "найків". Та чи зможете ви запевнити нас, що спорудження зенітної батареї не загрожує нерухомому майну? Тут, у Патнем-Лендінгу, зосереджено більше добра, ніж у будь-якому з містечок Ферфільдської округи. Що станеться з ним, коли сюди в'їде величезний, потворний, галасливий військовий табір?

— Сер, — мовив Гвідо, — клянусь вам, що нерухоме майно аніскілечки не постраждає. Ви навіть не помітите, що тут існує зенітна батарея. Всі наші споруди будуть низенькими, акуратними, добре замаскованими. Ми сплануємо базу так, щоб вона не контрастувала з навколишнім ландшафтом. На ній буде не більше ста чоловік. Ніякого зайвого шуму, ніякого диму, ніяких отруйних випарів, ніякої куряви.

— О'кей, лейтенанте, — зауважив Девід Коулмен, — припустимо, що ваші "найки" справді цілком безпечні і що вони не призведуть до знецінення нерухомого майна. Га яка з них користь? Я недавно розмовляв із знайомими льотчиками, то вони мені казали, що "найк" не може влучити в клуню за сто футів.

— Прошу пробачення, сер, але це не зовсім так, — заперечив Гвідо. — "Найк" — дуже ефективна зброя. Я сам бачив, як він збив "літаючу фортецю" в Ред-Каньоні, штат Нью-Мексіко.

— Ха! — вигукнув Девід. — А що, коли росіяни прилетять не на "літаючих фортецях"?

— "Найк" може догнати і збити будь-який сучасний літак, незалежно від швидкості та висоти польоту, — переконано промовив Гвідо.

— А що, коли ворожий літак не підійде на радіус дії "найка"? — поцікавився Девід. — Що, коли він запустить ракету з водневим зарядом миль за сто від берега?

— Обов'язок ППС охороняти кордон за сто миль від берега, — ухильно відповів Гвідо.

— Гаразд, — погодився Девід. — — А що, коли ворог запустить міжконтинентальну балістичну ракету?

— Тоді нам капут, — визнав Гвідо. — Леді та джентльмени! Ніхто не каже, що "найк" — універсальна зброя. Звичайно, в нього є вади, але в нас поки що нічого кращого не вигадали. Тому ми не можемо відмовитись від "найка".

— Та це ж марнотратство! — вигукнув Ісаак Гудпасчер. — Навіщо викидати на вітер кровні гроші платників податків? Чому не почекати, поки будуть кращі снаряди?

— Тому, сер, що ворог не чекатиме, — пристрашив його Гвідо. — Крім того, як на сьогоднішній день, "найк" не така вже й дорога зброя. Вся наша база — з казармами, складами, радаром, стартовою площадкою, ракетами і всім устаткуванням — коштуватиме приблизно стільки, як один реактивний винищувач, а користі, в разі нападу, від неї буде значно більше.

— Лейтенанте, мене лиш одне непокоїть, — сказала Лора Бошам. — Наші любі донечки зростали й виховувались у цьому тихому, спокійному, незіпсованому містечку. Це чисті, скромні, невинні дівчатка. Що станеться з ними, коли Патнем-Лендінг сповниться грубою солдатвою?

— Мадам, — м'яко промовив Гвідо, — невже вам здається, що хлопець вмить перетворюється на гвалтівника, як тільки на нього одягнуть уніформу? Згадайте хоча б юнаків, яких призвали в армію з нашого Патнем-Лендінга. Хіба вони стали такими? Ні! Солдати, що їх привезуть сюди, — це звичайні американські хлоп'ята, такі ж, як ваші сини, і зросли вони в американських родинах, таких же, як ваші. Якщо ваші дочки правильно виховувались, — а я знаю, що це саме так, — то вам турбуватися нічого.

Лора Бошам сіла на місце, і ніхто більше не підводився. Гвідо пильно оглянув аудиторію. На обличчях присутніх він уже не побачив ворожості — на них застиг вираз задумливості, сумніву і навіть збентеження. "Ну, пан чи пропав", — подумав Гвідо й пустив у хід свій останній козир.

— Дорогі земляки, — найщирішим голосом промовив він. — Я теж з Патнем-Лендінга, і мені так само, як і вам, не хотілося б бачити серед міста ракетну базу. Але нічого не вдієш — кожен з нас повинен зробити свій внесок у священну справу оборони вітчизни... Крім того, ми не залишимось у накладі, коли приймемо цих хлоп'ят, — лукаво додав він, звертаючись до патнем-лендінзьких торгашів та комерсантів. — Пам'ятайте, що у них водяться грошенята, які далі нашого міста не підуть. Фетсо, незабаром ваш ресторан дасть такий зиск, що ви й не мріяли. Хенк, ви за перший же тиждень продасте всі ті потріпані машини, які вже десять років стоять у вас на подвір'ї. Сол, відтепер ваш кінотеатр вечорами не стоятиме пусткою, наче будинок примар. Містер Мелвін, серед солдатів чимало одружених, і їм доведеться купувати окремі будинки в місті... А ви, місіс Вошам, можете більше не турбуватися про аматорські вистави. Коли вам знадобляться актори, бутафорія чи робітники сцени — гукніть мене... То що ж ви скажете, шановні земляки? Невже відмовите цим хлоп'ятам у вашій гостинності? Я знаю, що це вимагатиме певних жертв з вашого боку, але подумайте про ті жертви, на які йдуть бідні солдати. Вони залишили свої домівки, родини, школи, дівчат. Уявіть, як тяжко їм опинитися раптом у місті, сповненому ненависті та ворожості до них. Уявіть на їх місці своїх синів. Земляки, послухайте мене. Я виріс у Пантем-Лендінгу і знаю всіх вас. Ви чесні, скромні, великодушні люди. Я певен, що у ваших серцях знайдеться куточок для цих нещасних, самотніх американських хлоп'ят, одірваних від своїх домівок... Дякую за увагу.

