Читати книгу - "Амулет Паскаля"

Дивні, дивні речі. Я народилася в засніженій провінції, де сонячні промені схожі на гострі спиці, котрі не гріють, а пронизують, залишаючи тіло вихолодженим. Хто скерував тим, що я сиджу тут — на березі лісу, перетнувши купу кордонів? Який вітер дмухнув на ці китайські підвіски? Мені набридло нічого не знати, ставити лише запитання.

Завтра ж я поговорю з мсьє, вирішила я. Якщо він такий фантазер і розумник — я згодна прийняти від нього будь-яку версію. І… участь у грі. Якщо мене до неї візьмуть. Чомусь я була впевнена, що наступного разу розпрощатися доведеться з Галиною. Гравців поменшає. У мене з’явиться шанс дізнатися, на що здатна я…

7

Наступного дня після вечірнього чаювання я вирішила піти в наступ.

— Хто ви, мсьє Паскаль? — прямо спитала я свого господаря.

Його треба було брати «тепленьким» — ось так перед сном, на веранді, коли він, попрацювавши в кабінеті (не уявляю, чим він там займається!), сидить переді мною примруживши очі.

— Не уподібнюйтесь тим, хто був тут до вас, пані Голко, — трохи роздратовано мовив він. — Дивна річ: люди прагнуть спокою, а коли знаходять його — починають нервувати і ставити непотрібні запитання. Я — не більше того, що ви бачите перед собою. Вас щось у мені непокоїть?

Я вирішила збавити оберти.

— Все добре, мсьє, — сказала я. — Можливо, мені незвично сидіти без діла, знаючи, що я приїхала сюди працювати.

— Хіба у вас було мало справ? — підвів брови він, кивнувши на мої руки.

Він мав рацію.

До речі, я дуже схожа на свою руку. Це навіть помітив схильний до метафор Іванко-Джон. Моя рука, як я вже казала, досить тонка в зап’ясті: його можна переломити двома пальцями. Звісно, якщо ці пальці належатимуть дужому чоловікові. Це майже «жаб’яча лапка». Але лише в зап’ясті. Вище — чорта зо два впоратися зі мною! М’язи у мене видуваються так, ніби я досягла це довгим тренуванням у спортзалі. «Ти займалася спортом?» — спитав Іванко, завваживши цю несподівану суперечність між зап’ястям і передпліччям. Спорту я не люблю і багато чого в ньому не розумію: витрачати час і сили на те, щоби бути «сильніше, вище, швидше». Заради чого? Він цілував мою руку від початку до кінця і від кінця до початку, а потім зробив висновок, що в цій руці прихована вся моя сутність: очевидна беззахисність і невидима (бо під рукавами) сила. Звідки? Можливо, я тягала важкі кошики?..

— Зі мною, господарю, робляться дивні речі, — сказала я. — Здається, що я забула, чим займалася і як жила. Тільки не кажіть, що це все — через «чудове повітря». Принаймні воно не зашкодило нікому, крім мене.

— Вам воно теж не зашкодило, — посміхнувся він. — Звичайні симптоми для втомленого організму. Втома минеться, і все увійде у свою колію.

— А ви можете показати мені резюме, за яким мене обрали? — з надією спитала я.

— Вам це необхідно?

— Необхідно! — наполягла я. — Адже мені треба знати, за що я отримала такий подарунок долі: господаря без шкідливих звичок, тихе містечко, гори і «пречудове повітря»…

— І ще дещо, про що ви не здогадуєтеся, — додав він.

Мабуть, натякав на мою майбутню участь у грі.

— Власне, — сказав він після довгої паузи, — є щось цікавіше, ніж ваше резюме. Воно зроблене за стандартом. Як в усіх. Шоколад і мармелад… Стривайте, вперта дівчинко, я зараз повернусь.

Він пішов з веранди, і мені стало ніяково і тривожно. Навіщо я завела цю розмову? Куди він пішов? Раптом мені стало зимно. Зимно, ніби я повернулася назад, а по спині побігли мурашки — так, ніби я відчула, що цеглина, що лежить на краю даху, зсунулася до половини і ось-ось упаде мені на голову.

Зимно і тривожно, як у лікарні перед операцією. Я закуталась у плед, що висів на спинці мого стільця, навіть устромила туди носа, щоб надихати теплого повітря. Хоча вечір був як завжди тихий і теплий, непорушний. Я б хотіла, щоби раптом здійнявся вітер, почався дощ, град, стихія, котра 6 не дала змоги продовжувати розмову і врівноважила б стан внутрішній із зовнішнім. Я боялася втратити гармонію! Ось воно. Тут усе було гармонійно — в мені і довкола: в цьому спокійному перебігу днів і млявих подій. У моєму невимушеному спілкуванні із господарем будинку і містечка. І в невагомому романі з Іванком-Джоном…

Я зачула, що мсьє Паскаль повертається, і скинула плед. Не хотіла, аби він помітив мій стан. Внутрішнє тремтіння передалося рукам, я поквапилася поставити філіжанку на стіл — у ній дзенькнула срібна ложечка. Якщо б я тримала її в руках, упевнена, брязкіт би стояв, ніби я їду в потязі.

Він спокійно сів навпроти і дістав з кишені домашньої куртки нотатник у зеленій обкладинці.

— Впізнаєте? — спитав він.

— Що це?

— Те, що було докладено до вашого резюме! — посміхнувся він. — Я завжди прискіпливо ставлюся до тих, хто сюди потрапляє. І — не ображайтесь, пані Голко, — прошу агентів надіслати якусь особисту річ кандидата. Часом надсилають стрічки для волосся чи — уявіть! — навіть фото на повний зріст у купальнику. У вас знайшлось ось це.

Я тупо дивилася на зелений нотатник. Мсьє Паскаль картинно зітхнув.

— Що ж мені з вами робити?! Тримайте. І більше — ані пари з вуст. Домовились?

Я автоматично хитнула головою і взяла блокнот. Десь знову дзенькнули китайські підвіски… Можливо, цього разу то був дзвін на нашій дзвіниці. Я здригнулася і запитально поглянула на нього.

— Я нічого не чую, — відгукнувся мсьє Паскаль. А потім додав: — Пізно. Пора лягати…

Я провела мсьє до його спальні, побажала «Добраніч», він хитро подивився на мене: «Добраніч».

Мабуть, знав, що я сьогодні не засну…

8

Я кинула нотатник на ковдру. Увімкнула бра. Налила собі чверть склянки «бейлісу», розтягнулась упоперек ліжка. У відсунуту скляну стіну дмухнув нічний вітерець. Злетіла догори і м’яко опустилася біла завіса. Немов пташка крилом змахнула. Моє тремтіння вщухло так само раптово, як і розпочалося.

Я — ідіотка! Я гадала, що мсьє винесе щось на кшталт сокири, вкритої плямами крові, — як речовий доказ якого-небудь злочину, скоєного мною «на великій землі».

Я погладила рукою поверхню нотатника. Хоч чий би він був — мені варто його прочитати, якщо мсьє Паскаль цього хоче. Я була впевнена, що це його черговий жарт або пастка. Маленька, безпечна пастка для мого безсоння.

У те, що ця річ належала