Читати книгу - "Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен"

Щойно ми вирушили, я ввімкнула навігатор на телефоні й подумала про те, куди нам поїхати. Вирішила спершу тримати маршрут до Національної алеї. Там можна погуляти. Ми приїхали туди й пішли прогулювалися широкими вуличками.

Ми з Дейвом говорили про все на світі: про дитинство, про друзів, про батьків, про Берлін, про навчання... Та майже про все! Я пізнала Дейва з зовсім іншої сторони. Він досить приязний, просто у нього важкий характер.  Думаю, що він ще молодий і зможе сам змінити своє бачення на життя.

Почало темніти, а ми тільки встигли дійти до кінця алеї, де знаходився Меморіал Лінкольна і дзеркальний ставок. Я любила колись тут гуляти, але ще коли ходила в школу, а тепер, коли я у коледжі, то на ці всі прогулянки просто не вистачає часу.

- Ну що, куди йдемо далі? - зупинившись біля озера, запитав Дейв.

- А хіба не додому? Вже темно, батьки хвилюватися будуть.

- Ти показала мені лише алею, а я б хотів подивитися все місто.

Я задумалася на хвилину, і еврика! У голову мені прийшла одна класна ідея.

- Знаєш, що? Поїхали на набережну. Я, здається, знаю спосіб, як показати тобі все місто, - усміхнувшись, сказала я.

- Ну тоді, чого ми чекаємо? - відповів він, і, взявши мене за руку, ми побігли до машини.

Ми їхали до набережної хвилин сорок, адже вона знаходиться зовсім не близько від алеї. Припаркувавши машину, ми вийшли, і я, взявши Дейва за руку, як він мене раніше, повела нас до Центру Кеннеді. Це дуже цікавий національний музей прикладних мистецтв, але сьогодні я привела його не для того, щоби дивитися на "мистецтва". Я привела його сюди задля того, щоби він міг розгледіти місто з неймовірної висоти. Так, так, це місце, можливо, найвища точка Вашингтону. Ми зайшли у ліфт і піднялися на 86 поверх, вийшовши на дах.

- І навіщо ти мене сюди привела? - здивовано запитав Дейв.

- Ти ж хотів подивитись на ввесь Вашингтон. Якраз зараз подивишся, - загадково відповіла я, йдучи маленьким темним коридором.

Ми вийшли на оглядовий майданчик і просто оніміла. Я побачила весь вечірній Вашингтон, як у себе на долоні. Таким красивим його вже давно не бачила... Була на цьому майданчику крайній раз тоді, коли мені було шістнадцять, у свій випускний вечір разом з Лією. І то це було вдень, а вночі... Вашингтон просто неймовірний! Я глянула на Дейва. Він стояв ледь не з відкритим ротом.  Його очі повільно оглядали кожну вуличку, освітлену нічними вогнями. Декілька хвилин ми стояли в тиші, але я перша наважилася порушити її:

- Ну як? Подобається? 

- Я багато разів бував у таких місцях у Берліні, але від Вашингтона я цього не очікував, - сказав він і повернувся до мене, даруючи свій погляд.

Ох, я тонула у його очах. У нього вони такі великі, сірі. Нагадували колір неба під час дощу. Я вперше за цей вечір відчула себе комфортно. Навіть не так. Я відчула себе... захищеною?Збиралася відповісти йому, але в мить мою думку перервав телефонний дзвінок. Дзвонила мама, і я підняла трубку.

- Так, мам?

- Доню, де ви?

- Ем... Ми на набережній гуляємо, а що? 

- А, супер. Я хотіла повідомити, що сьогодні я з татом і Паркерами приїдемо пізно. Маємо деякі справи.

- Добре, мам, я зрозуміла. 

- О'кей тоді, не буду заважати. Розважайтесь, - сказала вона і поставила трубку.

Я вимкнула телефон. Намагалася згадати, що хотіла сказати раніше, але мама своїм дзвінком збила мене з пантелику.

- Щось сталося? - запитав Дейв, помітивши мій здивований вираз.

- Ні, просто наші батьки сьогодні приїдуть пізно.

- Ясно.

- Ти уже намилувався виглядом?

- Хм, я на таке можу дивитися цілу ніч, а що? - запитав блондин, звівши бровою.

- Мені уже пора додому. Я ще не починала вчити теми на завтра.

- О, тоді так. Можемо їхати.

Ми направилися на вихід з центру, дійшли до машини, сіли й поїхали. На вулиці тим часом почався дощ. Каплі важко стікали по вікнах автомобіля. Цілу дорогу ми з Дейвом мовчали і коли доїхали додому, теж. Зайшовши в середину, Дейв нарешті заговорив.

- Ну і дощ пішов, - задумливо сказав він.

- Ну, а що ти хотів? Це вже не літо, - сухо відповіла я, згадуючи теплі деньки жаркої пори.

Після цього я, не попрощавшись з Дейвом, піднялася у свою кімнату. Лягла на ліжко. Мій настрій чомусь дуже різко змінився. Захотілося розплакатись. Зі мною раніше таке бувало, але рідко. Я вирішила подзвонити Лії, щоби відволіктися і розповісти їй, як все пройшло. Я набрала на телефоні її номер телефону і натиснула на виклик. Після довгих гудків вона все-таки відповіла:

- Алло?

- Привіт, Лі, як ти?

- Я так, як завжди. Краще розкажи, як ти. Як прогулянка?

- Спершу все було чудово. Ми ходили, розмовляли, потім пішли до Кеннеді і дивились на місто з висоти. Пам'ятаєш, там де у нас був випускний? Але зараз настрій змінився на дуже поганий. Ти знаєш, що зі мною таке буває. Ще й батьки подзвонили й сказали, що будуть пізно. У мене погане передчуття...