Читати книгу - "Координати чудес, Шеклі Роберт"

Зробіть це задля мене.

— Ні! — вперся Кармоді.— Не хочу ні спати, ні відпочивати.

— Впертюх! — зітхнув Бельветтер,— Робіть що хочете. Я старався як міг.

— Авжеж — крикнув Кармоді, звівшись на ноги і вийшовши з "Дрімоти".

Кармоді стояв на вигнутому місточку і милувався блакиттю лагуни.

— Це копія венеціанського мосту Ріальто,— пояснив Бельветтер.— У зменшеному масштабі, звичайно.

— Знаю. Прочитав на табличці.

— Досить чарівний, не правда?

— Еге ж, гарний,— погодився Кармоді, запалюючи сигарету.

— Ви забагато палите,— зауважив Бельветтер.

— Знаю. Не можу без курива.

— Як ваш медичний консультант мушу зауважити, що зв'язок між тютюном і раком легенів доведений остаточно.

— Знаю.

— Якщо ви перейдете на люльку, то шанси захворіти зменшаться.

— Не люблю люльки.

— А сигари?

— Не люблю сигар.— Кармоді запалив нову сигарету.

— Третя сигарета за п'ять хвилин,— констатував Бельветтер.

— Хай йому біс! Я палитиму, скільки захочу і коли захочу! — спересердя крикнув Кармоді.

— Звісно, аякжеГ — поспішив запевнити Бельветтер.— Я лише старався для вашого ж добра. Чи вам хочеться, щоб я просто стояв збоку й мовчав, як риба, поки ви самі себе знищуєте?

— Саме так.

— Не можу повірити, що ви кажете щиро. Тут уже набирає ваги етичний імператив. Людина часом діє собі на шкоду, але такого збочення машина собі дозволити не може.

— Не тримай мене за карк! — похмуро попросив Кармоді.— Не тикай мене скрізь носом!

— Тикати вас носом? Дорогий Кармоді, чи я хоч десь колись вас до чогось силував? Чи дозволяв я собі щось більше, ніж поради?

— Мабуть, ні. Але ти говориш забагато.

— Може, я говорю замало,— сказав Бельветтер,— бо ж наслідків, бачу, ніяких.

— Ти забагато говориш,— повторив Кармоді й запалив чет-

— Це вже четверта сигарета за п'ять хвилин.

Кармоді розкрив було рота, щоб вилаятись, та передумав і подався геть.

— Що це? — запитав Кармоді.

— Кондитерський автомат,— пояснив Бельветтер.

— Не схоже.

— Все ж таки це автомат. Удосконалений силосний агрегат Сааріномена. Звичайно, я мініатюризував його і...

— І все ж таки він не схожий на кондитерський автомат. Як ним користуватися?

— Дуже просто. Натисніть червону кнопку. Почекайте. Натисніть на одну з тих літер в ряду А, тепер натисніть зелену кнопку. Ось маєте! Шоколадка "Бейб Рут" ковзнула на долоню Кармоді.

— Ото! — вихопилося в Кармоді. Він надірвав обгортку і надкусив шоколадку.

— Справжня "Бейб Рут" чи підробка?

— Справжня. Змушений був дати концесію кондитерській фірмі, бо самому несила було впоратися.

— Ого! — повторив Кармоді, випускаючи з пальців шоколадну обгортку.

— Отак воно,— настановчо почав Бельветтер,— приклад недбальства, яке я спостерігаю повсякчас.

— Якийсь клаптик паперу! — сказав Кармоді, повертаючись і дивлячись на обгортку, що лежала на бездоганно прибраній вулиці.

— Звісно, це лиш клаптик паперу,— сказав Бельветтер.— Але помножте на сто тисяч мешканців і що матимете в результаті?

— Сто тисяч клаптиків паперу,— не задумуючись, відповів Кармоді.

— Нічого смішного! Запевняю вас, що вам не захотілося б жити у всьому тому папері. Ви перший нарікали б на захаращену сміттям вулицю. А ви доклали до чогось рук? Ви хоч за собою прибираєте? Звичайно, ні! Полишаєте на мене, хоч я маю дбати про все місто, день і ніч, навіть у святу неділю не маю спочинку!

— І треба стільки вичитувати? Я підніму.

Кармоді нахилився, щоб підняти обгортку, та перш ніж його пальці торкнулися її, від найближчої урни для сміття блискавично метнулася залізна клешня, схопила папірець і зникла.

