Читати книгу - "Чорний Красень, Сьюелл Анна"

Що ж до коней, то він виявився не тільки брехуном, а й невігласом. Завдяки його старанням замість прогулянок чи зміни раціону на мене чекали ветеринарні піґулки та порошки. У мене їх впихали проти моєї волі, а почувався я після них — словами не передати!

Урешті-решт мої копита стали такими чутливими, що під час однієї з прогулянок, кілька разів наступивши на розсипаний по дорозі щебінь, я двічі так спіткнувся, що в Лансдауні[72] господар зупинив мене біля ветеринара і попросив, щоб той оглянув мене. Швидко оглянувши всі чотири копита, ветеринар сказав:

— У вашого коня гниють стрілки, і то вже давно. Копита через це стали дуже чутливими. Дивно, як він ще стоїть на ногах. Невже, ваш конюх досі цього не помітив? Зазвичай такі речі трапляються у занедбаних стайнях, котрі як слід не вичищають. Якщо ви приїдете завтра, я спробую щось зробити, дам мазь для копит і покажу вашому конюхові, як її наносити.

Наступного дня мої копита ретельно почистили і наклали компрес — віхоть, змочений у якійсь їдкій рідині. Неприємне, скажу вам, відчуття.

Ветеринар наказав, щоб мій загін щодня ретельно вичищали і стежили за чистотою підлоги, а мене годувати пареними висівками, давали трохи зеленини та зерна і годували так до повного зцілення. Гарний догляд зробив свою справу, я швидко одужав, та містер Барі так обурювався тим, що його двічі пошили в дурні його конюхи, що зарікся тримати коней і вирішив у разі потреби їх винаймати. Мене потримали ще трохи і, коли копита загоїлися, знову продали.

Частина ІІІ

Розділ 32

Кінський ярмарок

Безперечно, кінський ярмарок — дуже заманливе місце для коней, яким уже нема чого втрачати. Та й поглянути є на що.

Довгі шереги сільських лошат, лошаки з болотистих угідь, табунці маленьких і кошлатих уельських поні (як Веселун завбільшки), сотні їздових коней на всі смаки: і з довгими заплетеними хвостами, підв'язаними червоною стрічкою; і породисті, як я, але зараховані до нижчого розряду через якусь нещасливу пригоду або ваду (наприклад, хрипіння у грудях тощо). Кілька чудових коней у розквіті сил, придатних до будь-якої роботи, били в землю копитом, і коли конюхи водили їх за повід, підіймали ноги так, що любо було глянути. А втім, на ярмарку не бракувало і шкап із понівеченою долею. Передні коліна цих кандиб опухли від важкої праці, а задні ноги підкошувалися при кожному кроці. Кілька ветхих конячин стояли, сумно відкопиливши губи й опустивши вуха, і з першого погляду було видно, що вони вже не чекають від життя нічого доброго. Не бракувало на ярмарку і сухоребриків, більше схожих на ходячі пральні дошки; були там і тварини із задавненими виразками й ранами на спині та на крупі.[73] Невеселе, скажу вам, видовище, а надто коли розумієш, що й ти від цього теж не застрахований.

Жваво йшла торгівля, ціни то злітали вгору, то падали вниз, і якби самі коні могли поділитися думкою про це дійство, то не один із них сказав би, що брехні й шахрайства на цьому ярмарку — понад всяку міру. Мене поставили поряд зі ще двома, непоганими на вигляд, кіньми, і чимало людей підходили до нас, прицінювалися. Побачивши мої коліна, джентльмени одразу втрачали до мене всякий інтерес, хоча продавець і божився, що це я послизнувся у стійлі.

Спочатку мені заглядали в зуби, тоді обдивлялися очі, потім обмацували ноги, уважно досліджували шкіру і м'язи, а насамкінець дивилися, яка у мене хода. І я просто дивуюся, наскільки по-різному можна робити одне і те ж! Хтось робив усе похапцем, грубо, неначе бачив перед собою не коня, а бездушну колоду, а хтось делікатно клав руку мені на спину, лагідно плескав по холці, навіть говорив: "А дозволь-но мені…" Скільки людей — стільки манер; того дня я досхочу на них надивився!..

Мені припав до вподоби один покупець. Якби він мене купив, я був би просто щасливий. Він не належав ані до джентльменів, ані до когорти тих вульгарних галасливих типів, що самі величали себе джентльменами; звичайний собі чоловік, невисокий, але гарної статури і досить меткий. Він тільки доторкнувся до мене, а я вже знав, що він чудово розуміється на конях. Говорив він спокійно, а його сірі очі дивилися просто, весело і приязно. Вас це, можливо, здивує, але запах свіжості, що йшов від нього, нікого не міг залишити байдужим. Цей чоловік пахнув не пивом, не тютюном (ненавиджу цей сморід!), а саме свіжістю, ніби щойно зійшов із сінника. Він запропонував за мене двадцять три фунти, але отримав відкоша та й пішов собі далі. Я сумно проводжав його поглядом, аж поки він не розчинився в натовпі. Після нього з'явився інший покупець — із вольовим обличчям та громовим голосом. Мені аж моторошно стало від думки, що цей громило може стати моїм власником, але він покрутився, покрутився і пішов собі геть. Підходили ще двоє чоловіків, але вони, напевно, просто вешталися ринком, аніж планували щось купувати. Потім знову з'явився громило і став пропонувати за мене двадцять три фунти. Продавець завагався, міркував, чи не скинути ціну, і от, коли вони готові були вдарити по руках, прийшов мій сіроокий покупець. Я мимохіть потягнувся до нього, він лагідно погладив мене по голові і сказав:

— Ну що, старий, гадаю, ми знайдемо спільну мову. Даю за нього двадцять чотири.

