Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

424
0
18.07.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Листи до себе" автора Борис Іванович Кульчицький. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 68
Перейти на сторінку:
правління означало одне: голодну зиму для всієї родини, кілька років в`язниці для господаря двору.

Категорій податків було стільки що в них, мабуть, плутались, і ті хто їх запроваджував. Потрібно було здати шкуру з поросяти, вовну з вівці, щетину з свині, ратиці і роги з корови, кору з дерева[22], пір`я з гуски чи качки, картоплю з городу, гроші за плодове дерево чи кущ.

Був навіть податок на «дим». Так його називали. До стягнення цього податку залучались і ми, школярі–піонери, комсомольці. Як тільки-но з комина чиєїсь хати появлявся дим, то це означало, що там палять дровами. Перегорілі дрова — то попіл.

А попіл — то добриво. Стільки-то попелу треба було зібрати з кожного комина. Нашим завданням було вчасно повідомити десятника з чийого комина і коли йшов дим.

На той час багатих, заможних селян вже не було. Вони були ліквідовані як клас «куркулів». Залишились лише бідні, зате рівні. Ось з тих рівних збирались такі податки. Вдягались селяни теж дуже невибагливо. Шилась така одежа (в основному з домотканого полотна), яка вибілювалась в сонячні і теплі дні на леваді біля річки чи струмка. А вже потім, по необхідності, фарбували в той чи інший колір. Купити в крамниці щось готове було майже неможливо. По-перше, в тих крамницях мало що було; по-друге, грошей у селян також не було.

Значну частину року переважна більшість ходила босоніж, а що вже діти, підлітки, то ноги їх не знали взуття.

З ранньої весни, лише тільки сходив сніг, наші ноги не взувались до пори, поки калюжі на дорозі не покривались зморщеною плівкою льоду, болотяна колія перетворювалась в «зцементовану» морозцем бруківку, а ступні ніг набували синьо-червоного кольору.

Все це переживалось так, наче по-іншому і не могло бути. Ланцюжок життя звивався, крутився, минав перепони, прискорював, а коли й сповільнював свій рух, але не розривався, не зупинявся. То тут, то там гуло весілля, народжувались діти, поставали нові хати, приходили з військової служби, гуртом ходили на гучні першотравневі мітинги і демонстрації, нишком святкували Паску і Різдво.

Машина по знищенню «ворогів народу», «контрреволюціонерів», «шпигунів», «троцькістів», «гнилих елементів», «націоналістів», «сіоністів», «бундівців», «націонал-ухильників» почала дещо зменшувати оберти.

Щоб не допустити того збою і тим не затьмарити революційну пильність радянського народу, вірні соратники, передбачаючи мудрі вказівки Вождя, кожен в своїй Республіці, один поперед другого почали гарячково шукати, чим ту машину заправити для подальшої ритмічної її роботи.

На ХІІІ з’їзді КП(б)У обговорювалось це питання і у виступі члена ЦК КП(б) України Шліхтера О. Г. Звинувачення у шкідництві було пред’явлено вже не окремим «контрреволюціонерам» та «націоналістам» (як це зазвичай практикувалось), а національним меншинам, тобто цілим націям[23].

Цим закликом партії було ознаменовано новий потік репресій.

І… почалося!

На Поділлі почали заправляти «машину» поляками, євреями, молдаванами, на Півдні — татарами, греками; на Сході — німцями, болгарами; росіян та всіх інших «вилущували» — де доведеться.

Щодо мого села Порубенців і тих, що довкола нього: Соколови, Мазурівки, Вугринівки, Лелітки, то конкретно це проявлялось в тому, що вранці розносилось повсюдно: «Забрали Йона Бокурію, іншого разу — Чубинського, ще іншого молодого Тишлера».

Якось розпитувати, проявляти цікавість до подій, пов`язаних з отим «забрали», ніхто ні з дітей, ні з дорослих в самій потаємній думці не зміг би наважитись.

Ніхто нічого не запитував, ніхто нічого не розказував, а всім все було зрозумілим: людину забрали і вона зникала назавжди. Соратники, маршали, перші секретарі, голови, керуючі, завідуючі один поперед другою зводили просто-таки фантастичні наклепи, щоб відвести від себе підозру, недовіру, сумнів — не допомагало.

Знаходився хтось збоку, зверху, знизу і клепав донос — не рятувало. В якусь із ночей і він зникав. Нижчі наслідували вищих.

Варфоломіївські ночі наступали одна за другою, а вдень «населення» співало:

От Москвы до самых окраин,С южных гор до северных морей Человек проходит как хозяин Необъятной Родины своей.

Але ночі змінювались світанками, а зранку люди ставали до життєвих справ: хто на фабрику до верстату, хто в поле до плуга.

Ходили по суниці, по гриби, по черешні. Запам’яталось, коли раненько, ще ледь сіріє, гурт хлопчаків прямує до лісу аж під Кожухів (десь кілометрів вісім) по черешні. Була така ділянка в тому лісі, де росли одні черешні. Хто і коли посадив ті черешні — ми не знали.

Дерева були старі, високі, а вже на самій розлогій кроні густо розсипані ягоди: де червоні, де чорні. Йдучи до черешневого лісу, часу не витрачали. По дорозі обдирали кору з липи і, не перестаючи йти, перекинувши смужки липової кори через плечі, в’язали відра. Поки приходили до місця то в кожного вже було два відерця. Тепер залишалось вибрати те дерево, на якому було найбільш рясно. За кілька годин повертались з повними відерцями до містечка. Хто на «новий» базар, хто на «старий». Стоїш, чекаєш. А може хтось купить? Карбованець з відром.

Виручені два карбованці, не розтринькуючи ні копійки, приносив мамі. А мама вже давала їм раду.

Набрів якось на посадку дубову. Була вона порівняно недалеко від села (кілометр–півтора). Що було в тому особливого, то те, що ходити до неї можна було не ховаючись від усіх[24], а стежкою байраку.

Готуючись до зими, за доброї погоди, я бігав у ту посадку два–три рази на день. Зрубаю дубчака, обшурхаю гілля, а кількаметрову жердину на плечі і додому. Жили ми тоді у Коляди. То вже впритул до Вугринівки. До містечка кількасот метрів. Ось так і носив ті гілляки і складав у дворі. Одного разу глянув на стос моїх дров — очам не вірю! Хтось обчухав до білого дубові жердини. Мій подив розсіяв хазяїн наш. Не розтлумачуючи що і до чого, дав мені кілька карбованців, кинувши: «Принесеш ще — дам рубля». Чомусь мама дозволила мені витратити ті гроші на свій розсуд.

Купив собі блокнот, кольорові олівці, ніж та металеву ручку, в яку вставлялось з одного боку перо, а з другого олівець. Блокнот теж був особливий. Розгорнеш, а там немає листочків. Прямо на палітурці напишеш олівцем, а потім легенько пальцями стиснеш — все написане зникає… Такого блокнота не було ні в кого. З усіх кутків села прибігали до

1 ... 20 21 22 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"