Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сирітський потяг 📚 - Українською

Читати книгу - "Сирітський потяг"

461
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сирітський потяг" автора Крістіна Бейкер Клайн. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 68
Перейти на сторінку:
ясно-блакитну кофту в заплямовані й вицвілі квіти, брунатну сукню без кількох ґудзиків, бузковий шарф й одну рукавичку до нього, — а Вівіан зітхає: «Напевно, немає сенсу це залишати», а тоді неминуче додає: «Покладімо до тих речей, щодо яких ще треба вирішити».

Відтак ні з того ні з сього Вівіан питає:

— То де тепер твоя мама?

Моллі звикла до таких раптових питань. Вівіан має схильність продовжувати обговорення, початі кілька днів тому, з того місця, на якому вони зупинилися, наче робити так — цілком природно.

— А хтозна. — Вона щойно розкрила коробку, яка, на радість, має такий вигляд, наче її буде легко позбутися — десятки запилених складських книжок з 1940—1950-х. Безсумнівно, у Вівіан немає причини за них триматися. — Це можна викинути, як думаєте? — питає вона, витягнувши тонкий чорний записник.

Вівіан бере його з її рук і гортає.

— Ну… — Вона змовкає і підводить погляд. — А ти її шукала?

— Ні.

— Чому?

Моллі пронизливо скидає оком на Вівіан. Вона не звикла до таких прямих питань, власне, ні до яких не звикла. Єдина людина, що так прямо з нею розмовляє, — це соціальна працівниця Лорі, а та вже знає подробиці її життя. (Хай там як, Лорі не питає її чому. Її цікавить лише наслідок і напучування). Але Моллі не може огризнутися на Вівіан, що, як-не-як, врятувала її від колонії. Якщо порятунком можна назвати п’ятдесят годин прискіпливих розпитувань. Моллі відкидає волосся з очей.

— Не шукала, бо мені байдуже.

— Справді.

— Справді.

— Анітрохи не цікаво.

— Ні.

— Чомусь я в це не вірю.

Моллі знизує плечима.

— Гм-м… Бо, власне кажучи, мені здається, що ти… злишся.

— Я не злюся. Просто мені байдуже. — Моллі витягає стосик записників із коробки й гупає ними об підлогу. — Віддамо на макулатуру?

Вівіан гладить її по руці.

— Напевно, цю я залишу, — каже вона, як наче дотепер не казала такого про всі інші коробки.

— Вона пхає носа в мої справи! — каже Моллі, притуляючись лицем до Джекової шиї. Вони у його «сатурні», вона сидить на ньому згори на відкинутому передньому сидінні.

Сміючись, лоскочучи її щоку щетиною, він питає:

— Що ти маєш на увазі?

Його руки прослизають їй під сорочку, і він гладить її боки.

— Лоскітно, — пищить вона, звиваючись.

— Мені подобається, коли ти так вигинаєшся.

Моллі цілує його в шию, в темну пляму на підборідді, в куточок губ, в густі брови, а він притягає її до себе ближче, проводить руками по її боках, під маленькими грудьми, обхоплює їх долонями.

— Я й крихти не знаю про її життя — і не хочу знати! Але вона очікує, що я розкажу їй усе про своє.

— Ой, годі, що тобі з того? Якщо вона трохи більше про тебе знатиме, може, поводитиметься привітніше. Може, години минуть трохи швидше. Напевно, їй самотньо. Хочеться з кимось поговорити.

Моллі кривиться.

— Прояви трохи чуйності, — муркоче Джек.

Вона зітхає.

— Я не мушу розважати її оповідками про своє паскудне життя. Усі не можуть бути багаті й жити в хоромах.

Він цілує її в плече.

— Тоді підійди з іншого боку. Став їй питання.

— Нащо це мені? — Вона зітхає, гладячи пальцем його вухо, доки він не повертає голову й кусає його, а тоді обхоплює губами.

