Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Люція похитала головою.
– Чудово. Але ви, пане професоре, не берете до уваги того, що моє особисте щастя – просто допомагати вам.
– Це недоречні мрії і вигадки. Через кілька місяців чи через рік вам це вивітриться з голови, і лише тоді ви будете почуватися нещасливою, нудьгуватимете в апатії. І мені доведеться це терпіти, на додачу ще й з повним почуттям власної вини. Погано сказав, що доведеться. Не доведеться. Не доведеться, бо вас не візьму і справу закрито. Якщо ви хочете довести мені свою доброту, допоможіть мені ліквідувати весь цей крам. Із цим буде багато роботи, але мене підганяє нетерплячка. Я хотів би виїхати якнайшвидше.
Категоричність професора так вплинула на Люцію, що вона вже ніколи не поверталася до цієї теми. Полемізувати з Вільчуром було абсолютно даремно. Незважаючи на це, вона не робила нічого, щоб відтягнути підготовку до від’їзду. Старанно шукала покупців і торгувалася з ними, водночас допомагаючи професорові з покупками.
Урешті-решт усі збори наблизилися до кінця. Від’їзд було заплановано на 14 квітня; попереднього дня ввечері Вільчур попрощався з Люцією. Його потяг відходив о сьомій ранку, і він не хотів, щоб вона так рано зривалася з ліжка і проводжала його на вокзал.
– Щойно я там влаштуюся, – сказав він, – напишу вам і надішлю запрошення. Я дуже зрадію, якщо ви приїдете на кілька днів чи навіть і на цілу відпустку.
Люція дуже тепло попрощалася з професором. Він був приємно здивований, що вона навіть не намагалася наполягати на тому, щоб відпровадити його на вокзал. Вона була весела, а може, так майстерно грала, не бажаючи нашкодити йому.
«Яке в неї добре серце, – подумав Вільчур, коли вони розлучилися. – Це золота дівчина».
І раптом йому стало шкода, що він так категорично відкинув її жертовну готовність супроводжувати його до далеких околиць. Але він тут опанував себе: «Ні, це повинно бути нове життя, нова фаза. Це вже не для мене, це для інших».
Наступного дня, о шостій ранку разом з Юзефом та багатьма скринями, скриньками і валізами, які треба було здати в багаж, він прибув на вокзал. Гуляючи по перону перед відправленням потяга, професор постійно поглядав на годинник. Справді, він сам просив, навіть наполягав на тому, щоб Люція не приходила, але він відчув якусь гіркоту від того, що її не було. На мить його охопив глибокий сум, майже розчарування.
Провідник повідомив, що час сідати. Вільчур попрощався з Юзефом й увійшов у своє купе. Крізь прочинене вікно впав яскравий сніп сонячних променів. Він відкинувся назад і дивився на порожній перон. У визначений час поїзд рушив. Вільчур стояв у вікні, вдивляючись у Варшаву, яка віддалялась, у це погане місто, яке його перемогло, зламало і виплюнуло зі своїх нутрощів як якийсь непотріб, вичавлений, відпрацьований…
– Нехай Бог прощає їм, нехай Бог їм прощає, – повторяли його вуста, але слова не мали ніякого відлуння в його серці. Серце болісно стискалося, у ньому запеклася кривда, зашкаруб жаль.
І це страшне почуття самотності…
Він знав, що після прибуття на місце це почуття зникне, але зараз із ним було важко понад силу.
Вагонні колеса вже вистукували на останніх стрілках, останні будиночки міста віддалялися у прискореному темпі, останні дими із заводських коминів монстра розчинялися на обрії.
За спиною він почув, як відчиняються двері купе.
Професор обернувся.
З дорожньою сумкою в руці перед ним стояла Люція.
Розділ VII
Доктор Ян Кольський, прийшовши вранці в клініку, знайшов на своєму столі лист, надписаний рукою Люції. Він одразу пізнав її почерк і з неприхованою цікавістю відкрив товстий конверт. У ньому було вкладено кілька банкнот та два аркуші паперу.