— Все гаразд,— сказав Бельветтер.— Я звик прибирати за людьми. Ввесь час доводиться.

— Отакої!

— І не чекаю від них подяки.

— Дуже вдячний, дуже вдячний! — подякував Кармоді.

— Ні, не вдячні,— заперечив Бельветтер.

— Нехай буде по-твоєму, може, й не вдячний, А що маю робити?

— Припинити розмову. Вважатимемо інцидент вичерпаним.

— Наїлися? — запитав Бельветтер після обіду.

— Донесхочу,— сказав Кармоді.

— А з'їли небагато.

— Я з'їв, скільки хотів. Дуже смакувало.

— Якщо так смакувало, то чому ж не з'їли більше?

— Бо не подужав би.

— Якби ви не перебили собі апетиту тією шоколадкою...

— Та хай йому біс! Шоколадка не перебила мені апетиту! Я просто...

— Ви запалюєте сигарету,— констатував Бельветтер.

— Авжеж,— відповів Кармоді.

— Не могли б трошки потерпіти?

— Зрештою,— скипів Кармоді,— якого це біса ти...

— У нас є важливіші справи,— швиденько урвав Бельветтер.— Ви вже обміркували, з чого ви житимете?

— У мене ж не було часу.

— А я міркував. Вам добре було б стати лікарем.

— Я? Мені довелося б вступити на підготовчі курси коледжу, потім у медичну школу і так далі.

— Можу все влаштувати,— пообіцяв Бельветтер.

— Не маю бажання.

— Так... а як щодо юриспруденції?

— Ніколи в світі!

— Проектування — прекрасний фах.

— Не для мене.

— А бухгалтером?

— Нізащо!

— Тоді ким ви хочете бути?

— Пілотом реактивного літака,— не задумуючись, відповів Кармоді.

— Ох, облиште!

— Цілком серйозно.

— У мене тут навіть аеропорту немає.

— Працюватиму в іншому місті.

— Ви так сказали, щоб подратувати мене!

— Що ти! — заперечив Кармоді.— Я хочу стати пілотом, це моя мрія. Завжди хотів стати пілотом! Слово честі!

Запала довга мовчанка. Нарешті Бельветтер сказав:

— Ви маєте повне право вибирати.— Але це було вимовлено замогильним голосом.

— Куди ви зібралися?

— Прогулятися,— відповів Кармоді.

— Увечері! О пів на десяту!

— Чом би й ні?

— Я гадав, що ви стомилися.

— Коли вже те було!

— Так-так... А я ще гадав, що ми посиділи б, побалакали б любенько.

— А не можна перенести розмову на потім, коли я прийду? — поцікавився Кармоді.

— А, не варт,— сказав Бельветтер.

— Гуляти не обов'язково,— вирішив Кармоді, сідаючи.— Давай побалакаємо.

— Мені вже перехотілося,— сказав Бельветтер.— Ідіть, будь ласка, на свою прогулянку.

— Ну що ж, на добраніч! — сказав Кармоді.

— Даруйте?

— Я сказав "на добраніч".

— Ви лягаєте спати?

— Атож. Уже пізно. Я стомився.

— Невже ви збираєтеся спати?

— Чом би й ні?

— Взагалі-то нічого,— сказав Бельветтер,— хіба що ви забули вмитися.

— Ох... і справді, забув. Умиюся вранці.

— А коли ви востаннє приймали ванну?

— Давненько вже. Скупаюся вранці.

— А може, ви краще себе почуватимете, коли приймете ванну саме тепер?

— Ні.

— Навіть якщо я приготую ванну?

— Ні! Хай йому біс, ні! Я лягаю спати!

— Робіть собі так, як вважаєте за потрібне,— сказав Бельветтер.— Не вмивайтеся, не вчіться, не дотримуйтесь збалансованої дієти. Але й на мене не нарікайте.

— Нарікати на тебе? За що?

— За будь-що,— відповів Бельветтер.

— Так, ну а що ти, власне, маєш на увазі?

— Не варто й казати.

— То навіщо ж ти наголошуєш на цьому?

— Я думаю тільки про ваше благо,— відповів Бельветтер.

— Помітно.

— А ще, до вашого відома, мені з того ніякого пожитку, вмиваєтесь ви чи ні.

— Не сумніваюся.

— Коли вже піклуєшся про когось,— вів далі Бельветтер,— коли глибоко відчуваєш свою відповідальність, то не дуже приємно чути, коли тебе лають.