Гвідо солодко посміхнувся до аудиторії, і нараз всі присутні відповіли йому посмішками. Потім по залу прокотилися оплески, спочатку як легенька зиб, потім як хвиля, а далі як справжній оглушливий прибій. Меггі Ларкін в пориві гордості підскакувала так високо, що дерев'яний стілець під нею угинався мало не до землі. Вітторіо ді Маджо повертався на всі боки й щосили гукав:

— От так Гвідо! От так хлопчик!

Всі підвелись і влаштували Гвідо бурхливу овацію.

Коли в залі відновився порядок, на платформу піднялася Грейс Беннермен.

— Лейтенанте, — сказала вона, — я хотіла б подякувати вам за те, що ви так дохідливо й цікаво розповіли нам про "найка" і ще більше за те, що ви відкрили нам очі. Ми всі були дурнями — егоїстичними, сліпими дурнями, — і я гадаю, що висловлю почуття всіх присутніх, коли скажу, що нам соромно за себе.

Зал дружно захитав головами.

— І я хочу запевнити вас, лейтенанте, — мовила далі Грейс, — що, коли до Патнем-Лендінга прибудуть солдати, ми докладемо всіх зусиль, Щоб вони почували себе, як удома, щоб вони стали частиною нашої громади.

— Дякую вам, місіс Беннермен, — розчулено сказав Гвідо, — а зараз, як житель цього міста, я пропоную створити Комітет гостинності з шановною місіс Беннермен на чолі.

— Підтримую пропозицію! — закричала Меггі Ларкін.

— Ні-ні, що ви! — квапливо промовила Грейс. — Я не справлюсь з цією роботою. В мене вже й так багато навантажень.

— Дарма! — гукнула Лора Бошам. — Хто за?

— Я-я-я!.. — прокотилося по залу.

Грейс зашарілась від задоволення.

— Ну, гаразд, — посміхаючись, мовила вона. — Чоловік, напевне, уб'є мене, коли дізнається, але я рискну. Дякую за довіру!

Зала знову схвально загула, Меггі Ларкін щодуху закричала "браво!"

— Пропоную закрити збори, — мовив перший старійшина Меннінг Соу.

— Зупини його! — заверещала Бетті О'Шіл, шалено сіпаючи Грейс за рукав. — Пропала моя фабрика!

— Зараз уже пізно, — недбало відповіла Грейс. — Почекай до наступних зборів. О'кей?

— Але я стільки мучилася, — поскаржилась Бетті, кусаючи губи.

— Знаєш що? — мовила Грейс. — Я прийму тебе до мого Комітету гостинності.

— Ну, гаразд, — покірливо погодилась Бетті. — А коли ж ми повернемось до фабрики?

— Скоро, — відповіла Грейс, — скоро.

— Підтримую пропозицію! — гукнув Ісаак Гудпасчер.

— Пропозиція закрити збори була внесена й підтримана, — сказав Гвідо. — Хто за?

— Я-я-я!.. — відповіли присутні.

Збори вважаю закритими, — оголосив Гвідо ді Маджо, вдоволено посміхаючись.

14

Взвод американських хлоп'ят понуро сидів у військовому ешелоні, що йшов з форту Блаженство, штат Техас, до міста Патнем-Лендінг, штат Коннектікут. З кожним поштовхом коліс жага пригод все більше сповнювала юні серця вояків, і єдина пекуча думка все настирливіше крутилася в їхніх гарячих буйних головах.

Цю думку раптом висловив рядовий Вільям О. Вомбес, здоровезний паруб'яга з Мілуокі, штат Вісконсін.

— Де нам знайти дівок у такій глушині, як Патнем-Лендінг? — сумно запитав він.

— Гляньмо правді в очі, — мовив рядовий Роджер Литвайлер, спритний хлоп'яга з Булдера, штат Колорадо. — 3 дівками важко в будь-якому провінціальному містечку, а коли йдеться про цю кляту пуританську Нову Англію — гляньмо правді в очі, хлопці: ми пропали!

— Подумати тільки, яку свиню нам підклало начальство! — вигукнув рядовий Густав Морісетт, синок заможних батьків з Сан-Дієго, штат Каліфорнія. — Запроторити нас у таку смердючу дірку, як Патнем-Лендінг!

— Ох-хо-хо, — зітхнули інші й сумно похнюпились. Лиш один не похнюпився, а. навпаки, гучно зареготав. Це був капрал Опі Делримпл, родом з містечка Олтус, штат Оклахома, високий, стрункий, кучерявий вісімнадцятирічний юнак із свіжим кмітливим обличчям. Він вигідно вмостився на лавці в глибині вагона, поклавши ноги на речовий мішок, що лежав у проході. На шиї в нього висіла шестиструнна гітара, рясно оздоблена блискучими срібними платівками, портретом гнідої коняки та написом з блискіток: "Я люблю тебе, мамо". Опі вдарив по струнах, насупив брови, підкрутив кілочки, знову перевірив настройку і вдоволено кивнув головою. Потім окинув поглядом засмучені обличчя товаришів і ще раз гучно зареготав.

— Що тут смішного? — обурено запитав рядовий Вільям О. Вомбес. — Невже так весело потрапити в глушину, де немає жодної кралі?

Дррррузі, — мовив Опі з акцентом, від якого у вагоні враз запахло смаженим м'ясом і мамалигою, — слухайте, що я вам скажу про глухі містечка.

1 ... 19 20 21 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хлопці, наших б'ють, Шулмен Макс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хлопці, наших б'ють, Шулмен Макс"