Читати книгу - "Сирітський потяг"

Я думаю про свій дім на Елізабет-стріт — такий інакший, але, якщо чесно, не кращий за цей. Мама лежала в ліжку посеред дня, в задусі, залишалася у своїй кімнаті до ночі, хлопці плакали, просячи їжі, Мейсі рюмсала, і я думала, що збожеволію від спеки, голоду й шуму. Батько вставав і йшов, казав, що на роботу, хоча щотижня приносив дедалі менше грошей, зашпортуючись, повертався після півночі й смердів хмелем. Ми чули, як він гупав на сходах, на все горло співаючи ірландський національний гімн: «Не зганьбимо слави батьків. За матерів, сиріт і вдів! Вперед! Геть проженем нахаб, співаючи наш гімн солдат!», а тоді вривався у квартиру, де мама його втихомирювала й сварила. Його постать вимальовувалася на тлі слабкого світла спальні, й хоч усі ми мали б спати і прикидалися, що спимо, та уважно слухали, налякані його жвавістю й хвацькістю.

У шафі в передпокої знаходжу свою валізу і купу постільної білизни. Я розгортаю лежанку з кінського волосся й кладу на неї тонку жовту подушку. Знаходжу біле простирадло, яким накриваю свій матрацик, і підтикаю краї поїденої міллю ковдри.

Перш ніж лягти спати, я відчиняю задні двері і йду до нужника. Світло з кухонного вікна слабко освітлює десь із метр, а далі стоїть темрява.

Трава хрустить під ногами. Я знаю дорогу, але вночі все інакше, обриси сарайчика попереду заледве видно. Я дивлюся в беззоряне небо. Моє серце гупає. У цій тихій чорноті навколо мені страшніше, ніж у нічному місті, де шумно і світло.

Я натискаю на клямку й заходжу в сарайчик. Пізніше, трусячись, натягаю панчохи й вибігаю, двері стукають у мене за спиною, я ж біжу через двір і піднімаюся трьома сходинками до кухні. Замикаю двері, як учили, і притуляюся до них, задихана. А тоді помічаю навісний замок на холодильнику. Коли він там з’явився? Містер або місіс Берн, напевно, спускалися на кухню, доки я була надворі.

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Якогось дня посеред другого тижня Моллі стає зрозуміло, що «навести лад на горищі» означає витягати речі, роздумувати над ними кілька хвилин, а тоді повертати їх на місце, трохи акуратнішим стосиком. Серед двадцяти з гаком коробок, які вони з Вівіан встигли розібрати, лише кілька пліснявих книжок і трохи пожовтілої постільної білизни були визнані надто зіпсутими для зберігання.

— Навряд чи я вам дуже допомагаю, — каже Моллі.

— Що ж, це правда, — відповідає Вівіан. — Але ж я допомагаю тобі, хіба ні?

— То що, ви вигадали несправжнє діло, щоб зробити мені послугу? Чи, напевно, Террі? — підігрує Моллі,

— Виконую свій громадянський обов’язок.

— Ви дуже шляхетна.

Сидячи на підлозі горища, Моллі одну за одною виймає речі зі скрині з кедрового дерева, а Вівіан вмостилася на стільці поруч неї. Брунатні вовняні рукавички. Зелена оксамитова сукня з широким поясом-стрічкою. Біленька кофта. «Енн із Зелених Дахів»[8].

— Дай мені ту книжку, — просить Вівіан. Вона бере зелений томик у твердій обкладинці, з золотим тисненням й олівцевим малюнком дівчинки з зібраним у вузол пишним рудим волоссям на обкладинці, і розгортає її. — О, так, пам’ятаю, — каже вона. — Я була майже однакового з героїнею віку, коли вперше прочитала цю книжку. Її мені дала вчителька — моя улюблена. Ну я про неї згадувала, міс Ларсен. — Вівіан повільно гортає книжку, зупиняючись то тут, то там. — Енн так багато говорить, правда? Я була куди сором’язливіша за неї. — Вона підводить погляд. — А ти?

— Перепрошую, я її не читала, — відказує Моллі.

— Ні, ні, я не про це. Ти була дитиною сором’язлива? Що я таке кажу, ти й досі дитина. Я маю на увазі, коли була мала?

— Не те щоб сором’язлива. Я була… тихенька.

— Обачна, — додає Вівіан. — Спостережлива.

Моллі обдумує ці слова. Обачна? Спостережлива? Чи й справді вона така? Якийсь час після того, як загинув її батько, й після того, як її забрали чи, точніше, маму забрали — важко сказати, що сталося перше й чи не було це одночасно, — вона зовсім перестала говорити. Усі їй зауважували та обговорювали, але ніхто не питав її думки і не слухав, коли Моллі її висловлювала. Тож вона перестала намагатися її донести. Саме тоді вона прокидалася вночі й вставала з ліжка, щоб піти в батьківську спальню, та усвідомлювала, що в неї немає батьків.

— Ну, ти й тепер не дуже говірка, правда ж? — каже Вівіан. — Але я бачила тебе надворі, коли Джек тебе привіз, і твоє обличчя… — літня пані піднімає свої вузлуваті долоні, змахуючи пальцями, — аж світилося. Ти без упину щось говорила.

— Ви за мною підглядали?

— Звісно! А як інакше мені хоч щось про тебе дізнатися?

Моллі виймала речі зі скрині й складала їх у стоси: одяг, книжки, різні дрібнички, загорнуті в старі газети. Але тепер вона сидить навпочіпки й дивиться на Вівіан.

— Ви кумедна.

— У цьому житті мене по-різному називали, люба, але кумедною — ніколи.

— Закладаюся, що називали.

— Хіба що за моєю спиною. — Вівіан закриває книжку. — Мені здається, ти любиш читати. Я не помиляюся?

Моллі знизує плечима. Її любов до читання здається справою особистою, що має залишатися між нею і героями книжок.

— Тож яка твоя улюблена книжка?

— Та не знаю. У мене немає улюбленої.

— А я думаю, що, напевно, є. Таким людям, як ти, це властиво.

— Що ви маєте на увазі?

Вівіан прикладає руку до грудей, її рожевуваті нігті здаються ніжними, як у дитини.

— Я ж бачу, що ти чутлива. Глибоко все переживаєш.

Моллі міняється на лиці.

Вівіан дає книжку Моллі в руки.

— Не сумніваюся, що вона здасться тобі старомодною й сентиментальною, але мені хочеться, щоб ти її мала.

— Ви даруєте її мені?

— А чому ні?

На своє здивування, Моллі відчуває, як до горла підступає клубок. Вона сковтує, стримуючи його. Яка дурня — літня пані дала їй плісняву книжку, яка їй ні до чого, а вона розгубилася. Напевно, критичні дні не за горами.

Моллі докладає зусиль, щоб вираз обличчя її не виказав.

— Що ж, спасибі, — відповідає вона байдуже. — Це означає, що мені доведеться її прочитати?

— Безумовно. Я влаштую перевірку, — каже Вівіан.

Якийсь час вони працюють майже в тиші, Моллі витягає котрусь річ —