Читати книгу - "Спомини"

Наступного ранку ми спробували передбачити деякі з питань, що їх може поставити мені Хрущов. О чверть на одинадцяту ми вийшли з готелю й вирушили на зустріч, що мала відбутися в Кремлі об 11:00.

Кабінет Микити Хрущова знаходився в будинку ЦК КПРС на Старій площі, куди простим громадянам вхід був закритий. Парадний вхід був такий непоказний, що я подумав, наче ми заходимо чорним ходом. Невеликий вестибюль був більше схожий на фойє скромного житлового будинку, ніж на приймальню в штаб-квартирі керівника великої держави.

Мене й Бикова провели до невеликого передпокою. Не встигли ми сісти, як у дверях з’явився Хрущов. Він привітався і провів нас у кабінет, у якому основним елементом був довгий, вузький стіл для нарад, за яким могло б поміститися чоловік двадцять. До цього столу, наче перекладина в букві “Т”, примикав робочий стіл самого Хрущова.

Я представив першому секретарю Олега Бикова.

“Значить, оце і є ваш славнозвісний перекладач, — сказав тов. Хрущов. — Скажіть мені, товаришу Биков, чи ви коли-небудь сиділи в кріслі першого секретаря?”

Олег промимрив щось на зразок: “Ні, товаришу перший секретар”.

“Дуже добре, — сказав Хрущов. — Тепер ви дізнаєтеся, як воно. Я сяду навпроти пана Казенса за стіл для нарад, а ви сідайте посередині за моїм столом. Якщо моє крісло видасться вам незручним, я накажу принести інше”.

Олег запевнив, що в цьому нема потреби. Ми сіли на свої місця. “Тепер, — сказав перший секретар, — поговорімо відверто. Розкажіть мені, будь-ласка, про свою сім’ю. В нас у Росії, перш ніж говорити про справи, ми любимо поговорити про сім’ю”.

Я розповів про свою дружину та чотирьох дочок. Хрущов запитав, чи взяв я їх із собою. Коли я сказав, що ні, він суворо зиркнув на мене й мовив: “Який сором!”

Я пояснив, що дівчатка ходять до школи, але він тільки відмахнувся.

“Школа? Дурниці! Вони не вивчать у школі того, що могли б дізнатися, подорожуючи з татом. Невже вони навіть не поцікавилися вашою поїздкою?”

Я сказав, що наймолодша донька, тоді дванадцятирічна, питала мене перед від'їздом, чи не боюсь я опинитися наодинці із могутнім вождем усіх комуністів. А тоді, не чекаючи на мою відповідь, сказала: “Татку, як побачиш його, просто уяви, що це твій старий дядько, і тобі вже не буде страшно”.

“Мій внук теж дав мені добру пораду, — сказав Хрущов. — Іноді мені доводиться ухвалювати рішення, які члени партії не до кінця розуміють. Коли вони питають мене, чому я вчинив саме так, а не інакше, я кажу, що так порадив мені мій онук. Вони думають, що я жартую. Та вони не знають, який розумний у мене онук”.

Я зауважив, що в першого секретаря тепер багато клопотів у зв’язку з сесією Верховної Ради, і подякував за можливість бути присутнім на засіданні й почути його промову. “Чи ви не втомилися?” — запитав я.

“Це все не так страшно, як видається, але тепер, коли все закінчилося, я почуваюсь трохи виснаженим”, — сказав він.

Тоді він запитав, чи чув я виступ Тито[928].

Я відказав, що ні. Тито виступав на ранковій сесії.

“Справа Тита коштувала мені ще кількох сивих волосин, — сказав він. — Як ви знаєте, наші відносини з Югославією досить дражливі. Я не хочу, щоб маршал Тито думав, що ми надто великі, щоб будувати з югославами відносини на рівних. Між нами є розбіжності, але я постарався переконати його, що поважаю його позицію, хай навіть вона різниться від нашої, і що ми не будемо вдавати, наче цих розбіжностей не існує.

Отож учора, представляючи Тита Верховній Раді, я ясно дав зрозуміти, що певні розбіжності, які існують між нашими країнами, не повинні стати на заваді нашій дружбі, — вів далі Хрущов. — Маршал Тито щиро подякував за моє вступне слово і говорив у тому ж дусі, що й я. Його промова знайшла дуже теплий відгук з боку авдиторії. Після цього в засіданні була кількахвилинна перерва. Мені стало душно, і я вийшов прогулятися й подихати свіжим повітрям.

Під час прогулянки я люблю слухати музику. Я маю невеликий радіоприймач, який ношу в кишені. Отож учора, прогулюючись, я тримав радіо коло вуха, слухав музику й намагався відволіктися від зайвих думок. Аж тут музику перервав випуск новин. Диктор повідомив, що тільки-но закінчилась ранкова сесія Верховної Ради. Він сказав, що маршал Тито і я виступали перед Верховною Радою і заявили, що всі розбіжності між нашими країнами усунуто. Я не міг повірити своїм вухам. Нічого такого й близько не було. Мене, зрозуміло ж, занепокоїла думка про те, що Тито міг почути цю передачу і подумати, що я веду з ним якусь подвійну гру: при ньому я казав, що визнаю існування поважних розбіжностей між нашими країнами, а в спілкуванні з журналістами — замовчую ці розбіжності й удаю, наче їх більше не існує. Як міг цей недоумкуватий диктор ляпнути таку дурницю? Очевидно, річ у тому, що деякі журналісти просто не вміють подати хорошу новину.

Що ж я мав тепер робити? Бігти до