— Я тебе не лаяв.

— Не тепер. А от перше, вдень — лаяли.

— Ну... я був знервований.

— Це через те, що ви палите.

— Не починай знову!

— Не буду. Диміть, як піч. Що мені до того? Легені ж ваші, правильно?

— Збіса правильно,— погодився Кармоді, запалюючи.

— Легені ваші, а невдача моя,— сказав Бельветтер.

— Ні, ні! — попросив Кармоді.— Не кажи так, прошу тебе!

— Не звертайте уваги на мої слова,— примирливо сказав Бельветтер,

— Добре.

— Деколи я перебираю міру.

— Атож.

— А не перебирати важко, бо правда на моєму боці. Я маю рацію, розумієте.

— Розумію,— сказав Кармоді.— Ти маєш рацію, маєш рацію. Ти завжди маєш рацію! Маєш, маєш, маєш, маєш...

— Не збуджуйтеся перед сном,— застеріг Бельветтер.— Не бажаєте склянку молока?

— Ні.

— Ви певні?

Кармоді затулив очі руками. Відчував себе дуже дивно. Він відчував себе водночас винним, слабкодухим, брудним, нездоровим і неохайним. Він відчував себе дощенту і безповоротно зіпсованим і знав, що цього відчуття йому не позбутися. Десь у глибині його єства народилася рішучість. Він заволав:

— Сітрайте!

— Кого ви кличете? — запитав Бельветтер.

— Сітрайте! Де ви?

— Чим я не догодив? — занепокоївся Бельветтер.— Просто Скажіть мені, чим?

— Сітрайте! — завивав Кармоді.— Прийдіть і заберіть мене! Це не та Земля!

Почулося трісь-хрусь-бац, і Кармоді був уже в іншому місці.

РОЗДІЛ 24

Ф'ю-у-у-у! Тр-р-рам! Гоп! І ось ми кудись потрапили, хто-зна-куди, коли і на котру з Земель? Хтось, може, й знав, тільки, певне, що не Кармоді, опинившись у місті, дуже схожому на Нью-Йорк. У дуже схожому, але чи то справді Нью-Йорк?

— Це справді Нью-Йорк? — сам себе запитав Кармоді.

— А біс його знає! — негайно відгукнувся чийсь голос.

— Запитання риторичне,— пояснив Кармоді.

— Не сумніваюся, проте відповідаю, оскільки захистив науковий ступінь з риторики.

Кармоді пооглядався навсібіч і зауважив, що голос подає велика чорна парасоля в його лівій руці.

— Це ти, Виграше?

— Звісно, я. А ти гадав хто — шотландський поні?

— Де ж тебе носило, коли я був у зразковому місті?

— Узяв собі відпустку. Коротку, але заслужену,— сказав Виграш. — і дорікати за це не маєш права. Відпустки обумовлені угодою між Галактичною Об'єднаною Спілкою Виграшів та Лігою Реципієнтів.

— А я не дорікаю,— сказав Кармоді.— Я просто так... Облишмо, краще. Це місце — чисто моя Земля! Ну чистісінько як Нью-Йорк!

Це було місто. Товпище людей і потоки автомобілів. Повно театрів, повно кіосків з біфштексами, повно народу. Повно крамниць з оголошеннями про банкрутство і повний розпродаж товарів за низькими цінами. Спалахи неонових вивісок. Повно ресторанів — найсолідніші із них називалися "Західняк", "Південець", "Східняк" та "Північанин". В усіх — фірменні біфштекси і картопляна соломка. Крім них, були ще "Північносхідняк", "Південнозахідняк", "Східнопівнічносхідняк" і "Західнопівнічнозахідняк". Кінотеатр на протилежному боці вулиці показував "Апокриф" (грандіозніше й дивовижніше, ніж Біблія) з тисячами статистів у головних ролях. Поряд була дискотека "Омфалос", де під хрипку музику виступала фольк-рок-група "Ланяки", танцювали незрілі незайманки в сукеночках із глибочезними вирізами спереду й ззаду.

— Життя вирує! — гукнув Кармоді, облизуючи губи.

— Чую тільки передзвін касових апаратів,— зауважив Виграш тоном зачерствілого мораліста.

— Не будь занудою,— відмахнувся Кармоді.— Здається я вдома.

— Сподіваюся, що ні,— відповів Виграш.— Щось це місце діє мені на нерви.