Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Прекрасно. Навіть стримане схвалення відставного жандармського генерала варте набагато більше, ніж захоплені вигуки сотні фанатиків. А тепер говори ти.

— У твоєму стилі вести мову?

— Звичайно, а то не доберешся до правди.

— Гаразд, добродію! Закон насилує людину, а людина відповідає йому опором. Закон фізично сильний, але не гнучкий; людина слабша від закону, але набагато спритніша, в руках у неї численні способи й засоби обминути закон, дотриматися його тільки частково або й зовсім не дотриматися. Закон прагне до того, щоб людина обмежила свої інтереси інтересами імперії. Людина намагається пристосовувати закон до своїх інтересів, найчастіше — обминувши, обійшовши цей закон. Це нерівна боротьба, і слабка людина змушена йти на моральні компроміси, використовувати все що завгодно, аби лиш здолати тиск закону й зберегти своє існування! — Я помовчав, щоб сформулювати відповідний висновок: — Отже, за умов імперії взаємодія закону й людини породжує зневіреного, зацькованого громадянина, який ненавидить все і всіх, який бачить вихід тільки в революції, стає борцем за неї. А щодо закону, то він перетворюється на процедуру, яка вичерпала себе, стала безсила й зведена до формальності.

— Бравіссімо, графе!— радо вигукнув Карідзе.— Тільки зверни увагу на те, які міцні моральні критерії лишає імперія в спадок тій політичній силі, яка спочатку повинна створити зовсім нову державу, а потім — керувати нею! Кожна політична течія, яка обстоює соціальну революцію, сьогодні знає, що тільки-но вона досягне перемоги, як до рук їй потрапить людський матеріал, моральна цінність якого досить сумнівна й суперечлива і який дуже важко піддається переробці. На жаль, усі ті політичні течії розраховують на те, що досить буде їм змінити соціальні умови, суспільний побут, як сама собою переможно підніметься мораль. Я цього погляду не поділяю і намагаюся внести свою лепту в осмислення наступних катаклізмів. Ось над цим я й працюю.

Одного разу поблизу дзегвських порогів закинув я в Куру великий гачок. Від Шиомгвімі йшов паром, і на ньому я побачив у бінокль Сандро. Коли не зраджує мені пам’ять, то було невдовзі після його другого арешту й звільнення. Зійшовши на берег, він подався дорогою до Мцхети. Може, він іде до мене, в Армазі, подумав я і, залишивши вудку, поспішив йому назустріч. Справді, він ішов до мене, рятуючись від остогидлої самотності.

— Ходімо до мене, пообідаємо, поговоримо,— запросив я його.

Він відмовився, сказав, що краще залишитися тут, на березі.

Було хмарно й прохолодно. Сандро Карідзе, який за все життя не витяг і малесенького бичка, лишався байдужий до мого азарту запеклого рибалки. Він був сумний і начебто чимось прикро вражений.

— Що обмірковуєш, Сандро? Про що пишеш?

Він махнув рукою й промовчав.

— А все-таки? — наполягав я.

— Заплутався в одному питанні... Три дні — жодного рядка. Мало не лусну від злості.

Я зрозумів, що привело його до мене. В такому настрої він бував і раніше. Я не раз помічав це. Щоб вийти з глухого кута, він починав розмову на важливу для нього тему, заходив у суперечку і ось тоді частенько натрапляв на рішення, якого шукав.

— Ану починай,— сказав я.— Обговоримо, може, звідкись проб’ється світло.

— Мене цікавлять господарі й гості.

— Де хліб-сіль узяти?

— Та ні, не це. Ось подивися: єгиптяни, ассірійці, хетти, урарту, елліни, римляни, візантійці... не злічити, скільки етнічних, історично стійких організмів, що дуже довго існували, постали перед людством як творці великих імперій і культур, як державні нації...

— Далі.

— Далі? Де вони сьогодні? Нащадків стародавніх єгиптян і не знайдеш, хетти зникли безслідно, ассірійців, я читав, на всьому світі лишилося сімей триста, не більше; грека еллінського типу вдень з свічкою не знайдеш; від римлян лишився, кажуть, один дідусь — відкопали в якійсь глушині, збираються по містах возити, за гроші показувати; візантійці щезли, як вода в піску. Бачиш, що виходить?

— Така історична доля всіх націй.

— Ні. І сьогодні є нації, які існували за часів ассірійців, урарту, еллінів, тримали оборону проти Римської імперії. І Візантію вони пережили, і, треба думати, не одного ще гостя проведуть у вічність.

— Хто це?

— Євреї, вірмени, ібери, ефіопи, болгари, угорці...

— Відійдуть і вони, Сандро.

— Щось не схоже. Кожен з цих народів пережив свою історичну кризу і пішов шляхом духовного й матеріального розвитку. До речі, їхня історія позначена чергуванням циклів, усередині яких кризи змінювалися розквітом. Наша планета схожа на заїжджий двір, де є господарі й гості.

— Дуже все спірно.

— Це лише гіпотеза, а передчуття підказує мені, що в неї є майбутнє.

Настала тиша. Мені трапився великий лосось, і я знов закинув вудочку. І раптом зрозумів: імперії, про які говорив Сандро, існували, як правило, не більше п’яти віків — згадайте стародавні й нові єгипетські царства, імперію хеттів, Ассірію, Римську імперію,— я говорю саме про імперію. Тільки Візантія — виняток. Вона існувала понад тисячу років. Я сказав про це Карідзе, він погодився зі мною й назвав дати.

— Потрібне пояснення,— сказав я.— Інакше гіпотеза залишиться гіпотезою.

— Кожне з явищ, про які я тобі говорив, має одну цікаву ознаку: зниклим цивілізаціям характерне те, що вони підпорювали сусідні чи віддалені народи, приєднували їх до себе, до тіла своєї держави й безперестанку боролися, щоб утримати в покорі. Уцілілим народам характерна вдоволеність економічними можливостями рідної землі, автономія духовної культури, постійна боротьба за звільнення й заперечення загарбницьких воєн! Та це тільки ознаки. Треба з’ясувати причини цієї відмінності, і ось тут я застряв. Поки що я знайшов лиш одну, та її теж не продумав до кінця. Треба, щоб пролилося нове світло, потрібні грунтовні докази.

— Розкажи.

— У незавершеному вигляді?

— Ну то й що?

— Уцілілі народи протягом усієї своєї історії боролися за те, щоб вижити фізично, зберегти свободу і врятувати свої духовні багатства. В ході цієї боротьби вони гартувалися, їхня життєздатність зростала, міцніла, загострювалася. З державними народами відбувалося щось інше: щоб підкорити, загнуздати, придушити опір підкорюваного племені чи народу, потрібні великі сили. Щоб владарювати над сотнею народів — сили треба в сто разів більше. А під сонцем немає нічого нескінченного й невичерпного. Є своя межа і в національної енергії державного народу. Ця енергія видихається, вивітрюється, вичерпується, життєздатність народу падає. Спочатку державний народ втрачає здатність завойовувати й підкоряти, потім захищається, поступово він починає розчинятися в