Він простягає руку й хапається за важіль, і спинка сидіння різко опускається. Моллі незграбно на нього падає, й вони обоє починають сміятися. Зсовуючись убік, щоб їй вистачило місця на задньому сидінні, Джек каже:

— Просто роби те, що треба, аби відпрацювати свої години, згода? — Повертаючись набік, він проводить пальцями по поясу її чорних легінсів. — Якщо тобі це не вдасться, можливо, мені доведеться знайти спосіб потрапити в колонію разом з тобою. А від цього нам обом буде несолодко.

— Як на мене, не так і погано.

Спускаючи її пояс нижче, він каже: «Ось кого я шукаю» — і обводить контури витатуйованої черепахи у неї на стегні. Панцир черепахи — загострений овал, розділений навпіл, наче щит, із роменом з одного боку й індіанською закруткою — з другого, а лапи розкинуті загостреними арками.

— Нагадай-но, як звати цього малого?

— У нього немає імені.

— Я назву його Карлосом, — каже він, нахиляючись і цілуючи її стегно.

— Чому?

— У нього такий вигляд, як у Карлоса. Правда ж? Бачиш його маленьку голову? Він наче киває, мовляв: «Як життя?» Привіт, Карлосе! — каже він фальцетом, із акцентом, торкаючись черепахи вказівним пальцем. — Як справи, чуваче?

— Ніякий це не Карлос. Це індіанський символ, — мовить вона трохи роздратовано, відштовхуючи його руки.

— Ой, та ну, визнай — ти була п’яна й вибрала якусь випадкову черепаху. Тобі під руку так само легко могло потрапити закривавлене серце або якісь несправжні слова китайською.

— Це неправда! Черепахи означають дещо дуже особливе в моїй культурі.

— Та ну, принцесо-воїне? Наприклад?

— Черепахи носять свої домівки на спині. — Проводячи пальцями по тату, Моллі розказує йому те, що розповів їй батько. — Вони водночас відкриті й приховані. Вони символ сили й стійкості.

— Це дуже глибоке твердження.

— А знаєш чому? Бо я дуже глибока.

— Справді?

— Так, — відповідає вона й цілує його в губи. — Взагалі, я зробила це тату, бо, коли ми жили в Індіан-Айленді, у нас була черепаха на ім’я Шеллі.

— Он воно що.

— Ага. От тільки я не знаю, що з нею сталося.

Джек кладе долоню їй на стегно.

— Я певний, що все з нею добре. Хіба черепахи не живуть років зі сто?

— Якщо сидять в акваріумі та їх нікому годувати — ні.

Він нічого не відповідає, просто обіймає за плечі й цілує її волосся.

Вона вмощується на сидінні поряд із ним. Вітрове скло запітніло, ніч темна, й у Джековому «сатурні» вона почувається закутаною, захищеною. Як черепаха в панцирі.

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Коли Моллі натискає на кнопку дзвінка, до дверей ніхто не підходить. У будинку тихо. Вона дивиться на телефон: 9:45 ранку. Сьогодні в учителів день для самоосвіти, занять немає, тож вона подумала: чому б не відпрацювати кілька годин?

Моллі тре руки й намагається вирішити, що робити далі. Ранок надміру туманний і холодний, а вона забула взяти з собою светра. Дівчина сіла на безплатний екскурсійний автобус, який об’їжджає острів по колу, й вийшла на найближчій до будинку Вівіан зупинці, хвилин за десять ходьби. Якщо нікого немає вдома, їй доведеться повернутися на зупинку й почекати наступного автобуса, на що буде потрібен якийсь час. Але, попри сироти на шкірі, Моллі завжди любила такі дні. Застигле сіре небо й голі гілки дерев їй до душі більше, ніж нехитрий прогноз сонячних весняних днів.

У маленькому записнику, який

1 ... 21 22 23 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сирітський потяг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сирітський потяг"