— Двадцять п'ять — і він ваш.

— Двадцять чотири фунти і десять шилінгів, — сказав, як відрізав, мій друг, — і ні пенні більше. То так чи ні?

— Згода, — здався продавець. — Повірте, цей коник — справжній скарб. Якщо ви шукаєте коня для запрягу, вважайте, що ви влучили в яблучко.

Тут же, на місці, відбувся розрахунок. Новий господар узяв мене за повід і повів на заїжджий двір, де вже чекали готові сідло і вуздечка. Господар щедро насипав мені вівса, і поки я жував, стояв поряд та розмовляв із собою та мною. А за якихось півгодини ми вже прямували до Лондона. Спочатку ми їхали ґрунтовими дорогами вздовж чудових полів, а потім виїхали на битий шлях і з нього вже нікуди не звертали. Сутеніло, коли ми доїхали до околиць великого міста. На тротуарах світилися газові ліхтарі.

Міські вулиці тяглися ліворуч, праворуч, без кінця перетинали одна другу, і так — на довгі милі. Коли я вже став побоюватися, що кінця-краю не буде тим вулицям, ми нарешті виїхали на довгу стоянку, заставлену кебами, і мій вершник, звертаючись до котрогось із кебменів, бадьоро прокричав:

— Добрий вечір, Старший!

— Здоров! — відповів йому той, кого він назвав Старшим. — Купив щось годяще?

— Думаю, що так, — відповів чоловік.

— Тоді удачі тобі з ним!

— Дякую, Старший, — гукнув чоловік, і ми рушили далі. Невдовзі ми повернули у бічну вуличку і, доїхавши до середини, виїхали в тісний провулок, заставлений з одного боку халупами, а з іншого — будівлями, схожими на стайні й каретні.

Ми зупинилися біля одного з цих будинків, і мій новий господар свиснув. Двері відчинилися, надвір вибігла молода жінка, а за нею — кілька малих дівчат і хлопець. Господар спішився, і вони тепло привіталися.

— Гей, Гарі, хлопчику мій, відчини нам ворота, а мама нехай винесе ліхтар.

За якусь хвилину я стояв перед стайнею, а коло мене юрмилася вся родина.

— Тату, а він добрий? — запитала дівчинка.

— Авжеж, Долі, достоту, як твоє кошеня. Не бійся, можеш його погладити.

А наступної миті Долі вже спокійно гладила моє плече. О, яка це насолода!..

— Припильнуй його, а я зараз запарю висівок і принесу йому поїсти, — сказала мати дівчинці.

— Давай, Полі, давай, я думаю, він не відмовиться. Ти і для мене приготувала смачненьких висівок, правда?

— Ковбаса, запечена в тісті, та яблучний пиріг! — крикнув хлопець, і всі засміялися. Мене завели до затишної стайні, що аж пахла чистотою і була добре вистелена сухою соломою. Наївшись досхочу, я ліг і став мріяти про те, що від цього дня моє життя буде безхмарним і щасливим.

Розділ 33

Кінь у лондонському кебі

Ім'я мого нового господаря — Джеремі Баркер, але всі називали його Джері, тож і я називатиму його так. Його дружина Полі була, напевне, ідеальною дружиною: маленька, кругленька, чорнокоса, чорноока, охайна і завше привітна; її пухкенькі губи весь час усміхалися. Їхній син, якому незабаром виповниться дванадцять, був високим на зріст хлопцем, урівноваженим і щирим. Маленька восьмирічна Дороті (рідні її називали Долі) була мініатюрним відображенням своєї матінки. Загалом, уся родина була дружна та весела, і, треба визнати, такі сім'ї мені ще не траплялися.

Джері мав кеб та двох коней; він сам працював і кебменом, і конюхом. Мого сусіда у стайні — високого, білого, доволі масивного коня — звали Капітаном. То був уже немолодий кінь, але замолоду, я думаю, він відзначався надзвичайною красою. Капітан і тепер, уже в літах, зберігав гарний вигин шиї та поставу голови. Не треба бути великим знавцем, аби побачити в ньому чистоту породи, і, незважаючи на прожиті літа, уся його постава випромінювала шляхетність. Якось він обмовився, що замолоду йому довелося побувати на Кримській війні.[74] Його власником був кавалерійський офіцер. Тож коли їхній полк ішов в атаку, найчастіше передові лави очолював саме він, Капітан. Згодом я розповім про цю війну докладніше.

Наступного ранку, коли мене начистили, як на парад, Полі й Долі вийшли у двір, аби ближче познайомитися зі мною. Гарі, котрий ще від самого ранку допомагав батькові по господарству, запевнив їх, що з мене "будуть люди". Полі пригостила мене шматком яблука, а Долі — скибочкою хліба. Вони ходили коло мене так, наче я знову став колишнім Чорним Красенем. Звичайно, приємно, коли тебе оточують турботою і кажуть гарні речі, і я щосили намагався засвідчити цим людям, що хочу з ними дружити. Полі заявила, що я дуже гарний, і, якби не побиті коліна, мене б нізащо не поставили у кеб.

— Не варто сподіватися, що нам хтось скаже, як це сталося і хто в цьому винний, — мовив Джері. — Принаймні, поки я сам не знаю, що й до чого, не бачу сенсу ображати мого коника якимись підозрами. Коня з таким твердим і акуратним кроком у мене ще не було. Полі, як ти гадаєш, може, назвемо його Джеком, як попередника?

— Хай буде Джек, — погодилася Полі. — Мені подобається, коли гарне ім'я передається з покоління в покоління, як реліквія.

Капітан працював від ранку до полудня, а пополудні, коли Гарі, прийшовши зі школи, нагодував мене, напоїв, настала моя черга.