Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 10. “Сутінки” і морозиво

Наступні дні стали для мене пеклом. Персональним, створеним мною ж у власній голові. 

Я не усвідомлювала, що настільки звикла за короткий проміжок часу до Кріса, що він постійно був поруч, вгадував кожну мою забаганку, веселив і розважав вдень, любив до виснаження вночі, що тепер мені бракувало його фізично. Я обіймала подушку, на якій він спав, сиділа на тому ж стільці на кухні, що й він, пила з тієї ж чашки. Всіма правдами і неправдами намагалася вдавати, що нічого не сталося, що ось-ось він знов зайде у двері без запрошення, несучи в оберемку черговий пакунок з продуктами, посміхнеться фірмовою посмішкою, від якої я попливу, обійме й поцілує у скроню.

Але дні минали, нічого не відбувалося, крім того факту, що я зрозуміла: він не повернеться. І одразу за цим – не можу жити, не можу дихати без нього. Я нагадувала собі Беллу з “Сутінок”. Господи, хто б мені колись сказав, що я опинюся на її місці, я б покрутила пальцем у скроні. Мені вже самій від себе було гидко, але скільки б я не терла сонячне сплетіння, легше не ставало. Тільки гірше. Мене мучила невідомість. Оце відчайдушне “чому?”, таке дитяче, ображене. Як же ж так? Я ж нормальна, приваблива дівчина, без заскоків, без невиправданих вимог, у міру весела, розумна… Чому? Що я зробила не так? Чому він мене кинув? Невже через те, що я зізналася у коханні?

Чула, що існують такі чоловіки, що бояться кохання, мов вогню. Уникають серйозних стосунків, які б могли мати наслідком щось більше, ніж секс на одну ніч. Але ж між нами не був самий секс. Я відчувала турботу, небайдужість, бажання захистити – ті чоловіки апріорі не здатні на подібні вчинки. В моїй голові не вкладалося, що можна так прикидатися. 

Ні. Кріс не прикидався, я впевнена. Але ж…

Я вила від безсилля.

Згодом мої думки звернули в інше русло. Я спробувала абстрагуватися від ситуації і подивитися на неї збоку. Побачене мене не втішило, а викрило іншу сторону медалі.

Я потрапила у пастку. Кріс обліпив мене липкою павутиною турботи і уваги, я перебувала ніби в коконі із солодкої вати. Так тепло, м’яко і смачно. Жодних підозр. Все що він робив, було цілеспрямованою масованою атакою на моє серце. І, звісно, я не витримала. А хто б взагалі витримав на моєму місці? Кріс був вогнем, що, не питаючи дозволу, розтопив мою кригу. І по правді я не надто опиралася. Підсвідомо я передчувала, що ця казка не триватиме довго. Такі неймовірні стосунки не можуть бути правдою. І вони скінчилися. Обірвалися раптово на тому місці і тоді, коли я почувалася найбільш безпечно і захищено – щасливою. Я застогнала. Чому?!

Боже, це “чому?” просто зведе мене з розуму.

Щоб хоч трохи розвіяти запаморочливий туман безвиході в голові, я пірнула в басейн. Пропливла кілька разів туди і назад, ігноруючи тупе потягування в нозі. Останнім часом я себе не жаліла у безглуздій спробі виснажити себе фізично, щоб нічого більше не відчувати, припинила спілкуватися з друзями, бо не могла витримувати їхніх жалісливих поглядів і співчуття.

– Любонько, ти жахливо виглядаєш.

Я ледь не захлинулася з несподіванки, виринаючи на поверхню. Вода крапала з вій, стікала обличчям, волосся обліпило голову.

– Чорт, Феліксе! Ти налякав мене.

– Це добре. Хоч якісь емоції.

– Годі з мене емоцій, – я підвелася й сіла на краєчок басейну, – краще подай рушника, якщо ти вже тут.

Мій настрій контрастував з погодою. Сонячне сяйво припікало, навколо зеленіло листя, небесна лазур відбивалася від прозорої води басейну нереальною синявою, а під моїм поглядом Фелікс аж зіщулився, ніби від холоду. Про що не забарився мені повідомити:

– Валенсіє, ти часом не зібралася наслідувати Снігову королеву? Повір найкращому фешн-стилісту: цей образ тобі аж ніяк не пасуватиме.

– Чого тобі? – буркнула, витираючи лице поданим рушником.

– Хіба таким тоном розмовляють з друзями? – він надувся. – Я взагалі-то прийшов тобі на поміч.

– Я не потребую допомоги. Зі мною все гаразд.

– Так, я бачу. Ти аж сяєш від щастя.

Ну чому б їм всім просто не дати мені спокій? За кілька днів я прийду в норму, знов почну посміхатися на радість друзям і на зло колегам. 

Я закотила очі.

– Я приніс антидепресанти. Тадам! – Він потягнувся за чимось, що стояло позаду на шезлонгу, і переді мною з’явилося ціле відро морозива.

Я дивилася поперемінно то на “антидепресант”, то на Фелікса, і з кожною секундою його запал вичерпувався, посмішка поволі залишала обличчя.

– Хіба ти сьогодні вихідний? – нарешті спитала. Я не була впевнена, який сьогодні день тижня, та це не мало жодного значення, як, втім, і ціла купа інших речей у моєму позбавленому сенсу житті.

От тепер Фелікс образився по-справжньому. Мене навіть докори сумління почали гризти. Але я просто хотіла побути на самоті!

– Вибач, я не в гуморі для посиденьок.

– Знаєш, Валенсіє, так ти можеш втратити не тільки коханого. Не дивно, що він зник.

Це був удар нижче пояса. Я аж задихнулася. Та нічого не сказала, бо він правий.

Фелікс сумно крутив між пальцями окуляри від сонця, і білі цятки відбивалися від кольорових скелець. Потім піджав пухкі губи, поклав окуляри на шезлонг і зі словами: “Крута річ”, – залишив подвір’я.

Я тупо дивилася на коричневий предмет, помічаючи кожну неважливу дрібницю: подряпину на лівій дужці, дорогий відтінок лінз, витончену і при тому мужню оправу. Це були не мої окуляри. І не Фелікса. Той взагалі носить все яскраво кричуще, мов папуга.

Противна дріж пройшлася моїми руками, поки я тягнулася, щоб узяти окуляри. Повільно до мене доходило, хто їх тут забув.

Першою думкою стало втопити їх у басейні. Другою – зашвирнути за огорожу, третьою – розтрощити. І я вже майже бачила, як розлітаються на малесенькі коричневі друзки скельця.

Як нещодавно Фелікс, я почала крутити їх вусібіч, відмахуючись від настирливого тиску в грудях, що заважав нормально дихати і розмірковувати. Цей тиск став моїм постійним супутником, хоча я вперто відмовлялася визнати, що він осів каменем всередині сонячного сплетіння, як колись безцеремонно там же оселився Кріс.