Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Амулет Паскаля 📚 - Українською

Читати книгу - "Амулет Паскаля"

529
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Амулет Паскаля" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 38
Перейти на сторінку:
загадкову тінь на бліді обличчя панянок, приречених на смерть. Шурхіт гравію і дзвін струмка, що б’є зі скелі і виграє мелодію, наповнюючи кухлик із дивною рурочкою для пиття. Бузкові зарості. Нереально яскраве сонце. Тиша. Там, в альтанці, заплетеній виноградом, я і побачила свого Гренделя… Кохання напередодні смерті. Що може бути романтичнішим? Взагалі, для мене кохання завжди асоціюється зі смертю. Він відчував так само. Він був увесь, мов сіть, зітканий з літературних алюзій. Але це була лише основа з величезним простором для власних візій, а міцні перетинки цієї невидимої сіті — канати, сплетені з думок давніх мислителів, лише підтримували його, не давали впасти і підносили душу до небес, немов пружний батут. Але він не вмів керувати тим, що мав. Я це одразу зрозуміла. Деякі жінки вважають, що краще вдавати з себе маленьку дівчинку, але я стала йому найпотрібнішою людиною — я стала йому матір’ю. Хіба могла та, що народила його, нині назвати дорослого чоловіка «пташенятко» чи, скажімо, «мій маленький»? В її устах це б звучало смішно. В моїх — лунало як музика. Ми побралися зимою. Я більше не перешивала матусині сукні. Він оточив мене розкішшю. Він мене обожнював. Він став знаменитим. І я пишалася ним, як своїм досягненням. Поки мені не стало нудно… На нас чекала порожнеча із мовчанкою за вечірнім чаєм. Це був кінець… Але…

Вона замовкла, відпила зі склянки вино, від чого її губи стали майже чорними. Місцеве чорничне вино було густим, як мед.

— Але ця клята любов подихає досить довго. І — по-різному. Спочатку відчайдушно стрибає, як Гаврош під кулями співає свою останню пісеньку. У ній дуже зворушливі слова. А потім падає на бруківку і — це вже труп. Який усе ж таки треба оплакати і омити, відтягнути вбік, вирити могилку і спробувати жодного разу не прийти до неї із жалюгідним і нікому не потрібним букетиком.

Пауза…

— Кохання і смерть… — вела вона далі. — Я була занадто живою для того, щоб прийняти друге… Я приїхала сюди, щоби зробити вибір між коханням, що вмирає, і… коханням, яке ще не здійснилося.

— Ось як…

— Саме так. Але я ще не знаю напевно, чи варто знову починати цю працю… Він набагато молодший за мене і бідний, як церковна миша. Він невпевнений у собі і невротичний, як жінка. Сором’язливий, мов дитина. У нього непогані картини, але це не те, що я хотіла б бачити. Але є щось таке… Фантазія. Мета. Шаленість. Він прагне пригод. Він любить смерть так само, як і я. Він шукає гострих вражень і руки, яка б міцно тримала його на землі. Одного разу ми забралися високо в гори. Ще вище здіймався гребінь із прірвою під ним. Я схопила його за руку і потягла наверх. Ми бігли, задихаючись. Цей нестримний біг був подібний до втечі або ж до любовного акту. Наближаючись до мети — найвищої точки гірського гребеня, він, здається, зрозумів, чого я хочу. Це був захват, подібний до божевілля. Ми не промовили жодного слова, але бігли, знаючи — і водночас — не знаючи, що буде далі. Це було як випробування двох ще не зближених, але дуже споріднених душ. Ти коли-небудь стояла над прірвою? Якщо так, то маєш знати, як вона притягує до себе оманливою можливістю польоту. «Полетіли?!» — сказала я, підводячи його до самого краю. Вниз із гуркотом зірвався камінь. Я побачила те, що хотіла побачити: в його очах не було ані тіні страху! Він дивився на мене шаленими очима й очікував на наказ. Ще мить — і ми б зірвалися вниз, ні про що не шкодуючи… Я відступила, і він слухняно відійшов за мною. Він не зітхнув із полегшенням, його чоло було абсолютно сухим, він не тремтів і не сердився. Якби я захотіла — він стрибнув би першим. Я переконалась у цьому…

— А ти справді стрибнула б? — спитала я.

— Я?! — Вона розсміялася і стала подібною до кішки — вузькі зелені очі і задоволена довга посмішка. Не вистачало лише висунути язичок, котрим би вона злизала чорне вино зі своїх губів. — Нізащо! Я ж сказала: я надто люблю жити. Це було випробування. Для нього, але не для мене. Тепер він чекає, коли я повернусь. І це теж — випробування.

Я не настільки раціонально підходила до життя. З її розповіді мені сподобався лише цей епізод на вершині. Але якби так вчинила я, в цьому не було б ані краплі раціоналізму. Я б не думала, яке враження можу справити подібним безглуздям. Це було б так, як казав Ніколо, — між захватом і сумом. Можливо, захвату було б на йоту більше. Тому я — полетіла б! Напевно, що так…

Мені стало неприємно сидіти з нею.

— Якби ти покидала нас, — сказала я просто так, аби не мовчати, — я б сказала, що на тебе чекає велике майбутнє.

— Сама по собі я нічого не варта… — раптом сумовито мовила вона. — Але це — секрет. Гаразд?..

6

Після того як я розтерла ногу мсьє Паскаля (долоні мої горіли!), сіла на балконі, охоплена синім нічним світлом, що текло з гір, мов ріка. Що таке — насолоджуватися життям, раптом подумала я. Мати гроші? Смачно жерти? Пити, спати, вештатися по курортах, фотографуватись на тлі історичних краєвидів — фігня!

Як на мене, це — скинути чоботи і стати босоніж на траву після лютої зими, пливти в морі, пірнати і знову пливти, шкірою всотуючи в себе сонце і воду. Підібрати мушлю. У спеку ковтнути з пляшки мінеральної води. Заплющити очі і знову відчувати, як п’єш сонце — всотуєш його ніздрями, шкірою, повіками, кожним суглобом. Читати товсту довгу книгу. Який-небудь англійський роман, написаний гарним розлогим стилем. Жити між захватом і сумом. І бути відвертою і в тому, і в тому.

Раптом я чітко почула, як десь дзвонять дзвони, вірніше — китайські підвіски, що ними відганяють злих духів. Дзвін був таким мелодійним і несподіваним, що я заплющила очі. Я знала, що ані в моїй кімнаті, ані взагалі в усьому будинку таких підвісок немає. Не може бути, адже помешкання напаковане лише старовиною (на поверсі мсьє) або модерном (як у мене). А китайські дзвоники, ці металеві трубочки, закріплені на диску, зовсім не вписуються ані в інтер’єр, ані, я б сказала, в концепцію нашого тутешнього життя. Швидше за все, вони звучали в моїй голові. Я поглянула на

1 ... 22 23 24 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амулет Паскаля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Амулет Паскаля"