Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Залишки дня і ночі я провела, телефонуючи до всіх місцевих лікарень і моргів – марно. В поліцію вирішила не потикатися, бо там явно покрутять пальцем біля скроні, мовляв, ще такого не було, щоб подавали у розшук на зниклих коханців.

Ранок понеділка зустрів мене апатією і відчуттям, ніби я за п’ять хвилин подолала марафонську дистанцію. На плаву я трималася лише завдяки останньому шансу – газеті.

Після традиційної понеділкової наради, коли я мусила приступати до виконання своїх обов’язків, Ханна затисла мене у жіночому туалеті. Хоча очі її сяяли від налагодженого сімейного життя, вона була явно стурбована. Вчора я так і не відповіла на її дзвінки – не мала сил говорити взагалі ні з ким.

– Валенсіє, виглядаєш так, наче тиждень волонтерила без перерви на сон. Що сталося? Ти знайшла Кріса? Де він? Ви посварилися? Чому ти не відповідала вчора?

– Заради бога, Ханно, припини! Від твого натиску у мене зараз мозок закипить.

– Люба, навіщо ти так? Я ж хвилююся за тебе.

– Вибач, – я провела рукою по волоссю, – відучора я сама не своя. Не знаю, що сталося, не знаю, що думати. Він просто зник.

Я схилилася над умивальником, сплеснула обличчя холодною водою, зустріла в дзеркалі похмурий темно-брунатний погляд. Одна безсонна ніч хвилювань –  і вже маю темні кола під очима. А колись же  думала, що мені таке не загрожує.

– Як це – зник? Хіба так буває?

Ханна засмучено сплеснула руками.

– Як бачиш – буває.

– Але чому? Ви така гарна пара, все було прекрасно.

– Значить, не все.

– Вален…

– Будь ласка, облиш мене, – перервала трохи грубо, але для проявів ввічливості я була не в гуморі.

Ханна вийшла із вбиральні, сильніше, ніж треба, гримнувши дверима. Нехай. Посердиться і перестане. Подруга не вміла довго зберігати образи, я ж – інша справа.

Глибоко зітхнувши, я ще раз глянула на себе у дзеркало, привела до ладу свій нікчемний вираз обличчя і пішла використовувати останній шанс у Лідсі щось дізнатися.

Аманда Стентон, як завжди, в надміру обтягуючому діловому костюмі, перебувала сама. Через привідкриті жалюзі я спостерігала, як вона робить малесенькі акуратні ковтки напою з чашки з написом “Бос”, яку колектив подарував їй на ювілей газети минулого року. Дурня, але Стентон оцінила черговий акт поклоніння.

Мені не хотілося до неї йти, гордість підводила голову, голос розуму нашіптував, що тут теж чекатиме глухий кут, але я мала. Я повинна спитати. Якщо не знає Аманда – не знає ніхто.

– Міс Гутьєрес? – одна брова злетіла вгору, демонструючи погано приховане презирство укупі з цікавістю. Для того, щоб я з власної ініціативи прийшла в її кабінет, мало статися щось виняткове. Для мене, власне, так і було. – Ви щось хотіли? Здається, ми всі поточні питання обговорили.

– Вибачте, – я сама собі була огидна. – Дозвольте запитати. Бейкери. Джон і Поллі. Живуть у західній частині. Я чула, вони вирушили у навколосвітню подорож.

– Так. Комусь щастить, – вона зміряла мене важким поглядом з ніг до голови. 

– За їхнім будинком, здається, приглядає онук. Чи можна якось зв’язатися з Бейкерами і запитати його адресу? Здається, він не місцевий.

Аманда Стентон, як і вся редакція, були чудово обізнані про те, з ким і коли я зустрічалася. Приховати цей факт не було ніякої можливості, оскільки Кріс щодня доставляв мене на роботу і забирав через кляте розтягнення зв’язок. І тепер, коли я була змушена звернутися до керівниці з проханням щодо свого хлопця, уявляю, яку зловісну радість зараз вона відчувала.

Мовчки відставивши чашку, Стентон підвелася, обійшла свій стіл і відчинила двері, що вели до загальної кімнати, де сиділа ледь не половина співробітників редакції. Друкували, телефонували, записували, звіряли відомості, сортували інформацію. Цієї миті вони всі застигли.

Аманда підійшла до мене впритул і голосно відчеканила:

– Це маленьке місто. І ніякого Кріса Сміта тут ніколи не було. А Бейкери – бездітна пара. Якби вони мали якихось родичів, я б про це знала.

Судячи зі злегка піджатих губ у кутках, заглиблених зморшок навколо рота і очей, Аманда отримувала неабияке задоволення від привселюдного приниження мене на очах всієї редакції. Це була її мить тріумфа, а мого – падіння. Хоча насправді нічого подібного не відбувалося, але я дозволила їй думати так. Можливо, після цього вона викине з голови свої абсурдні домисли про те, що я хочу зайняти її місце.

Втім, цієї миті мені було глибоко байдуже, що діялося навколо мене. Відчуття справжньої катастрофи накотило, ніби цунамі. Я почувалася не просто ошуканою, а підло використаною. От тільки для чого це було йому потрібно? Я й гадки не мала, а відсутність відповідей просто зводила з розуму.

Всі, як по команді, подивилися на нас.

Цей осуд у людських очах… Його не сила було терпіти. 

Розвернувшись, я пішла геть.

– Робочий день ще не скінчився, – кинула навздогін Аманда.

Йди під три чорти!

– Я в типографію.

На вулиці насилу стримала себе, щоб не парити парка. Бо що робити далі, я не знала. Де шукати і чи є взагалі сенс шукати? 

Крісе, де ти?

***

Вона втекла. Поки він тут під променями палаючого сонця насолоджувався життям і пристрастю, вона втекла. І якщо вона загине через те, що його не було вчасно поруч, це буде лише його вина.