Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Логотип на окулярах видав мені купу інформації, якої я не змогла зібрати раніше. Такий я бачила тільки в однієї людини. 

Я потяглася за телефоном. Руки трусилися. Я вагалася. Чи є сенс дзвонити і запитувати? Чи існує хоч якийсь відсоток того, що й там не чекатиме глухий кут? І взагалі, шукати когось у Нью-Йорку – що голку у копиці сіна.

Зависнувши над екраном, довго вдивлялася у світлину, гризучи себе за власну сліпоту. Правду кажуть, що кохання западає в серце через очі, а коли пристрасть кипить, розум мовчить. Потроху я починала прокидатися, але яким болючим було це прозріння.

Проковтнувши ком у горлі, я відкрила соцмережі. Пошук за іменем і фото нічого не дав. Невже в наш час таке буває? Хіба що це було зроблено умисно. Але для чого він тоді залишив окуляри?

О, я збожеволію через відсутність відповідей!

Поки я розмірковувала, як не скотитися в депресію, прийшла Ханна. На руках тримала малу Сару, янголятко, що полюбляло жувати траву.

– У мене сьогодні день відкритих дверей, чи що?

Я була аж занадто непривітна, та байдуже.

Ханна опустила дитину на коврик біля басейну.

– Валенсіє, як ти?

– Чудово. Хіба не видно?

– Я хвилююся за тебе.

До честі Ханни, вона не образилася на мої випади. Але це не надовго.

– Не варто. Зі мною все гаразд. Мені вже набридло повторювати це всім.

– Ти – моя подруга. Я ж бачу, що це неправда. Тобі боляче. Чим я можу допомогти?

Краєм ока я помітила, як Сара потяглася за відерцем з морозивом і благополучно перекинула його долу, залізла долонькою у місиво і задоволено розмазала по обличчю.

Я ледь стрималася, щоб не попросити подругу хутко піти звідси.

– Можеш повернути час назад і зробити так, щоб я ніколи не зустрічала Кріса.

– Це я в усьому винна, – в очах Ханни заблищали сльози. – Я влаштувала ваше знайомство. Пробач мені!

– Облиш. Ти тут ні до чого. Так вже сталося.

Я потерла груди несвідомим жестом, відчуваючи таке виснаження, ніби щойно брала участь у кориді, тільки була не матадором, а забитим биком.

Зітхнувши, Ханна витерла моїм рушником пальці доньки і знов звернулася до мене з вельми неочікуваними словами:

– Тобі тут не місце.

Я аж розгубилася.

Жінка мала зараз такий вираз, ніби співчувала, почувалася винною і хотіла до туалету одночасно.

– Не зрозумій мене неправильно. Просто… ти занадто гарна для нашого провінційного болота.

Заперечити, як зробила б ще тиждень тому, я не змогла. Так, Ханна цінувала нашу дружбу, втім, як і я, але вона була достатньо чесною зі мною щоб казати правду в очі. За це я її любила. От тільки до чого це все було сказано?

– І Кріс… – продовжила вона (мені заболіло у грудях). – Йому теж, напевно, тут було не місце.

– На що ти натякаєш?

Я звела брови на переніссі, скануючи Ханну жорстким поглядом.

– Ні на що, ні на що. Просто… Я не вірю, що таке кохання, як у вас, могло піти в нікуди. 

– Прошу тебе, не починай. Якби він хотів, принаймні попрощався би.

– Коли Кріс приходив поговорити з Тедом, – Ханна підняла Сару і всадовила собі на коліна, ніби захищаючись дитиною від жорстких хвиль, які я випромінювала, – Тед спочатку... – вона мнялася, – говорив дуже гм… негарні речі щодо тебе.

Я мовчала, терпляче чекаючи продовження. Вже й забула про ту історію, та, очевидно, Ханна знала трохи більше, ніж було мені тоді розказано.

Відкашлявшись, подруга продовжила:

– Я не пишаюся тим, як інколи поводиться мій чоловік. Йому давно пора було вправити мізки... Про що це я? Так ось. Кріс як справжній джентльмен заступився за тебе. Я впевнена, що чоловік, якому байдужа жінка, ніколи не стане на її захист. Ти Крісу не байдужа. З ним точно щось трапилося, інакше б він тебе не покинув.

– Ханно, люба моя Ханно, – я скривилася, – ти завжди бачиш у людях тільки хороше. Але це явно не той випадок. Якби він дійсно щось до мене відчував, залишив би записку, надіслав повідомлення, та що завгодно, аби я тут не з’їхала з глузду. Той, кому ти дорогий, ніколи так не вчинить!

– Але…

– Все! Годі! Не хочу нічого слухати.

– Добре, – підхопивши Сару, Ханна попрямувала до виходу. – Але прошу тебе, подумай над моїми словами. Ти звинуватила його в усіх гріхах, але, можливо, він потребує допомоги і не  може про це дати знати. Чи зможеш ти змиритися з цією думкою?

Склавши руки на грудях на знак того, що я не сприйматиму більше ніяких аргументів, я відвернулася. Байдуже, що там напридумувала подруга, їй відомо про Кріса ще менше ніж мені. А бачити в людях тільки позитивні сторони означає бути повною дурепою. Я такою більше не збиралася бути.

Та коли сутінки огорнули землю, занурюючи і мене у темряву, в якій хотілося сховатися від усього світу і залишитися наодинці зі своєю образою і розчаруванням, слова Ханни досягли мети. Якщо Кріс справді в біді і потребує допомоги, а я нічого не зроблю для нього, я собі не пробачу. Хай би якою скривдженою я не почувалася, я не припинила його кохати.

Зранку я прийняла рішення.