Читати книгу - "Не гальмуючи. В полюванні на тебе, Єва Райн"

Ніка

Старий Вовк майже тягнув мене за собою. А я слухняно намагалась йти в ногу, та він був надто швидкий і різкий. А його невдоволення відчувалось навіть без слів. 

– Тобі проблем мало? – не стримався таки, майже заштовхавши мене в якусь з кімнат. 

– Я ж нічого не зробила! – спробувала виправдатись. 

– Чого загравала до Бетмена? – сердито спитав. 

– Загравала?! Та ми просто розмовляли! Я його… пивом облила. 

– Молодець! Чого ти взагалі в офіціантки записалась?

– Хотіла дівчатам і цьому, як його, проспекту допомогти! 

– Дівчата тут працюють, в проспекта обов'язки такі! А от ти – мала не відсвічувати й тихенько збоку спостерігати! 

– Ну вибачте. Я не думала, що це може стати проблемою! 

– Єдина проблема тут – це ти!

– Дядя Толя говорив, що ви різкі, – похмуро подивилась в його сірі примружені очі, – Але, з урахуванням того, що ви знаєте, для чого я тут – це занадто!

– Нічого собі! Дівчинка з зубками! – поблажливо посміхнувся Вовк після моїх слів. 

– Ще й якими! 

– Пам'ятаєш, я говорив, що даю тобі тиждень? 

– Звісно!

– Я передумав. Замість тижня в тебе – хвилина, щоб переконати мене, що ти тут не гарна декорація, а щось можеш. 

– Он як. Гаразд. В лісі біля останньої жертви вбивці я знайшла шматочок жилету. Мотожилету. 

– Хріново. Але що це дає,крім того, що всі вже й так підозрюють байкера у вбивствах?

– Він був зі шкірзамінника, а не шкіри. – сказала, і з задоволенням відмітила, як на обличчі Вовка промайнула цікавість. – А “Акули” чомусь носять жилети зі шкірзаму. Не знаєте, чому, до речі? 

– Знаю. Бо син їхнього президента має свій цех по пошиву одягу зі шкірозамінника. Але ти натякаєш, що до вбивств може бути причетний хтось з “Акул”?

– В мене надто мало інформації, щоб на це натякати. Але ж ви вимагали щось вам дати тут і зараз. От я і поділилась. 

– Точняк… – Зітхнувши Старий Вовк сівши на невеличку канапу. – вважай, тобі пощастило. Хоч це й крапля в морі, та вже щось. Твій попередник, Микита, здається, і цього не мав. Але не думай, що тобі тут дозволено все. Я ще приглядатимусь до тебе. 

– Навзаєм! – вирвалось у мене. Надто вже розсердив його тон! – Тепер ваша черга!

– Ми на ти. 

– Твоя черга. Гаразд. 

– Що ти хочеш знати? 

– Дядя Толя сказав, що ти відповідаєш за кожного, хто носить твої нашивки. Це так? 

– Дуже сподіваюсь на це. 

– Скільки дійсних членів клубу у “Вовків” зараз?

– 36. 

– Оо, не мало. 

– З них семеро за кордоном, троє – вже давно не їздять і лишаються мемберами тільки з поваги до зробленого для клубу раніше. 

– Отже 26?

– Ще один на інвалідному візку. Двоє – мої брати, за яких я точно поручусь. Ну і я. 

– У висновку двадцять два. Вже легше. – я сіла поряд з Вовком і повернулась до нього. – Ви ж думали про це вже, так? Як тільки все почалось, з другого, а можливо вже й з першого вбивства. Думали, хто може це зробити, за чиєю личиною ховається звір? 

– Я про це щогодини думаю. 

– Тоді ви… тобто ти, розумієш, про що я. Кого зі своїх ти міг би підозрювати? 

– Нікого. 

– Спитаю по іншому. На кого впала хоч тінь підозри?
– Нікого, хто носить нашивки “Вовків”! – підвищив голос Старий Вовк. – Я зрозуміло висловився? 

– Так. Зрозуміло. Чесність за чесність – я повірю тобі, коли знатиму кожного, поспілкуюсь, подивлюсь в очі. 

– Самовпевнено. Мені навіть подобається. Гаразд. Даю добро. 

– От і чудесно! – демонстративно простягнула руку Вовкові, та він не поспішав її тиснути. 

– Якщо так… То чого ти викреслила зі списку мене? – проникливо глянув в очі поглядом старого, побитого життям хижака…