На першому аркуші він прочитав:
«Дорогий пане Яне! Оскільки мій від’їзд стався досить раптово, я не встигла попрощатися з вами особисто, про що прошу на мене не гніватись. Обставини склалися так, що мені довелося надовго покинути Варшаву, можливо, назавжди. Кажучи до побачення, хочу обтяжити вас своїм проханням. А саме: я не встигла подати заяву про своє звільнення в адміністрацію клініки. Додаю її у письмовій формі і разом із цим передаю отриману до кінця місяця зарплату, яку, прошу ласкаво, повернути в касу. Перед цією установою я хочу бути чистою, хоча мені й належить відпустка. Я переконана, професор Добранецький новину про моє звільнення сприйме зі щирим задоволенням. Мушу додати, що й для мене розлучення з клінікою, у такому стані, у якому вона є сьогодні, – велике полегшення. Надсилаю вам найкращі побажання. Я впевнена – вони справдяться, оскільки вони щирі і тому, що ви заслуговуєте на такі побажання. Я буду пам’ятати про вас. Якщо в моєму житті трапиться щось більш гідне уваги – можливо, я вам напишу. Привітання всім. Від мене передавайте окремий привіт пацієнтові з палати 116 і побажайте йому швидшого одужання. Гаряче тисну руку – Люція».
Кольський тричі прочитав листа, не розуміючи його змісту. Це впало на нього так несподівано, що вся його свідомість відмовлялася прийняти те, що сталося, як існуючу реальність.
Отямившись, він негайно подзвонив Люції, але її телефон не відповів. Він вибіг з клініки, вскочив у перше-ліпше таксі, яке зупинив, і поїхав на вулицю Польну. Двірник також не міг дати жодних пояснень. Пані доктор продала меблі, а сьогодні вранці з речами поїхала на вокзал. Коли він запитав у неї, куди має її виписати, то вона сказала, що їде подорожувати і сама ще не знає куди.
– Подорожувати? – перепитав Кольський.
– Ага, саме так і сказала.
– А на який вокзал вона поїхала?
– Я вже цього, паночку, не знаю.
– Дякую, – пробурмотів Кольський, кладучи йому в руку чайові.
Він усе ж повернувся з вулиці назад. Наздогнав двірника і запитав:
– О котрій виїхала пані доктор? Котра то могла бути година?
Двірник почухав голову.
– Ну, напевно, ще не було шостої.
– Так рано… – недоречно зауважив Кольський. – Чи можете ви сказати мені, чи… вона поїхала сама, чи хтось її супроводжував?
Двірник заперечно похитав головою.
– Ні, ніхто, прошу пана.
Просто з Польної Кольської поїхав на вокзал і перевірив, що між шостою і сьомою годиною поїзди від’їжджали майже в усіх напрямках і неможливо було визначити, який з них – потяг Люції. Він пообіцяв собі ще детальніше вивчити розклад руху поїздів, але зараз мусив повернутися в клініку. По дорозі він ламав голову над цією гнітючою подією. Перше – мотиви – він спробував розмірковувати логічно – мотиви виїзду. Було зрозуміло, що вона покинула клініку. Вона не переносила Добранецького, вона не змогла пробачити йому та іншим справи Вільчура. Чому тоді вона покинула Варшаву? Адже у будь-який момент Кольський через свої зв’язки, через колег та друзів врешті-решт міг би знайти їй не гіршу посаду в іншому місці. То чому ж вона не сказала про це ані слова? Окрім того, не написала правди. Бо якщо вона встигла позбутися квартири та продати меблі, то могла б бодай попрощатися з ним по телефону. Все виглядало дуже загадково.
Кольський сумнівався, що тут в гру може бути замішаний інший мужчина. Люція не належала до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович», після закриття браузера.
