Читати книгу - "Сповідь"

Після приїзду в Мотьє я написав мілордові Кейту, маршалу Шотландії і правителю Невшателя, сповіщаючи його про те, що я прибув у володіння його величності, і прохаючи його заступництва. Він відповів мені з властивою йому великодушністю, якої я і чекав. Він запросив мене до себе. Я прийшов разом з паном Мартіне, власником маєтку Валь-де-Травер, що був у великій милості в його превосходительства. Поважна зовнішність цього славного і доброчесного шотландця справила на мене велике враження, і з цієї самої хвилини між нами виникла міцна дружба, яка з мого боку завжди залишалася незмінною і була б такою ж і з його боку, якби зрадники, що позбавили мене всіх утіх у житті, не скористалися моєю відсутністю і його старістю, щоб обмовити мене в його очах.

Джордж Кейт, спадковий маршал Шотландії, брат знаменитого генерала Кейта, який прожив славне життя й відважно поліг на полі битви, залишив батьківщину ще замолоду і був засуджений на вигнання за свою відданість дому Стюартів, в якому він, проте, скоро розчарувався, помітивши в ньому несправедливий і тиранічний дух, властивий їм завжди. Він довго жив в Іспанії, приваблений її кліматом, і, нарешті, як і брат, перейшов на службу до прусського короля, який умів орієнтуватися в людях і прийняв їх так, як вони на те заслуговували. За такий прийом маршал Кейт віддячив чималими послугами і, що набагато цінніше, своєю щирою дружбою. Велика душа цієї гідної людини, вільнолюбної і гордої, могла підкорятися тільки узам дружби, але їй вона підкорялася так, що, попри всю відмінність їхніх правил, відтоді король для маршала був тільки Фрідріхом. Король давав йому важливі доручення, посилав його до Парижа, в Іспанію і, нарешті, коли він постарів і став потребувати відпочинку, призначив його правителем графства Невшательського, поклавши на нього благородне завдання провести там залишок життя в турботах про щастя цього маленького народу. Невшательці люблять лише показний блиск і мішуру, справжньої гідності не розуміють, а просторікування мають за свідчення розуму. Побачивши людину спокійну і без претензій, вони сприйняли його скромність за зарозумілість, відвертість – за грубість, лаконічність – за дурість і почали опиратися його добродійним турботам, оскільки він хотів бути корисним без догоджання і не вмів лестити тим, кого не поважав.

Коли в безглуздій історії з пастором Петіп’єром, вигнаним своїми побратимами за те, що він нікому не бажав вічних мук, мілорд став проти незаконних дій пасторів, – проти нього піднялася вся країна, інтереси якої він захищав. Коли я приїхав, це дурне ремство ще не затихло. З першого погляду я відчув жаль до цього поважного старого, так мене вразила худорба його тіла, вже виснаженого роками; але, вдивившись у його жваве, відкрите і благородне обличчя, я відчув повагу і таку цілковиту довіру, що вони взяли гору над усіма іншими почуттями. На моє коротке вітання він відповів тим, що заговорив про щось інше, немов я прожив тут уже тиждень. Він навіть не запропонував нам сісти. Набундючений поміщик так і залишився стояти. Але я помітив у проникливому і гострому погляді мілорда такий ласкавий вираз, що відразу відчув себе як удома і без церемоній сів на софу поряд з ним. З його дружнього тону, яким він одразу звернувся до мене, я зрозумів, що моя невимушеність йому сподобалась, і він, мабуть, подумав: «Ну, цей не невшателець!»

Дивовижна дія великої схожості характерів! У віці, коли серце звичайно вже втрачає своє природне тепло, цей добрий старий перейнявся до мене такою палкою приязню, що всіх здивувала. Він відвідав мене в Мотьє, під приводом полювання на перепелів, і провів зі мною два дні, ні разу не взявши до рук рушниці. Між нами запанувала така дружба, що ми не могли вже обійтися один без одного. Замок Коломб’є, куди він переїздив на літо, був розташований за шість льє від Мотьє. Не рідше ніж раз на два тижні я вирушав до нього на цілий день і так само пішки повертався до себе із серцем, завжди сповненим вражень від цієї людини. Звичайно, мене хвилювали при цьому зовсім інші почуття, ніж ті, що я переживав під час моїх подорожей з Ермітажу до Обона, але вони були не менш солодкі. Скільки сліз розчулення проливав я нерідко дорогою, думаючи про батьківську доброту, про милі чесноти і лагідну філософію цього поважного старця! Я називав його батьком, а він мене – «дитино моя». Ці ніжні імена частково дають уявлення про прихильність, що єднала нас, але не можуть висловити нашої взаємної потреби постійно бачитися й бути разом. Він будь-що хотів оселити мене в замку Коломб’є і довго наполягав, щоб я зайняв кімнату, яку мені звичайно відводили там. Врешті-решт я сказав йому, що вдома почуваю себе вільніше і волію мати змогу постійно відвідувати його. Він схвалив мою відвертість, і про це більше не було мови. О добрий мілорде! О мій гідний батьку! Як усе ще хвилюється моє серце на згадку про вас! Ах, варвари! Якого удару завдали вони мені, забравши у мене вашу прихильність! Але ні, велика людино, для мене ви залишаєтеся і завжди будете таким самим, як і я залишився тим самим. Вони набрехали вам, але не змогли змінити вас.

Мілорд маршал не позбавлений вад; він мудрець, але все-таки людина. Попри надзвичайно проникливий розум, попри найбільший такт, який тільки можна собі уявити, попри глибоке знання людей, він дозволяє іноді увести себе в оману і не помічає цього. У нього дивна вдача; щось особливе, надзвичайне у складі розуму. Він ніби забуває про людей, яких бачить щодня, і згадує про них в той момент, коли вони найменше цього чекають. Його знаки уваги здаються недоречними, подарунки – примхою, а не бажанням зробити приємне. Він раптом дарує чи надсилає, що йому здумається, байдуже, це річ дуже дорога чи нічого не варта дрібничка. Молодий женевець, який хоче вступити на службу до прусського короля, приходить до маршала. Мілорд замість листа дає йому торбинку з горохом і доручає передати королю. Отримавши таку незвичайну рекомендацію, король негайно влаштовує її подавця на службу. І величні генії користуються мовою, недоступною вульгарним умам. Такі маленькі дивацтва, що нагадують капризи гарненької жінки, робили маршала в моїх очах ще цікавішим. Я був цілком певен і ще більше переконався в цьому згодом, що в серйозних випадках вони не впливали ні на його почуття, ні