Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Цілий день Кольський ходив і працював з похмурим обличчям. Перед вечором він підійшов до Добранецького і, вручаючи лист про звільнення Люції, сказав:

– Я не можу собі пояснити раптовий виїзд доктора Канської. Мабуть, сталося щось важливе. Чи знає професор щось про це?

Добранецький уважно прочитав заяву Люції і знизав плечима.

– Я нічого не знаю і навіть дивуюся, що доктор Канська таким чином розстається з клінікою. Звичайно, якщо ваша ласка, поверніть їй ці гроші. Ви також можете написати, що я висловив своє здивування.

– Я не зможу написати, пане професоре, бо вона не залишила мені своєї адреси. Мені це дуже турбує, бо припускаю, що трапилося щось погане. Раптово вона ліквідувала своє помешкання і поїхала у невідомому напрямку. Я зателефонував усім її знайомим, і ніхто мені нічого не сказав.

Добранецький подивився на нього з іронічною посмішкою.

– І пан професор Вільчур теж не надав вам ніякої інформації?

Кольський широко розплющив очі.

– Я не звертався до професора Вільчура. Звідки ж він може щось знати?

Добранецький засміявся:

– Ви ще дуже недосвідчений, мій дорогий пане-колего. Якби я знав, що слово «наївний» вас не образить, я б його вжив.

– Зовсім нічого не розумію, пане професоре…

– Ага, це зовсім не так складно, – між іншим кинув Добранецький. – Як правило, найбільш обізнаною людиною про вчинки жінки є її коханець.

Кров раптово вдарила Кольському в голову. Спершу він хотів кинутися на Добранецького і вдарити в обличчя, але його погляд перетнувся з глузливим поглядом професора. Він раптом відчув, ніби усі його м’язи зів’яли, ніби наступив параліч нервів.

«Так, так, – крутилося йому в голові. Цей негідник має рацію… Який же я був дурний, який наївний…»

Добранецький, недбало граючи олівцем, сказав:

– Не думаю, щоб наша улюблениця виїхала з Варшави. У тому, що вона ліквідувала квартиру, я ще не бачу жодних доказів. Від квартири відмовляються не лише тоді, коли переїзджають в інше місто, але й коли, скажімо, переїжджають у квартиру друга. У мене таке враження, що пошуки панни Канської не принесуть вам занадто великих труднощів чи особливого… задоволення.

Кольський, ніби у забутті, вийшов з кабінету Добранецького. Підозра, яку викликав професор, наростала і набухала в ньому, заливала мозок кров’ю, стискала кулаки у безпорадній люті, вила від помсти, просила покарання або, навпаки проривалася риданнями. Кілька разів протягом ночі він зривався з ліжка, вдягався і хотів бігти до вілли професора Вільчура. Він уже вкладав у голові руйнівні звинувачення, які кине йому в обличчя, слова зневаги, якими він засудить її, а потім знову плакав би і впадав у розпач від того, що не мав права не лише на її почуття, але й права судити за її вчинки. Для неї він був ніким. Звичайним колегою, якому вона не зобов’язана була пояснювати свої дії. Піде туди і що скаже?.. Ви обманули мене в листі… Я розчарувався у вас… Усе це – порожні слова.

Вранці його заполонили оптимістичні роздуми. Добранецький – погана людина й тому про інших говорить погано. Це неможливо, щоб Люція могла бути коханкою будь-кого. Її очі дивилися на світ занадто сміливо, занадто відверто. Нічого в неї не було від дівки. Так, він не схвалював цього обожнення, очевидно, платонічного обожнення Вільчура, в усьому іншому вона була чудовою людиною у повному розумінні цього слова.

