Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Пізно восени 1938 року мій стану здоров’я погіршився, тож я поїхав до Центральної Європи. Те, що я, повертаючись на батьківщину, дізнався в Парижі й Лондоні, поглибило побоювання, що недовго ще бути миру. Німеччина дуже посилила вплив на Балканах і дедалі більше випереджала інших в озброєнні. У Парижі я зустрівся з генералом Вейґаном, який незадовго до того подав у відставку з керівного поста у збройних силах і був вкрай занепокоєний військовою слабкістю своєї країни. Здавалося, Франція перестала претендувати на те, щоб її вважали великою державою.

У Лондоні я обговорив становище з військовим міністром Гор-Белішею, помічником міністра закордонних справ лордом Плімутом і міністром торгівлі лордом Ренсименом. За ланчем у міністра закордонних справ лорда Галіфакса я зазначив, як у Фінляндії жалкують, що Англію, здається, мало цікавить балтійський регіон. На це він відповів, що імперія таки цікавиться проблемами балтійських країн, але їй доводиться розв’язувати й багато інших. Коли я сказав про своє бажання повідомити кого слід у Фінляндії, що Англія озброюється так, ніби вона вже вступила у війну, лорд Галіфакс, поміркувавши, запевнив: я можу це зробити — озброювання у Британії відбувається якнайенергійніше.

Напередодні 1939 року в мене з’явилася певність, що Європа та Фінляндія прямують до серйозних ускладнень. Я вже не міг спокійно дивитися, як повільно реалізовувалася програма основних закупівель, і вирішив знову звернутися до уряду. Щось треба було робити, аби пришвидшити поповнення армійської зброї. Кошти, надані на 1939-й, призначалися на замовлення, зроблені попереднього року, а про нові не могло йтися без додаткових асигнувань. Тож існувала небезпека, що надважливі закупівлі буде відкладено щонайменше на рік. Натомість якщо затвердять додаткову програму на 500 мільйонів марок, яку я ініціював, вдасться скоротити приблизно на рік термін, визначений на реалізацію програми основних закупівель. У середині лютого 1939 року, після детального вивчення додаткової програми, було подано пропозицію урядові взяти на зазначену суму позику. Цього разу справу розглянули порівняно швидко. Замість запропонованої позики було зроблено подання до парламенту на асигнування додаткових коштів, 350 мільйонів марок, що парламент і ухвалив трохи згодом навесні.

1939 рік почався з недобрих передвість. Утім добрим наслідком дедалі більшого усвідомлення небезпеки, яка загрожувала Північній Європі, стало те, що нарешті можна було серйозно порушувати питання фінляндсько-шведської співпраці. У процесі перемовин на військові теми дві країни дійшли принципової згоди щодо спільної оборонної політики північноєвропейських держав. Однак вона через брак матеріальних ресурсів мала обмежуватися певними царинами, де взаємодія видавалася можливою і бажаною. Така взаємодія, спрямована на розв’язання спільних проблем, потенційно охоплювала б насамперед оборону фенноскандського «Калота», а також Ересунна й Аландських островів.

Однак практичних підсумків вдалося досягти лише в питанні білатеральної проблеми фортифікації й оборони Аландських островів. Коли фінляндський уряд двадцять років по моїх перших спробах налагодити військову взаємодію на Аландах знову порушив це питання, ініціатива викликала зацікавлення і зовнішньополітичного, і військового керівництва Швеції. Лише тепер, у січні 1939 року, перемовини дали попередню домовленість, названу Стокгольмським планом. Відповідно до нього, потенційна оборона Аландських островів поділялася на три головні групи: берегові артилерійні позиції на південних шхерах, військову службу аланд­ців і протиповітряну оборону на суходолі. До цього долучалося, звичайно, сприяння мобільних військово-морських сил.

Підвалини нової політики щодо Аландських островів, яку започаткував Стокгольмський план, врешті-решт заклало усвідомлення того, що двом країнам буде легше захищати нейтралітет у разі заповнення вакууму, утвореного Аландською конвенцією. У нефортифікованому й незахищеному стані ці острови, звісно, приваблювали б великі держави, розташовані поблизу Балтійського моря. Опинившись у руках великих держав, Аланди становили б і для Фінляндії, і для Швеції ризик того, що їхні оборонні позиції зазнають атаки з флангу ізсередини країни. А якщо Аланди фортифікувати й боронити, з’явиться змога перекрити Ботнічну затоку й вивільнити чималі фінляндські та шведські сили на інші завдання. Крім того, можна було вважати самозрозумілим, що оборонювані Аландські острови не заохочуватимуть до агресії так, як незахищені.

Для затвердження Стокгольмського плану розпочалися перемо­вини фінляндської сторони з державами-підписантами Аланд­ської конвенції, а також, на прохання Швеції, із Совєтським Союзом, який до них не належав. У разі позитивного підсумку справу було б передано на розгляд Ліги Націй. Внаслідок демаршу, висловленого Фінляндією наприкінці січня 1939 року, всі держави-підписанти, тобто й Німеччина, беззастережно ухвалили план. Проте СССР посів негативну позицію, зазначаючи, що фортифікованими Аландськими островами здатна скористатися якась третя нація. Як можна було чекати, совєтський уряд узалежнив свою позицію від того, чи готова буде Фінляндія пристати на пропозиції, які він зробив 1938 року.

5 березня 1939 року комісар закордонних справ Литвинов через посла Фінляндії в Москві Юр’є-Коскінена ініціював поновлення перемовин. Цього разу совєтські вимоги полягали в тому, щоб узяти в оренду на 30 років острови у Фінській затоці Суурсаарі, Лавансаарі[11], Сейскарі[12] і обидва Тютярсаарі[13]. СССР не мав наміру фортифікувати острови, а хотів використати їх як спостережні пункти, щоб охороняти водяний шлях на Ленінград. Схвалення цієї пропозиції означало б поліпшення стосунків між нашими країнами й вигідну для нас економічну співпрацю.

У відповіді, наданій 8 березня, фінляндський уряд повідомив, що не може обговорювати передавання островів іноземній державі, адже вони є невіддільними частинами території, недоторканність якої СССР сам визнав і засвідчив у Тартуській мирній угоді, коли острови було нейтралізовано. Здавалося, що комісар закордонних справ готовий до такої відповіді, і він негайно запропонував Фінляндії для компенсації російські землі на півночі від Ладозького озера. Цей варіант було відхилено 13 березня. Однак Литвинов зауважив, що не вважає відповідь остаточною.

Для докладніших перемовин совєтський уряд прислав до Гельсінкі свого посла в Римі, Штейна, який раніше працював у Фінляндії, і він уже 11 березня сконтактувався з міністром закордонних справ Еркко. Вдаючись до аргументів, які було наведено раніше, Штейн стверджував, що безпека Ленінграда в разі нападу на нього з боку Фінської затоки залежить від того, чи матиме змогу СССР користуватися зазначеними островами. Він рекомендував укласти угоду про оренду, яку вважав найкращим рішенням. Це стало б гарантією збереження фінляндського нейтралітету. А ще совєтський уряд був готовий обміняти острови на територію площею 183 квадратних кілометри, розташовану біля нашого східного кордону. Письмове зобов’язання Фінляндії протидіяти кожній спробі порушити її нейтралітет СССР не вважав чогось вартим, якщо воно не ґрунтуватиметься на практичних заходах. Однак фінляндський уряд і далі тримався негативної думки.

Моя позиція полягала в тому, що ми конче