Читати книгу - "Спомини"

За півгодини чи трохи пізніше прибув кур’єр із першими друкованими примірниками нової енцикліки Івана XXIII. Я спостерігав, як монсеньйор Кардінале акуратно виймає брошури з жовтого конверта. Неважко було здогадатися, що він зіграв немаловажну роль у роботі над цим документом. Коли він гортав сторінки брошури, на його обличчі можна було прочитати великі надії.

Коли принесли російський переклад енцикліки, монсеньйор Кардінале переглянув зі мною головні пункти документу, на які варто було б звернути увагу першого секретаря. Він особливо наголошував на тих моментах, де йшлося про потребу заборонити зброю масового ураження та про небезпеку, яку несуть ядерні вибухи майбутнім поколінням людей.

“Ми маємо великі надії, — повторив він. — Дуже великі надії. Це сміливий документ. Найкраще, що створив цей видатний папа”.

Далі я мав зустріч з кардиналом Беа та отцем Шмідтом. Кардинал розповів мені драматичну історію про прибуття архиєпископа Сліпого до Риму. Навіть тепер, через три місяці, архиєпископу важко було усвідомити реальність своєї свободи.

“Було б чудово, якби можна було добитися звільнення також і Празького архиєпископа Берана, — сказав він. — Я знаю, що цим разом першого секретаря може бути важко переконати через ті жахливі перекручення, що з’явилися в пресі після прибуття архиєпископа Сліпого в Рим, але я впевнений, ви зробите все можливе”.

Із цим заохоченням та сигнальним примірником “Pacem in terris” російською мовою я разом з дочками полетів до Москви […].

Читаючи “Спомини” Йосифа Сліпого, співпереживаючи разом із ним нелегкі етапи його життєвого шляху і дійшовши до останньої сторінки, читач, напевно, з деяким розчаруванням виявить, що ця автобіографічна оповідь не має якогось логічного завершення чи підсумку, а раптово обривається на події перетину радянського кордону в лютому 1963 p., після звільнення митрополита з табору. Таке закінчення виглядає доволі дивним і вимагає бодай якоїсь короткої підсумкової рефлексії про описаний у спогадах відрізок життя цього непересічного чоловіка. Цікаво було б не лише довідатися з уст самого автора, як він оцінював пережите і вистраждане, але й що з ним відбулося далі, упродовж наступних 20 років. Та все це залишилося поза текстом “Споминів”.

Щоб відповісти на питання, чому патріярх вирішив закінчити свою оповідь ось так, майже на півслові, треба знову повернутися до обставин появи “Споминів”. Йосиф Сліпий ніколи не ставив собі за мету написати автобіографію. Цей текст мав розповісти не так про нього самого, як про мученицький шлях “мовчазної Церкви”, про тихе, часто непомітне свідчення віри багатьох священиків та вірних, про долю українського народу, гнобленого, переслідуваного, але нескореного.

“Спомини” — це данина історії; вони написані патріярхом з усвідомленням власної відповідальности за збереження трагічного і водночас героїчного досвіду своїх одновірців. Навіть описи дитячих та юнацьких років майбутнього єрарха та ісповідника віри не зосереджуються на його біографії, а через призму сприйняття автора розповідають нам про життя, звичаї, проблеми й тогочасні виклики його церковного й суспільного оточення.

Виїзд митрополита Йосифа Сліпого з СРСР на Захід ознаменував собою завершення певного періоду як у його власному житті, так і в житті його Церкви. Митрополит усвідомлював, що позаду залишився важливий і водночас болючий досвід переслідування та терпінь, про який мало хто зможе розповісти і який треба зберегти для історії, для наступних поколінь. Відтоді розпочався якісно новий етап його життя, на якому Йосиф Сліпий намагався надолужити “втрачені” 18 років ув’язнення плідною працею на благо Церкви і народу. Тож не дивно, що, віддавши данину історії, Йосиф Сліпий цілковито присвятив себе тій діяльності, якій завжди мріяв віддати все своє життя.

Тож протягом свого завершального 20-ліття він наполегливо й послідовно намагався втілювати ті плани та проекти, які виношував у своєму серці ще з часів навчання та праці в Богословській академії, про які мріяв у період свого ув’язнення та заслання. Багато його слів та діянь виявилися дійсно пророчими, і в їх сповненні та актуальності ми самі могли пересвідчитися вже у наші часи. Однак тоді, на початку 1960-х, вони видавалися багатьом просто фантазіями чи старечими ілюзіями. Мало хто вірив у їх реалізацію.

Уже в перші роки свого перебування в Римі він зробив реальні кроки в напрямку визнання патріяршого статусу УГКЦ, заснував Український католицький університет, започаткував монастир Студіон, що мав стати центром обнови монашества, розпочав будівництво собору Святої Софії як символу єдности всіх “у розсіянні сущих”. Він відвідував українські поселення, скликав синоди єпископату і скріплював синодальний устрій Церкви, старався об’єднати усіх вірних та єрархію навколо ідей помісности й патріярхату[938].

Літа минали, труднощів не бракувало, і вже передчуваючи свою кончину, в останні роки життя, передусім з нагоди свого 90-ліття у 1982 р. і 20-ліття свого визволення у 1983 p., патріярх Йосиф написав свої прощальні послання як напуття для майбутніх поколінь. У них він наголошує, що вважає себе продовжувачем справи свого великого попередника на Галицькому престолі: “Так Слуга Божий Митрополит Андрей, як і я, молимося, працюємо і змагаємося, щоб цим ідеям простелити шлях до загального признання”