Вранці втомлений і розбитий, Кольський прийшов на роботу. Тривалий обхід хворих, потім асистування в кількох операціях. Він відчував надзвичайну втому. Мимоволі, проходячи коридором, кілька разів заглядав до кабінету терапевтів. Вона сиділа за цим письмовим столом, така симпатична в білому халаті, із серйозним та розумним обличчям, зі світлим волоссям…

Минуло три дні. Кольський сто разів піднімав телефон, щоб зателефонувати до професора Вільчура, він сто разів йшов і повертався з півдороги до алеї Бузку. Він боявся. Він вважав за краще невизначеність, ніж підтвердження прикрих підозр Добранецького. Нарешті, на четвертий день, цілком розбитий, готовий на все, безвольний, він вирішив дізнатися правду. Навіть, найгіршу правду. Принаймні побачить її, щонайменше перекинеться кількома словами з нею, почує її голос.

Наближаючись до вілли професора, Кольський на хвилину завагався, але вагання швидко зникло. Був вечір. Він очікував побачити освітлені вікна, але вілла потонула в мороці. Він стояв біля штахет і довго прислухався, перш ніж натиснув на кнопку дзвінка. У тиші довкола себе почув свій дзвінок всередині вілли. Зачекав кілька хвилин і знову подзвонив. Знову і знову. Всередині або спали, або нікого не було.

Цієї миті на хвіртці побачив вивішену табличку. Кольський запалив сірник і прочитав:

«Вілла здається негайно».

Сірник, який догасав, обпалив йому пальці. Він навіть цього не помітив. Ніби спалах блискавки, у голові майнула думка:

– Він виїхав. Вони виїхали разом…

Наступного ранку він знову опинився в алеї Бузку. У саду перед віллою чоловік копав грядки. Від нього мало що можна було дізнатися. Вілла справді здається в оренду, бо професор Вільчур виїхав.

– Коли виїхав професор?

– Ну, чотирнадцятого.

Дата співпадала з датою виїзду Люції.

– Вранці?

– Рано-вранці.

– Не знаєте куди?

– Звідки ж я можу знати? Якщо хто й може знати, то, мабуть, Юзеф. Він проводжав пана професора на вокзал.

– А де той Юзеф?

– Також вам цього не скажу. Тут він закінчив службу, напевно, служить в іншому місці. Мені не казав, де. Але зачекайте… Зачекайте хвилинку… хвилинку… У нього на Тамці[46] є якісь родичі, які мають пральню. То, може, від них ви довідаєтесь.

На Тамці було кілька пралень. Відвідавши кожну по черзі, Кольський нарешті знайшов потрібну. Вона справді належала тітці колишнього слуги професора Вільчура. Груба баба з дуже червоними щоками та маленькими пронизливими очками недовірливо зустріла Кольського.

– А яка у вас справа до нього?

– Я хотів би з ним побачитись, – пояснив Кольський.

– Ви з поліції, чи що?

– Та де там.

– То, може, про роботу? Якщо так, то вже пізно, бо мій племінник уже знайшов роботу. Він зайнятий до вересня. Якщо ви хочете, будь ласка, залиште адресу, то у вересні він прийде.

– У кого він дістав роботу? Можете дати мені адресу?

– А того я і не знаю. Просто сказав, що на якомусь кораблі. Він пішов стюардом.

– На кораблі… Гм… А ви не знаєте, він не міг вам сказати, куди поїхав професор Вільчур?

Бабище знизала плечима.

– А чого б це він мав мені говорити про такі речі? Як я можу знати?

– Вибачте, пані. – Кольський поклонився й пішов.

На цьому обірвався останній слід.

Того ж вечора родина Добранецьких влаштувала прощальну вечірку, на яку також був запрошений Кольський. Пані Ніна на літо їхала за кордон, за її словами, щоб зберегти здоров’я. Пані Ніна виглядала квітучо. Жива, життєрадісна, сповнена дотепів та грації, переходила від однієї купки гостей до іншої.

Коли вона побачила Кольського, який стояв сам-один біля дверей будуара, то взяла його під руку й вивела на