Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— ...які віддають світові все, що мають,— підхопив я його думку,— а одержують лише стільки, скільки потрібно, щоб існувати, тобто віддавати все. Я правильно вас зрозумів?

— Найточніша формула,— радісно згодився Карідзе.— Формула найвищої моральності й добра, і я чую її вперше від вас, графе. Саме це закупорює в пляшку легендарний Ной напередодні світових катаклізмів. Саме тому ми називаємо націю вічним духом, що матеріалізує себе в окремих особах або в їх сукупності. А основна суперечність між поняттями «нація» й «народ» полягає в тому, що нація — це начало інтернаціональне, загальнолюдське такою мірою, якою собори й манускрипти, фрески й монументи є інтернаціональною, загальнолюдською скарбницею, тим часом як народ — це начало егоїстичне й корисливе: більшість його потреб обмежені сьогоденним власницьким існуванням, а не існуванням усього суспільства в його сьогоднішній дійсності, всього людства з його майбуттям.

Здавалося б, у міркуваннях Сандро Карідзе все було злютоване в єдине ціле, а проте вже тоді я відчув у них суперечність. Я багато думав і нібито виявив ті прогалини. Свої міркування я виклав у невеликій праці й дав прочитати йому. Жодного з моїх положень він не прийняв, і ми мало не посварилися. Отакий він був: досить йому повірити в що-небудь, і — край, ані кроку вбік, ніяких компромісів чи поступок!..

Якось — це було незадовго до його першого арешту — прийшлося до слова, і я спитав:

— Сандро, я знаю, що ти багато читаєш, інтереси твої широкі й глибокі, але в чому твоя вихідна концепція, від якої моральної платформи ти відштовхуєшся?

— Шукаєш притулку? — одказав він не гаючись і, можливо, навіть трохи безцеремонно.

— Не розумію.

— Платформа. А що, колишня тебе не задовольняє?

— Зараз це не має значення. Якщо можеш, дай відповідь на моє запитання!

Він відчув, що я починаю сердитися, і, подумавши, сказав:

— Я завжди і в усіх випадках виходжу з того, що людству необхідно знайти спосіб морально піднести людину, знайти можливість морального вдосконалення її, а інакше людство дійде до канібалізму, стане харчуватися м’ясом собі подібних — це не метафора, я говорю буквально,— і це триватиме доти, доки останнього homo sapiens не з’їсть якийсь дикий звір. Щоб уникнути цього, треба знищити імперії. Революція необхідна!

Я знав, що Сандро Карідзе вірить в неминучість революції. Відомо було, що він співчував революційному рухові й був на його боці. Тепер я переконався і в тому, що він жадав революції як шляху врятування людства.

— Твої твори я знаю лише з заголовків — очевидно, вони слугують революції?..

— Революція — справа завтрашня. А я слугую післязавтрашній.

— Он воно що... Над якою ж проблемою ти працюєш?

— Над проблемою морального прогресу. Я розробляю теоретичні основи керованої моральної революції.

— А точніше?

Карідзе запустив п’ятірню в бороду й почухав щоку.

— Ти, Дмитровичу, магістр права, чи не так?

— Так,— усміхнувсь я.

— Чому ж ти всміхаєшся?

— Мене тішить мінливість долі людської. Я думав одержати професуру в Московському або Петербурзькому університеті, а ким став? Жандармським генералом у відставці й сибаритом. Хіба ж не смішно?

Карідзе спробував сказати мені щось втішне, та, мабуть, передумав і повернувся до нашої розмови:

— Чи можеш ти дати загальне визначення законодавства, яке було б справедливе для всіх епох і народів?

— Можу.— Я зібрався з думками й почав: — Передусім воно — засіб здійснення внутрішньої й зовнішньої політики, далі — воно є статусом прав та обов’язків правлячої меншості, нарешті, воно знаряддя підкорення інертної чи невдоволеної більшості. Тебе влаштовує така відповідь?

— Цілком. Тепер скажи: чи може ставлення імперії і до своїх громадян, і до інших держав визначитися формулою: «їм тебе, щоб ти не з’їв мене, а ще тому, що хочу погладшати»?

— Припустимо,— згодивсь я весело.

— Як це — припустимо? Коли це не так,— скажи!

— Так, так, продовжуй!

— З тим, що я зараз скажу, ти вже одного разу згодився, Дмитровичу, а тому візьмемо це як відому істину: вищезгадане пожирання прикривається досить доброю метою з погляду загальнолюдської справедливості. Воно спирається на демагогію, засновану на християнському гуманізмі. І, нарешті, здійснюється з допомогою замурованого в міцну оправу «Зводу законів Російської імперії».

— Усе, що ти кажеш, було б справедливе, коли б не було таке зле... Далі?

— Це не злість, а манера міркувати. Правда, не з кращих, але, як тобі відомо, я легко обходжуся й нею. Тепер ще одне запитання: які наслідки взаємодії релігії й закону — з одного боку, а з другого — особи й суспільства? Звичайно ж, в існуючій реальності, в сьогоднішній дійсності.

— Друже Сандро, я людина релігійна й намагаюся не святотатствувати. Ти розкажи про взаємодію релігії й особи, а я поміркую про особу й закон. Тобі це вигідно: ти задаси тон, а я мимоволі підкорюся йому й говоритиму в тому ключі, який ти подаси.

— Але ж я, друзяко, чернець, що не кажи, а чернець...— швидко мовив Карідзе.

— Ти єретик! Лежатимеш ти на розпечених головешках і шкварчатимеш. Все одно попадеш у пекло, кипітимеш у гарячій смолі. Говори, що тобі втрачати?!

— А воно й справді!.. Релігія намагається втиснути людину в рамки християнської моралі, щоб тримати її в покорі, а людина, звичайно, опирається, до речі, й тому, що самі проповідники та ревнителі віри — грішники найвищого штибу. Релігія фізично сильніша, але вона догматична. А людина хоч і слабка, та зате наділена гнучкою пристосовуваністю. Разом з тим людині хочеться в щось вірити. За умов фарисейства релігійних ревнителів єдиним стовпом віри виявляється особистий добробут, що й санкціоновано для тих, хто аж надто заповзятий. Ось звідси й починається вироблення та рафінування тих способів, з допомогою яких можна завоювати славу найвідданішого адепта християнства і тим самим полегшити собі служіння мамоні. Отже, за умов імперії взаємодія релігії й людини породжує зацькованого підданого, який ненавидить все і всіх, і єдиний вихід бачить тільки в революції, і стає борцем за неї. А щодо релігійного культу, то, виснажившись і знесилівши, він залишає за собою лиш формальне виконання обрядів. Ти згоден, графе, що це основна особливість нашої дійсності?

— Якоюсь