Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

Ясмін

Час летить невблаганно. Минулий тиждень пролетів, як мить. І залишився лиш тиждень до  весілля моїх... Як їх назвати? Знайомих? Якщо чесно, навіть не хочеться згадувати, як пройшла дегустація весільного торта. Соня — досконала до нудоти, ідеально вихована, завжди приємна... надто приємна. Я думала, що дегустація буде найгіршою частиною. Але ні, найгірше — це коли вони обоє, ніби змовившись, запитали: «А ми сьогодні не познайомимося з твоїм хлопцем?». Я ледь не вдавилася слиною.

І тепер я застрягла в цьому обмані. Я дивлюся на календар на стіні пекарні, і кожен хрестик на ньому — це день, коли я наближалася до своєї маленької катастрофи. Тиждень. Чи багато може змінитися за тиждень? Можливо, варто втекти кудись на інший континент, поки є шанс?

Я відчуваю легке поколювання у пальцях від нерівномірного напливу енергії. «Ну що ж, Ясмін, доведеться якось викручуватись», — кажу собі, намагаючись надихнутися на новий план.

Сьогодні я залишилась одна в пекарні, всіх вже відпустила, бо п'ята година вечора. З кількома клієнтами зможу впоратись сама.

Чую дзвінок біля дверей. Оглядаюсь — бос чи хлопець… наречений Ніколь, сестри моєї подруги? Не знаю. У них все заплутано. Здається… Гліб. Схожий на ідеально випечений круасан: хрусткий і золотавий зовні, з бездоганною формою, а в середині — шар за шаром розкривається м’якість, яку відразу не помітиш. Неочікувано, враховуючи, що раніше я бачила його тут лише з Ніколь.

— Добрий вечір, — кажу, намагаючись приховати здивування.

Він заходить всередину, злегка нахмурений, і озирається. Темне волосся безладно падає на чоло, а очі його виглядають занадто серйозними, ніби він не спав кілька ночей.

— Мені, будь ласка...

— Еспресо? — підхоплюю.

— Так, — киває.

Всі офісні чоловіки п’ють еспресо?

Я помічаю, що він сідає за той самий столик, де вони з Ніколь сиділи востаннє. Його погляд зупиняється на вікні, і він виглядає таким, ніби чекає на когось. Такий собі Хатіко, тільки з кавою.

Приношу йому каву і невеличку булочку, ставлю на стіл.

— Я не замовляв булочку, — він збільшує брови.

— Це за рахунок закладу. Просто так, — усміхаюся, а потім, раптом спіймавши себе на думці, сідаю напроти нього. Так, ніби я сама хотіла з кимось поговорити. — Ніколь повернеться, — кажуть, дивлячись у те саме вікно, куди спрямований його погляд. — Вона завжди поверталас.

Гліб перевів погляд на мене, трохи здивовано.

— Ви знаєте про нас?

— Так, — відповідаю. — Іноді брехня буває корисною. Ваша історія з нею… вона складніша, ніж здається, правда ж? Не завжди все просто — чорне або біле. Інколи це щось середнє.

Він зітхає, знову проводить рукою по волоссю, залишаючи його ще більш розтріпаним.

— Можливо, так і є. А ви завжди така…

— Надокучлива?

— Відкрита, — він усміхається.

— Скільки себе пам’ятаю, — сміюся у відповідь.

Гліб на мить задумується, втупившись у свою каву. Його серйозність повертається, і тиша знову заповнює простір між нами. Щось у ньому нагадує людину, що загубилася між вибором.

— Ясмін, — раптом звертається він, піднявши на мене погляд, — як ви це робите?

— Що саме?

— Тримаєтеся. Не зламалися.

Його питання застало мене зненацька. Він,  мабуть, знає про реконструкцію. Я на секунду відводжу погляд, ніби підбираючи відповідь.

— Чесно? Просто удаю, що тримаюся. А потім якось усе само собою виходить, — відповідаю з легким усміхом.

— А якщо одного дня не вийде?

— То й що? — я дивлюсь на нього з викликом. — Ми ж люди, не ідеальні. Головне — не боятись знову вставати, — я глибоко видихнула. — Ось зараз я збрехала своєму колишньому, який одружується з подругою мого дитинства, що в мене є хлопець. А його досі немає. Хоча я й особливо його не шукала протягом цього тижні…  Але залишився ще тиждень до весілля. Тому мені треба знайти хлопця та приготувати для них торт. Але я вірю, що знайду вихід. У вас, до речі, немає знайомих акторів? — швидко випалюю це все, аж дихати легше стало.

Гліб злегка підіймає брови, явно здивований.

— Перейдемо на "ти"? — уточнює він з легкою усмішкою.

— Думаю, у цьому не буде проблем, — я киваю, сміючись. — Адже я вже вилила на тебе купу всього, хоча ми майже не знайомі.

— Але ти забула, що у Кауфманів є знамениті родичі, — каже він серйозно. — Чому ти не звернулась до когось із них? В них повинні бути зв'язки з початківцями...

— Бабусині вареники! — я ледь не підстрибую на місці. — Точно, я про це зовсім забула!

Я так забігалася та поглинула в себе, що взагалі забула розповісти про цю ситуацію своїм подругам. Гліб не втримується й сміється, а я відчуваю, що ситуація вже не здається такою безвихідною. Він допиває каву і повільно встає, розминаючи плечі, як людина, що нарешті прийняла якесь рішення.

— Здається, я розумію, про що він говорив.

— А? Ти про що? — дивлюся на нього з подивом, не зовсім розуміючи, до чого це.

Він проводить рукою по волоссю, усміхнувшись так, ніби згадав щось особливе.

— Мій друг… — починає він, але на мить замовкає, здавалося б, підбираючи слова. — Він не зі всіма такий терплячий. Зазвичай він не витрачає час на сумніви. Якщо щось заважає його планам, він це просто знищує. Будь-яку перешкоду — бізнес, будівлі, людей. Але з тобою він цього не зробив. І це означає багато.

— Кавун вам у черевики! — вигукую першу, що приходить в голову, намагаючись зберегти спокій. — Глібе, твій друг Фелікс?

Відчуваю себе абсолютно розгубленою, але намагаюся не видавати це.

— Це не добре. Зовсім не добре, — я майже шепочу, бо відчуваю, як важкість нависає наді мною. — Можеш не розповідати те, що я розповіла тобі сьогодні?

Гліб зупиняється біля дверей, повертається до мене й дивиться своїми серйозними очима, у яких відбивається щось невимовне.

— Добре, — відповідає, але в його голосі звучить щось дивне, щось, чого я не можу зрозуміти.  — Я ще зайду за кавою. І булочкою, якщо це все ще від закладу, — він  трохи усміхається.