Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

щілина в яких дозволяла проникнути до середини. Але чого не було, так це вікон, навіть натяку на них. Лише стіни в павутині, сторічний пил та сніг біля входу. Найбільш всього воно нагадувало склеп. Попри все це я наважилась на самостійний огляд. Діставши сірники, запалила смолоскип, взятий на всяк випадок за рекомендацією домового. Й добре що послухала, у середині було темно, наче в сраці троля. Наскільки там темно й гадки не мала, та так завжди висловлювався Террі.

Інтуїція мене не підвила, це дійсно був склеп.

Навпроти дверей, біля дальньої стіни стояв вівтар. Уздовж інших стін йшли ряди кам'яних химер різних видів. Стельова ліпнина давно відвалилася й тепер лежала на підлозі разом із впалими колонами, заважаючи пересуватися.

Від несподіваного шереху я перечепилася та впавши, болісно вдарилася носом об камінь. Й звісно пішла кров. Хустинка з собою була, десь глибоко у внутрішній кишені куртки. Поки шукала, переді мною з’явилася висока фігура, загорнута з голови до ніг в ганчірки, що сильно пахли цвіллю.

- Кров, - застогнало воно та протягло до мене кісткову руку.

Від руки я ухилилася, проте сама істота, незважаючи на весь хворобливий вигляд, виявилася дуже спритною, наче хижак на полюванні. Я й оком кліпнути не встигла, як її обличчя виявилось поруч з моїм, а шорсткий язик облизнув з мене кров. Істота на мить відійшла від мене та знову сказала: “кров”, а її очі запалали червоними.

- Ще, - промовило воно друге слово, й знову потягнулося до мене.

Я вже почала вкриватися лускавками для захисту, як тіло створіння скрутило судома та воно голосно завило. Відскочивши від мене почало носитися по склепу, натикаючись на стіни.

- Що?!! Що ти зробила?!! - Вило воно все голосніше й голосніше. А після чого, повністю ставши чорним туманом, розчинилося у повітрі.

Ось тут я відмерла. Озирнувшись по сторонах, та не став більше ризикувати, поспішила залишити склеп.

Діра на місці не опинилося, але, слідуючи слідам, залишеними ним, знайшла свого коня за два квартали на площі, де в центрі була триметрова статуя чоловіка без голови.

- Ти де був? Що, якби мене з'їли? - запитала в коня.

Він подивився на мене своїми величезними каріми очима й сором'язливо відступив.

- Гаразд. Йдемо додому.

Сівши в сідло, ми якнайшвидше залишили руїни позаду.

***

- Швидше за все, це був вампір, - вніс вердикт Коша, наливаючи чай у чашки.

- Вампір?

- Ну, так. Він, мабуть, пив кров тварин у лісі. В іншому випадку ти б з ним не впоралися.

- А я й не впоралась. Стояла як статуя в музею. Він сам втік. Спробував мою кров, закричав й став туманом.

- Туманом кажеш, - а сам замислившись замовк, але все ж простягнув чашку та уважно на мене подивився, - ти у нас дракон. Цікаво виходить.

- Що в цьому цікавого? - прийнявши напій запитала я.

- А те, в тебе не проста кров. Отже, вампіра чекає несподіванка. Я більше не можу сказати, бо не знаю. Їх, вампірів, в свій час натовпом винищували. А ті ще швидше розмножувались.

- Їх й зараз знищують?

- Звичайно. Вони включені до напів розумних немерців. Якщо ще десь залишились звісно. Бо наскільки я знаю, сьогоднішній випадок не враховуємо, про них років двісті ніхто не чув.

Я замислилась. Одна з дівчат, що потрапили зі мною крізь портал, також була вампіром. Цікаво, на неї також влаштовують полювання? Чи як в мене приховають расу?

- Одне можу сказати напевно, - відволік мене від думок домовий, - ти з ним ще зустрінешся.

Ото порадував.

03.02.157р.

Маг-Рівік

Я прийшла до школи вчасно, незважаючи на те, що міського дзвону в лісі не чути. Та все завдяки Кошу. Домовий не лише мене вчасно розбудив, а й приготував сніданок.

Ворота охороняв той самий охоронець, який знов люб'язно показав до якої споруди сьогодні йти. На цей раз це був головний, навчальний корпус, де в холі вже було двоє хлопців. Один високий і худорлявий, а інший навпаки, наче цілими днями брила тягає, настільки випирали його м'язи.

Десь за десять хвилин до восьмої підішли ще двоє дівчат однієї раси. Обидві світлошкірі, з темно каштановим волоссям. Гострими вушками та хвостиками з пензликами.

Та тільки дзвін пробив вісім годин, “качок” відразу оголосив.

- Всі охочі вступити до магічного факультету, йдіть за мною, - й поважно пішов в глиб будівлі.

Зупинилася наша невеличка компанія біля дверей, де нас вже очікував молодий санкор в довгій мантії.

- Це все? - здивовано запитав він у нашого супроводжувача. - Елбан, ти впевнений що нікого по дорозі не загубив?

- Впевнений, - й подивився на нас в пошуках підтримки.

Ми підтвердили.

- Не густо. Моє ім'я Варді Ергін, я заступник декана магічного факультету та сьогодні особисто буду приймати у вас іспит.

Я зловила незадоволення, його явно проти бажання призначили на цю роботу.

- Заходимо в ці двері по одинці. Елбан, куди вже ноги намилив? Будеш оголошувати “наступний”, чи я цим повинен займатися?

Першими, по черзі увійшли дівчата. Потім мене ввічливо пропустили вперед. Я й пішла.

В кабінеті зокрема заступника та Елбана було ще двоє. Сивий чоловік в мантії та молода дівчина.

- Ваші документи, - попросив сивий.

Я протягнула сувій.

- Так що в нас тут. Хм. Чужинка. А де інших загубили? - запитав він коли передав паспорт дівчині, щоб та переписала з них дані.

Це питання мене вже дістало та захотілося випалити щось типу: “з'їла по дорозі”, та втрималась.

- В Доримі.

- Сподіваюсь самі знайдуться. Так, пані Ольше, кладіть свою руку сюди, на цей артефакт, рівненько по центру та думайте про щось приємне.

Артефактом виявилась кам'яна плита квадратної форми де по центру була намальована пентаграма в колі з рун та з таємничою енергією, що виходила з неї. І хоча дівчата назад до коридору не повернулися, та й в кабінеті їх не було, я зі спокійним серцем поклала руку.

Артефакт засіяв, та так яскраво, що навіть я на декілька хвилин осліпла.

- Магічний дар присутній, - вирік сивоволосий, - ось ваші документи, проходьте в ті двері.

Подякувавши, я пішла у вказаному напрямку.

У звичайному класі за партами вже сиділи подружки й про щось не голосно розмовляли.

- Теж пройшла? - запитала одна з них у мене.

- Так, - відповіла я