Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

На другий день, коли полігон майже не охороняється, ми вже господарюємо безпосередньо на вогневих точках. Тут, як добре пошукати і як пощастить, то можна знайти один–два, а то і декілька справжніх бойових патронів. А це майже все, що потрібно для виготовлення самопала.

Так, запобігаючи розриву і передчасному вибуху бойового патрона, його звужену шийку трохи розхитували, чим послаблювали вихід для кулі і запобігали тим можливій віддачі порохових газів в сторону обличчя стрільця.

Приготувавшись вистрілити з такого «револьвера», я почав щось шукати для мішені. Не знайшовши нічого підходящого, поставив за кілька кроків торбинку з книжками.

Прицілився. Постріл!

В палітурці першої книжки акуратна дірочка від кулі, а далі… Далі все пошматовано в дрібні клаптики паперу.

Куля була розривною.

Збирані нами кулі від бойових патронів використовувались як наконечники для стріл. Витопивши на вогнищі свинець з кулі, ми одягали її на дерев’яний прутик, в кінці якого кріпили чотири качині чи гусячі пір’їнки. Така стріла давала змогу стріляти з лука досить влучно. Та й на більшу відстань Одного разу я випустив таку стрілу просто неба. Метнувшись у височінь, стріла зникла з очей. Шукаючи поглядом, куди б вона могла впасти, я помітив її хвіст у солом’яній стрісі колгоспної клуні. Зайшовши всередину, виліз на горище і почав намацувати її в солом’яному снопі.

— Десь тут.

Лапаючи руками попід бантиною і зав’язкою, я щось намацав. Витягнув. То була торбина з металевою застібкою. Щось схоже на портфель…

Відкрив. Повна торбина грошей! З яких часів і хто заховав ті гроші? Від твердих пачок царських асигнацій трохи несло задухою.

Так і поніс я ту торбинку в контору колгоспу. Це в той же клуб, тільки вхід з другої сторони. Особливого інтересу в конторі до моєї знахідки не було виявлено. Не перелічуючи грошей, а так, перекинувши в руках пачки, рахівник сказав навпроти сусідові з рахівницею:

— Ти бач, і гроші не зберіг, і сам не зберігся… А потертий шкіряний портфель віддали мені. То, мабуть, за понівечену і прострілену полотняну торбину.

З часом військові все ж зуміли залишити нас без боєзапасів. Більш ефективно розставлялось оточення полігону. Декілька командирів обходили хазяїв тих домівок, яких вважали за потрібне суворо попередити, щоб діти під час стрільб знаходились на очах у батьків. Однак, зі стрільбища ми мали певний зиск. Раз–у–раз військову частину, яка дислокувалась у нас, переводили кудись у інше місце. Поки прибувала нова — всі макети облаштованого полігону: дерев’яні покриття, штурмові укріплення, риштування і таке інше, ми розбирали на дрова.

Вже в той час і в ті роки я призвичаївся піднімати, носити тяжкі (для мого віку) вантажі. Тим, мабуть, пішов у батька.

Добре пам’ятаю, як на цукровому заводі, ще у Волочиську, вантажили зі складів[20] у залізничні вагони цукор.

В розпал сезону, коли завод працював на повну потужність, не вистачало вантажників, щоб швидко завантажити поданий під склади ешелон критих вагонів. В такому випадку, після основної роботи, певна частина робітників заводу йшла на погрузку і тоді, вже в авральному темпі, завантажувався ешелон. Ми, діти, йшли до своїх батьків (це ж було за кілька десятків кроків від дому) і з захопленням спостерігали, як спритно наші батьки перекидували оті лантухи з цукром.

Звичайно, кожен з нас вважав, що найкраще це робить його батько. Я стою в створі широких воріт складу. Звідси добре видно високі яруси складених мішків з цукром. Нахиливши голову і трохи зігнувши ноги в колінах, батько підставляє спину, а два робітники, злагоджено схопивши лантух «за вуха» кладуть–кидають його на батькові плечі.

Ворухнувши плечима для рівноваги, тато підтюпцем ступає по дощатих сходинах до вагону, а там теж двоє робітників знімають зі спини нахиленого тата лантух з цукром і кидають його на штабель. Один за одним, один за одним.

Ланцюжок із лантухів рухався, невпинно виринаючи з пакгаузу і пірнаючи у вагон. Десь за годину–півтори вагон наповнювався вщент до самого верху і щільно до дверей. За тим подавався другий вагон, третій і… так, аж поки не завантажувався цілий ешелон. Через кілька років ходив і я в такому ланцюгу і з такими ж вантажами.

А поки що я хлопчисько і кільце у мене в своїй ланці.

Кільцем отим я пов’язаний з Янусею. Часто-густо мама, працюючи в артілі, залишала її на мій догляд. А я все намагався якось утекти від молодшої сестрички. То закрию її в хаті, а сам… Куди мене тільки не носило. Прибігаю, а вона стоїть в вікні і плаче. Нарешті, беру з собою: зайнятий біля того ж клубу з такими, як сам, забувши про неї.

Пробігаючи біля клуні, почув чиєсь схлипування. Прислухався, а то Януся провалилась в старий, покинутий льох. Витягнув я її якось звідти. Обтрусив, витер, застеріг від докорів мами, забавив її і пішов додому.

Захворіла Януся дифтерією. Два чи три дні пролежала в гарячці, а як почала задихатись, мама мені сказала:

— Біжи, Болік, до тьоті Броні.

За кілька годин прийшли ми з тьотьою, а Янусю вже задушила хвороба.

— Біжи–но, Болік, за бабцьою.

В метушні та біганині якось і не сприйняв я того, що трапилось. Лише згодом дуже докоряв собі, що не можу і не вмію спокутувати той гріх, що взяв на себе, коли доглядав за нею не завжди як слід. Час від часу проблискувала втішна думка:

— Януся не по-справжньому померла, це вона так…, вона обов’язково повернеться. А вже тоді я буду її забавляти як слід, буду доглядати, годити…

Не повернулась.

Поховали її на кладовищі, що було далеченько за нашим селом, під Леліткою.

В середині 90‑х років надумав я піти на кладовище. Прийшов, а цвинтаря немає. Стоять на тому місці величні будинки, розмежовані дорогами, ростуть дерева, буяє городина.

Вдвох з мамою жили ми так, як переважна більшість людей навколо нас. В хаті у нас бувало сито і тепло, а бувало голодно і холодно; в цілому ж як пам`ятаю, більшість селян жили бідно, а то й дуже бідно. Робили в колгоспі тяжко, а одержували на ті трудодні мало. Особливо «душили» селян податки[21]. Не дай Бог затриматись з виплатою якогось там податку.

Поява в дворі обліковця з сільради, чи виконавця з