Читати книгу - "Краєвиди підглядника, Богдан Миколайович Бойчук"

Вона заплющила очі й тиснула хлопцеву голову до грудей. Але на її обличчі не було задоволення, а, радше, не то терпіння, не то огида. Мені здавалося, що час розтягався у вічність. Нарешті вона розплющила очі, глянула на балкон і, не помітивши там мене, грубо відштовхнула хлопця від себе, і він негайно щез. Встала і, застібаючи блузочку, побігла в напрямі дому. Я несподівано заступив їй дорогу, і вона зіштовхнулася зі мною. Глянувши на мене — злякалася. Це був перший раз, що я помітив страх у її очах. Я обома руками розірвав її блузочку, вхопив у долоні її груди і стискав з якоюсь дикою насолодою. Екстаз пронизав усі мої чуття. Я, хлопчиною, кожного вечора, підглядаючи маму в лазничці, хотів торкнутися цих грудей. Почуття задоволення розпирало мені груди. Та коли я глянув на Джульєтту, відразу охолов. Вона несамовито дивилася на мене, а її обличчя було мов скам'яніле, на ньому не ворохнулася жодна рисочка. Мені нараз стало ніяково. Мої руки ослабли й опустилися вниз. Вона обійшла мене боком і подалася до дверей. Я наздогнав її, вхопив за лікоть, шарпнув до себе і припав до її уст. її губи були холодні й непіддатливі. Я відчув відразу до них і відштовхнув її від себе.

— Чого ви хочете від мене? — почув її гугнявий голос.

— Я сам не знаю. Хочу вас.

— Я скоріше уб'ю вас, ніж віддамся вам.

— Або навпаки, — сказав я.

— Так. Або навпаки. Іншого виходу нема.

Вона, мабуть, думала про вбивство. Я в ту мить під «навпаки» думав, радше, про насилування її, не про вбивство.

— Міг би бути й інший вихід, якщо б я пізнав вас як людину й наб…

— Ще пізнаєте, — перебила мене.

— Добре, ви кажете, що скоріше уб'єте мене, ніж віддастеся мені. То чому тоді віддаєтеся тому хлопчині. Ви не маєте з ним нічого спільного.

— Я нікому ніколи не віддавалася і не віддаюся! — вигукнула Джуліана роздратовано.

— Але ви відкривалися йому, а мене тільки жорстоко відкидаєте.

— Бо він не мужчина, а я, можливо, не жінка. А ви мужчина, ви є загрозою для мене.

Вона різко обернулася й побігла до хати. Я стояв остовпілий і нічого не розумів із нашої розмови. Одне тільки було ясно: вона не хотіла мене. А я все більше й більше жадав її. Побродивши ще по саду, я пішов нагору, прийняв душ і вклався в ліжко, з надією, що хоч цієї ночі спатиму спокійніше. Але марення знову роздирали мене, і я кидався з боку на бік до самого ранку.

На другий день, після праці, замість їхати додому, я зателефонував до матері й напросився на кілька днів до неї.

Мати була дуже щаслива, що я врешті навідався до них. Вона мала вже п'ятдесят три роки, і зморшки починали підповзати під її вуста. Та вона й досі трималася дуже гарно, дещо схудла і стала ще елегантнішою. Сестричка Мері була вже майже доросла — гарна дівчина, струнка й синьоока блондинка. Вона, як і раніше, любила мене й щебетала біля мене цілий вечір.

Після вечері, я і містер Дейвісон попивали коньяк і бесідували до пізньої ночі. Мама постелила для мене ліжко, поцілувала в щоку й пішла спати. Я ще трохи посидів і також пішов до ліжка. Спав міцно й пробудився перед полуднем. Всі марення і всі жорстокості Джуліани зосталися в її самотньому будинку на схилі монастирської гори.

Я побув у матері цілий тиждень. Приємна родинна атмосфера та спокійні ночі повернули мені душевну рівновагу. Часом, після роботи, я блукав по місту й передумував свої взаємини з Шері, Беверлі, пані Родіні, Джінні та Анджелою, щоб краще зрозуміти себе. Це завдавало або солодкого болю, або навівало солодке щастя. Але не було в тих взаєминах ані завершення, ані повноти. А саме цього я найбільше потребував. Джуліана зовсім не спадала мені на думку, і це сповняло мене надією.

Та коли настала неділя, я відчув у собі якийсь дивний неспокій. Не усвідомлюючи цілковито, що роблю, я зійшов у метро і сів у поїзд до Вашінгтон Гайте.

Будинок Джуліани між густими деревами огортала така тиша, що прямо глушила мене. Мені стало моторошно. Ступаючи всередину, я мав враження, що в будинку не було живої душі, хіба що недобрі духи.

— Чому ви такі перелякані? — почув я непривітний голос і здригнувся.

— Вибачте, але я думав, що тут нікого нема, — промимрив я, невдоволений її присутністю.

— Я саме тепер чекала на вас.

— Як ви могли чекати на мене, і то саме сьогодні, коли я сам не знав, чи поїду й куди поїду.

— Я знала.

Мене обдало холодом. Ця жінка мала зловісне володіння наді мною. Вона смикала невидні нитки, і я, мов маріонетка, рухався відповідно до її волі.

— Це неприємно чути… — сказав я.

— Ви мусили приїхати, — промовила з притиском.

— За чим? Я тут нічого приємного досі не пережив.

— І не переживете.

— Тоді я виберуся звідси. Чим скорше, тим краще. Для нас обох.

— Ви ще не дійшли до кінця, — сказала глухо.

— Ах, до кінця! Ви хочете сказати, що не довели ще мене до самогубства!

— Це одна з можливостей, як я вам говорила спочатку.

— А яка друга можливість? Цього ви мені не сказали.

— І не скажу. Вона стосується тільки мене. Ви самі мусите її відкрити, або…

— Або загинути, — докінчив я.

— Добраніч, — промовила, ставши на ноги, і пішла.